42. Забезпечення прав жертв злочинів судами.

42. Забезпечення прав жертв злочинів судами.

Практика застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів

Людина, яка потерпіла від посягання на своє життя, здоров’я, честь і гідність, а також на належне їй майно, потребує правового й соціального захисту, матеріальної та моральної підтримки. Конституцією України передбачено обов’язок держави щодо захисту людини, утвердження і забезпечення її прав та свобод.

У чинному законодавстві України основна увага приділяється захисту прав та інтересів не потерпілого, а підозрюваного, обвинуваченого, а також підсудного, якому може бути призначене покарання за вчинений злочин.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р. ), яка є виявом колективної волі світової спільноти, порушено проблему відновлення балансу між правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, з одного боку, та інтересами жертви, - з іншого. Цей міжнародний документ базується на засадах визнання гідності жертв злочинів. У ньому передбачено ті напрями, в яких необхідно діяти державам для забезпечення відповідного поводження із зазначеними особами, визначено основні стандарти, згідно з якими потрібно оцінювати законодавство та практику його застосування.

Аналіз кримінального законодавства та правозастосовної практики України з точки зору їх відповідності цим стандартам свідчить про необхідність посилення захисту прав та інтересів потерпілих від злочинів.

Додержання прав потерпілих під час розгляду судами кримінальних справ

Кримінально-процесуальне законодавство надає потерпілому певні процесуальні права з метою забезпечення його безпосередньої участі в розгляді судом кримінальної справи.

Відповідно до ст. 240 КПК суд повинен повідомляти потерпілого про день попереднього розгляду справи. Однак на практиці ця вимога закону часто не виконується, що призводить до судових помилок.

На зазначеній стадії процесу судді не завжди перевіряють, чи визнали органи досудового слідства потерпілими осіб, яким заподіяно шкоду злочином, і самі іноді своєчасно цього не роблять.

Так, під час проведення органами внутрішніх справ досудового слідства у справі за обвинуваченням К. за ч. 2 ст. 286 КК та при її попередньому розгляді Корсунь-Шевченківським районним судом Черкаської області не був визнаний потерпілим неповнолітній П.

У п. 4 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13 зазначено, що при попередньому розгляді справи суддя відповідно до ст. 237 КПК повинен з’ясувати, чи всі особи, яким злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, визнані потерпілими. Якщо хтось із них не визнаний потерпілим на стадії дізнання і досудового слідства, за наявності відповідного клопотання суддя своєю постановою має визнати таку особу потерпілим, повідомити її про це та надати можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Суди, як правило, керуючись ч. 3 ст. 254 КПК, своєчасно повідомляють потерпілого про день і місце судового розгляду кримінальної справи. Проте в деяких випадках вони не забезпечували належним чином явку потерпілого в судове засідання.

Наприклад, Соснівський районний суд м. Черкас, розглядаючи справу за обвинуваченням П. за ч. 1 ст. 190 КК, порушив права потерпілого Г., котрого було визнано цивільним позивачем, оскільки не повідомив його в установленому законом порядку про день слухання справи, яку розглянув без його участі.

У зв’язку з тим, що в судовій практиці подібні факти є непоодинокими, Пленум у п. 12 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 рекомендував судам вживати всіх можливих заходів до забезпечення участі потерпілого в судовому засіданні. У разі, коли потерпілий не з’явився за викликом, суд відповідно до ч. 1 ст. 290 КПК вирішує питання про розгляд справи або його відкладення залежно від того, чи можливо за відсутності потерпілого з’ясувати всі обставини справи і захистити його права та законні інтереси. Пленум наголосив, що розгляд справи за відсутності потерпілого (законного представника) без виклику його в судове засідання є істотним порушенням процесуальних прав і може стати підставою для скасування вироку чи іншого судового рішення.

На практиці суди розглядають справи за відсутності потерпілого лише у виняткових випадках, зокрема в разі визнання поважними причин його неявки в судове засідання (хвороба, відрядження тощо) та надходження від нього заяви про підтвердження достовірності показань, даних у ході досудового слідства, які суд оголошує на підставі статей 306, 308 КПК.

У разі, коли потерпілим визнано неповнолітню або недієздатну особу, суд повинен забезпечити участь у справі законного представника цієї особи, а за відсутності у неповнолітнього батьків або інших законних представників - представника із числа осіб, зазначених у ст. 52 КПК (п. 8 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13).

Факторами, які негативно впливають на забезпечення прав потерпілих у судовому процесі, є, з одного боку, недостатня правова обізнаність цих осіб, відсутність у них коштів на оплату послуг захисників, а з іншого - пасивне ставлення окремих державних обвинувачів до захисту зазначених прав.

Значно ускладнює реалізацію потерпілими своїх прав у ході судового розгляду також неякісне проведення досудового слідства. Наприклад, трапляються випадки, коли потерпілий при розслідуванні справи не був ознайомлений із постановою про призначення експертизи та висновками останньої, а ознайомившись із цими документами в суді, заявляє клопотання про проведення додаткової або повторної експертизи, що затягує розгляд справи судом. Тому Пленум роз’яснив у п. 22 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, що в разі призначення і проведення експертизи суду належить з’ясувати думку потерпілого та його представника щодо її необхідності й доцільності, а також забезпечити їх активну участь у підготовці питань, які виносяться на розгляд експерта.

Допит потерпілого в суді провадиться, як правило, відповідно до вимог закону. Неповнолітнього потерпілого віком до 14, а за розсудом суду - до 16 років потрібно допитувати в присутності педагога, а за необхідності - лікаря, батьків або інших законних представників (ч. 1 ст. 307, ст. 168 КПК). Неповнолітнім потерпілим віком до 16 років суд роз’яснює обов’язок говорити правду, а про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання їх не попереджає.

Внесеними Законом від 21 червня 2001 р. № 2533 змінами до КПК розширено права потерпілого під час судового розгляду справи. Зокрема, відповідно до ст. 318 КПК потерпілий та його представник можуть брати участь у судових дебатах. Але суди до цього часу діють усупереч наведеному положенню закону.

Жашківський районний суд Черкаської області у справі щодо Х., обвинувачуваного за ч. 3 ст. 286 КК, надав можливість виступити з промовами в дебатах та обмінятися репліками лише прокурору і захиснику підсудного, а сам підсудний і потерпілі такого права були позбавлені.

Як зазначено в п. 29 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13, ненадання слова в судових дебатах потерпілому, цивільному позивачу, їх представникам є підставою для скасування вироку.

Так, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував вирок Сімферопольського районного суду, який при розгляді справи за обвинуваченням Г. за ч. 1 ст. 115 КК не допустив потерпілого до участі в судових дебатах.

Відповідно до ч. 3 ст. 277 КПК, якщо прокурор змінив обвинувачення, а саме зменшив його обсяг чи запропонував застосувати кримінальний закон, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, він має вручити потерпілому, його законному представнику та представнику копії постанови, в якій формулюється нове обвинувачення і наводяться мотиви прийнятого рішення, а суд згідно з ч. 4 тієї ж статті зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представнику їх право підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі. Проте, як установлено під час вивчення судової практики, ці права потерпілих у деяких випадках порушуються.

При розгляді Уманським міським судом Черкаської області кримінальної справи щодо У., Б., П. та Д. прокурор, який зменшив обсяг обвинувачення, на порушення вимог закону не вручив копії відповідної постанови учасникам процесу, в тому числі потерпілому Т., а суд не роз’яснив останньому та його представнику право підтримувати обвинувачення самостійно в раніше пред’явленому обсязі, внаслідок чого потерпілий фактично був позбавлений можливості захистити свої права.

Апеляційний суд Івано-Франківської області за апеляціями потерпілих Г. та М. скасував вирок Івано-Франківського міського суду від 17 червня 2003 р. щодо Ц. і направив справу на новий судовий розгляд з таких підстав. Під час судового розгляду справи прокурор змінив пред’явлене Ц. обвинувачення з ч. 4 ст. 296 на ч. 2 ст. 125 КК і виніс відповідну постанову. Всупереч вимогам ст. 277 КПК суд не з’ясував думки потерпілих щодо зміни прокурором обвинувачення і не роз’яснив їм, що вони можуть підтримувати останнє в раніше пред’явленому обсязі, чим порушив їхні права.

Порушення вимог ч. 4 ст. 277 КПК щодо роз’яснення потерпілому права підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі було причиною скасування апеляційними судами вироків місцевих судів також Полтавської, Тернопільської, Вінницької, Одеської, Закарпатської областей.

Якщо прокурор відмовився від обвинувачення (ч. 3 ст. 264 КПК), суд повинен роз’яснити потерпілому, його законному представнику та представнику їхнє право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення, про що необхідно зробити запис у протоколі судового засідання.

Пленум роз’яснив судам, як вони мають діяти у випадку, коли прокурор змінив обвинувачення чи відмовився від нього у справі, яка розглядається за відсутності потерпілого. У цьому разі, як зазначено в п. 23 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, суд повинен відкласти розгляд справи, надіслати потерпілому копію постанови прокурора та роз’яснити право відповідно підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі чи вимагати продовження розгляду справи і самому підтримувати обвинувачення.

Правові гарантії безпеки потерпілих визначені Законом від 23 грудня 1993 р. № 3782-ХІІ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та статтями 52¹, 52², 52³, 52⁵ КПК. На практиці заходи безпеки щодо потерпілих застосовувалися лише в окремих випадках, а саме в разі вчинення щодо них особливо тяжких насильницьких злочинів. Інколи байдужість до долі й моральних страждань потерпілого призводила до тяжких наслідків.

Наприклад, Н., 1978 р. н., студентка, сирота була згвалтована В., якого Залізничний районний суд м. Львова засудив за ч. 1 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК. Під час досудового слідства потерпіла через погрози з боку батьків засудженого намагалася покінчити життя самогубством. Незважаючи на очевидні підстави для застосування щодо неї заходів безпеки, ні органи досудового слідства, ні суд цього не зробили.

Пленум роз’яснив судам, що потерпілий або його представник за наявності реальної загрози їхньому життю, здоров’ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки (п. 18 постанови від 2 липня 2004 р. № 13).

Відповідно до вимог ст. 29 КПК за наявності достатніх даних про те, що злочином заподіяно матеріальну шкоду, суд зобов’язаний вжити заходів до забезпечення цивільного позову. Вивчення кримінальних справ показало, що дуже часто всупереч наведеним вимогам закону арешт на майно для забезпечення відшкодування зазначеної шкоди і виконання вироку в частині конфіскації майна або взагалі не накладається, або це робиться з великим запізненням.

У кримінальній справі за обвинуваченням Г. в порушенні правил безпеки дорожнього руху (ч. 2 ст. 286 КК) Подільський районний суд м. Києва, хоча й визнав за позовом потерпілого Н. відповідачем ВАТ «Кагарлицький АТП-13255», але арешт на майно для забезпечення цивільного позову в сумі 30 тис. грн. не наклав.

Пленум звернув увагу на цю проблему і зазначив у п. 24 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, що головним завданням кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь, тому суди повинні гостро реагувати на виявлені під час судового розгляду факти незабезпечення або несвоєчасного забезпечення відповідними органами реального відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, і самі використовувати надані їм законом повноваження з метою такого відшкодування.

Одним із засобів забезпечення законності вироків і, відповідно, охорони прав потерпілих є надання їм права на апеляційне оскарження судових рішень. У 2003 р. в суди апеляційної інстанції від потерпілих надійшло 2336 апеляцій на вироки, ухвали та постанови місцевих судів. У переважній більшості випадків потерпілі скаржилися на порушення їхніх процесуальних прав, зокрема на те, що їх не ознайомили з матеріалами справи, не викликали до суду, не надали можливості взяти участь у судових дебатах, а також на призначення засудженим мір покарання, які потерпілі вважали надто м’якими. За скаргами потерпілих апеляційними судами було скасовано вироки щодо 302 осіб і змінено щодо 242.

 

⇐ Предыдущая24252627282930313233Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: