Сава, Савло, Савл, Савур

Як пише Василь Скуратівський, Сава – свято для пошлюблених, яке святкують 5 грудня. У тих родинах, де були чоловіки з таким ім’ям, справляли жартівливий обряд “похорону Савки”. Збиралися переважно родичі й сусіди, щоб ушанувати іменинника: “Як був Сава, казали з цього приводу, - то не їв сала, а їв паляниці, щоб любили молодиці”. Винуватця події садили на ослін і гутали, приспівуючи:

Савка вмер, бо слабий був,

Жінку бив, бо дурний був.

Ой вип’ємо по чарочці,

Заспіваємо по Савочці.

Обрядодія “похорону Савки” супроводжувалася цікавими, переважно жартівливими піснями. Василь Скуратівський завважує, що містерія “похорону” цього загадкового персонажу поки що не вивчена. [5, 652].

Ця проблема виникла, тому що дослідження не пов’язувалося з “сороміцькими” діями. Розглядаючи попереднє свято Варвари (Сови) 4 грудня, як безпосередньо статевий акт (у весільній обрядовості відповідає сварці у дворі), то вмирання Сави стає цілком логічним, бо він символізує сам статевий чоловічий орган. Святкування відбувається напередодні свята Велеса (Миколи) – 6 грудня. Святий Микола виступає у червоному одязі з мішком і білою бородою, що є образом чоловічого прутня. Аналогічна біла шапка є у великоднього калача (при чому обсипаного зерном), біля якого кладуться крашанки. Це є символ продовження Роду. Тому останні колосся на полі залишають Велесу (Миколі) на бороду, а Дідух виступає фалічним символом, який кладеться на Бабу-солому.

Підтвердження цьому ми знаходимо в поясненні імені Бога Саваота. Ігор Каганець доводить, що Саваот, точніше Сваот – це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець. [2]. Руським Богом Неба, тобто Отецем Небесним є Сварог: "І так маємо зріти Степи Райські на Сварзі, яка синя є, і та синь іде од Бога Сварога." [1, ВК, 26].

Можна стверджувати про повну тотожність Сварога і Сваота. Треба додати, що Сварог є Богом шлюбу, а “сват” – це людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, або його рідних сватає обрану особу, також це староста на весільному обряді. Батьків або родичів одного з подружжів називають сватами.

Лев Силенко у “Мага Вірі” визначає ім’я Саваота, посилаючись на Джана А. Алегро, як створене з сумеріанського слова “Сіпа-ад”, що значить “пеніс приступу”, “зливи”. Далі в “Мага Вірі” зазначається, що люди, які щонеділі співають “Свят, свят, свят Господь Бог Саваот” довідавшись про історію значення слова “Саваот”, можуть оправдано огірчитися. Джан А. Алегро, довівши, що слово “Саваот” означає “пеніс”, нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина – найгарніше в світі створіння. [4, 13; 109-110]. У ведичній міфології Індра відриває у батька-бика фалос, який слугує йому за булаву-ваджру. А сама битва Індри зі Змієм Врітрою проходить за кілька днів перед святом Сави (див. Калита).

Про образ Велеса, зазначає С. Наливайко у книзі “Таємниці розкриває санскрит”, можна судити з описів покровителя і захисника худоби у сербів – святого Сави, який увібрав чимало рис “скотьєго бога”. Саме ім’я Сава в цьому контексті перегукується з іменем індійського “скотьєго бога” – Шіва, яке може мати і форму Сіва. [3, 242].Ми додамо, що це ім’я близьке до прикметника “сивий”, а Микола (Мороз) виступає в образі сивого діда. Роги Велеса можуть позначати місяць (“сивий місяць”), який іноді ототожнюється з чоловічим прутнем. Як місяць, так і фалос ототожнюється з сивим конем, якого вечірня Зоря заводить в стайні, що відповідає заходу до лона жінки. Свято Миколи-Велеса за постійним шеститижневим календарем припадає на суботу (соботка). Це слово перегукуються з Саваотом.

І дійсно нічого поганого у поклонінні фалосу немає, адже стели, які символізують чоловіче начало означають чоловічий орган, а насіння сприймається як Божий дар (свято Миколи). Особливо реалістичні фалічні стели скіфського Бога неба Папая (батька). Природні відображення символів продовження роду є притаманними для усієї обрядовості протягом року.

Фалічні стели, які означали Батька-Неба раніше стояли на кожній могилі. Адже Сварог мав поєднатися у шлюбі з Матір’ю-Землею, і тим самим відродити земне життя, померлої людини. Такий звичай у нас зберігся до сьогодення, тільки замість стели ми у більшості випадків ставимо хрест, який має теж значення, що й скульптурний образ Бога.

Кілька курганів на Україні називаються Савур-Могила, яке тотожне з більш повним ім’ям Сави – Савл (Савелій, Савло). Один із скіфських царів, як подає Геродот, мав ім’я Савлій. Юрій Шилов у книзі “Джерела” наводить легенду про Городище, що розташоване між селами Юлівка і Григорівка Запорізького району, яка зберегла, мабуть, спогади і скіфських (якщо не більш древніх) часів:

За переказами, в незапам’ятні часи тут стояла буцімто велика фортеця і жили в ній наші люди, дніпряни. Одного разу підійшло до Городища чуже військо: чи то турецьке, чи то татарське, чи, може, ще яке інше. Почалася облога: без води, при недостатній кількості воїнів. Виручив Савура, себто Сава; так звали у фортеці старого-престарого немічного, але дуже мудрого діда. Він показав, де колодязь копати, а на загарбників таку ману наслав, що покотилося все вороже військо в Кінську, мов його хто мітлою змив. Та й топилося там к лихій годині!... Але вся сила дідова на ворогів пішла, помер. Поховали мудрого Савуру з великими почестями на горі, відтоді та гора його іменем зветься. [6].

Степан Наливайко зазначає, що індійське плем’я сувіри, яке мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов’янами сіверами, також має свого легендарного предка – царя Сувіра. [3, 13-15].

Ушанування Сави, як проява Батька Неба, є звичаєвою справою для нашого народу, яка відображає світогляд предків у продовжені роду.

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

2. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.

3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.

4. Силенко Л. Мага Віра. – РУНВіра, 1979. – 1428 с.

5. Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.

6. Шилов Ю.О. Джерела витоків етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.