Михайло, Мишко, Миха, Микола, Микула

Ці імена з легкої руки недобропорядних дослідників були віддані жидам і грекам, хоча можна довести їхнє загальноарійське використання.

Степан Наливайко вважає, що в мові хінді слово "куль" (похідне від санскритського "кула") і виступає у складних словах другим компонентом і означає "гурт", "череда", "табун", "зграя", "рій", "сімейство". На іранському ґрунті санскритському "кула", скіфському "кола" та хінді "куль" відповідає хіль/хель – "сім’я", "рід", "плем’я". Аналогічно наводяться приклади з однаковим значенням у курдів, тюрків, угро-фінів та ін. народів. Отже це слово, за висновками індолога Наливайка, має надзвичайно важливий суспільний термін на означення сукупності людей. Слово "кула" також може означати "оселя", "поселення", "село". Це спонукає гадати, що й наше "село" споріднене з цими термінами, особливо з іранським хель/хіль, які на слов’янському ґрунті відповідають сель/сіль. [3, 62-64].

Наливайко також вважає, що в деяких іранських мовах ім’я Мітра має форму Міша, Меша, що спонукає звернути увагу на скорочену чи просторічну форму імені Михайло – Миша, Мишко. Що в свою чергу, засвідчує: імена Мітра, Мехр/Міхр, Михайло, Мишко – споріднені й сходять до однієї основи. Мітра також тотожний компоненту "мир", що позначає у слов’ян, окрім значення "світ", "стан супокою" і давню слов’янську общину – "мир". [3, 196, 197].

Цим ім’ям означений також мішконос. А сам мішок може ототожнюватися як з животом, так і з міхуром чоловіка (означається місяцем). Це відповідник багатства, за що відповідає Велес. В свою чергу, Велес є тотожним Діду Морозу, Св. Миколаю, головним атрибутом яких є мішок. А сам червоний одяг з відповідними ознаками символізує чоловічий прутень. У мішку приносили жертви Богам, а мискою, у яку кладуть кашу – насіння, називаються також кошики із жертвою, що приносять до храму. Слово "місія" (мішок, миска, місяць) пов’язано з людиною, яка віддає себе в жертву. Не обов’язково як Місія-Христос, бути розіп’ятим, а як воїн віддати своє життя за свій рід, чи нехтуючи своїми благами працювати на благо роду свого. "Покласти живота свого" – віддати себе у жертву, позбавитися життя. З чоловічого міхура виходить насіння (Дар Божий), фалос якби вмирає – ось тут є порівняння Великого з Малим. Той, хто віддає своє життя в ім’я Роду є спасителем. І хоч Михайло і Микола в календарі ушановуються під різними датами, ми вважаємо їхню властивість на даному етапі дослідження тотожною і пов’язаною з місячною сутністю.

Валерій Войтович зазначає, що в народній традиції Михайло – опікун звірів та захисник мисливців. Ще у стародавні часи він допоміг людині добувати для прожиття їство, мед, хутро, а також приручити дикого собаку. Миха навчав звірину розуміти людську мову, а вибраних людей розуміти мову звірів і птахів. Про славного молодця Михайла згадується у стародавній колядці, в якій чарівна королівна-Зоря прибуває до свого молодця, щоб стати жоною. Миха – покровитель сміливців. Він непримиренний войовник з усякою нечистою силою. Це йому Господь доручив вогненний меч – символ нового Місяця. На початку холодів (8 листопада) Миха приїжджає до людей на білому коні. У народній поезії Михаїл Архангел виступає в ролі перевізника душ. [2, 303].

У різноманітних книгах можна прочитати про Св. Миколу, міфічного плугаря Мукулу Селяниновича, Миху Потока, які в своїй первинній сутності відповідають давнім Богам.

"Велика хроніка" про Польшу, Русь і їхніх сусідів ХІ–ХІІІ ст. пише про півлегендарного короля слов’ян з іменем Микл. Там же згадується польський князь Мєшко І (назвали Meskam, а на його монеті надпис - misico), який під впливом своєї дружини прийняв хрещення [1, 65-66], тобто він мав ім’я слов’янське.

Можемо зробити висновок, що дані імена можуть означати нижній світ Богів. Ознакою яких є заходяче, мирне Сонце, що вже закінчило свій бойовий похід синім небом, сідає до своєї оселі і стає потойбічним Сонцем – Місяцем. Для порівняння можна привести людей, що після праці повертаються додому, чи стадо, яке на ніч заганяють до хлівів. В руській міфології такими образами Сонця є отець Богумир з ВК чи Козак Мамай з народних картин. По мешкання чи оселя є місцем перебування роду, своєрідним вмістилищем (мішком, міхуром), де родина перебуває під захистом. Своєрідним мішком-вмістилищем є храми з куполом-прутнем, де збирається наш рід для славлення Богів.

Література:

1. "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях ХІ–ХІІІ вв. / Под. ред. В.Л. Янина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 264 с.

2. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.

Дмитро

Те що ім’я Дмитро (укр.), Дмитрій (рос.), Змитрок (біл.), Димитр (бол.) є означенням сонячного Бога доводить Степан Наливайко, розглядаючи походження імен на індійсьому матеріалі: “... ім’я Деметр вірменської легенди споріднене з індійським іменем Дгімітра, засвідченим якраз у царів. Воно складається з компонентів Дгі+мітра, де дгі означає “мудрий”, а мітра – ім’я індоіранського божества Сонця і Мирного Договору – Мітри. Усе ім’я Дгімітра, що його грецькі джерела подають як Деметрій, означає “Мудрий Мітра”, “Мудре Сонце”, оскільки в деяких міфологіях Мітра став синонімом Сонця.” На слов’янському грунті Мітра має форму Мир. [2, 192, 232].

Сучасні словники ім’я Дмитро пояснюють, як правило, грецьким походженням, як той що належний до Деметри – богині землі, родючості та хліборобства; зображають у вигляді голови богатиря із сивою бородою, яка лежить на землі. Таке зображення відповідає дійсності, адже Мир, як Бог осіннього Сонця, уявляється старцем, яке все ближче спускається до Землі.

Ім’я Дмитро близьке до слова димар ("т" випадає). А димарі за символікою і змістом слова належать до нижнього світу. Димар, що стоїть на дахові має бути тотожним куполу храму. Якщо врахувати, що зелений дах храму символізує дерен на землянці або на могилі, то димар має бути наче голова над ним. У символізмі Дмитро має тотожність з Михайлом. Слово "димар" є також частиною імені Володими р (Вольдемар) – див. тлумачення імені.

Митя – зменшений варіант імені Дмитра. У Велесовій Книзі зазначено: “… Купалбогу, який до Митнищ правити має і всячеське омовіння.” [1, ВК, 38а]. Свято Митнищі, символізує прихід осіннього Бога Сонця. Останній період відповідно наближає Сонце до мети – смерть і перевтілення.

Інше зменшення Діма, яке близьке до слів "дім" і "дим", вказує, що осіннє Сонце має йти до дому, де горить вогнище і димить. Дим і дім в давнину мали тотожне значення.

Свято Дмитра відзначається 25 (26) жовтня. (Звертаємо увагу про аналогічне зміщення на місяць від рівнодення протилежного свята Ярила-Юрія (23 квітня)). Як правило, це свято супроводжується поминанням Предків.

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

2. Наливайко С. таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000. – 288 с.