 |
Ілля, Ілько, Гілько
|
|
|
|
Словники відносять ім’я Ілля до жидівських витоків. А вже такі імена як Іліан, Іліодор пов’язують з грецьким ім’я Сонця Геліос (helios). А ім’я Іллірик виводять від назви країни Іллірії, біля Адріатичного моря [7, 64]. Іллірійці (ільмерці) згадуються у Велесовій Книзі, як споріднені русам племена. [3]. Назва міста Іліон (Троя) на узбережжі Малої Азії походить від імені владаря Троя та його сина Іла. [8]. Різноманітність прикладів імен каже про використання різними народами кореня "іл", в тому числі русинами-українцями.
Дослідник О.Чайченко, розглядаючи українсько-шумерську взаємну мовну експансію доводить, що суфікс -ель (іл, ол) у багатьох українських словах був колись другим коренем і означав небо, горішній сфери. Це зафіксувалося в назвах птахів: лелека, ор-ел, гог-оль, журав-ель, сок-іл, бус-ол, дят-ел, чап-ел. Цей другий корінь ототожнюється з шумерським словом "іл" (небо). Шумерський Бог Ен-ліль перекладається як "Бог Неба" [11, 20,71]. Цей шумерський Бог має бути тотожний нашому Перуну. Один з його проявів є Бог кохання Лель (аналог Купідона і Амура), звідси ляля – дитина, яка з битвою з’являється на світ Божий. [9, 24]. Дитина ототожнюється з фалічним символом. Стріли, якими озброєні Боги кохання, є також зброєю Перуна. Середній зуб Триглава можна порівняти зі стрілою (або списом), який б’є у сердечко (нижня частина середнього зуба). Стріла разом із сердечком утворюють інший символ булаву, якою озброєний билинний герой Ілля Муромець. Він має основний епітет "старий". [5, 212]. Батька іноді називають лельо, лелько. Тут діє порівняння "що старий, що малий", бо обидва прояви знаходяться на стику світів мертвих і живих і долають перешкоду через битву.
|
|
|
Середній зуб Триглава знаходиться між двома гусьми (лебедями), які наче плавають – це два бокових зуба. Тобто булава-прут б’є між гусями. "Гилля-гилля сірі гуси", як співається в народній пісні, саме і відображають це положення. Так як два бокових зуби Триглава творять жіночу чашу, то чоловічий прутень-гілка (гілля) б’є між ними. [9, 30]. Гилити – бити, лупцювати. [4, 180]. На Україні досить розповсюджене прізвище Гилько, частенько зустрічається і форма імені Ілля – Гілько.
Біблійне ім’я Ілля – перекладають як "мій Бог" [1, 294]. Бог в одних частинах Біблії іменується Еллохім – дослівно боги, духи. [10, 351]. В Ісламі шанують єдиного Аллаха, ім’я якого виникло від арабського слова "ілах" – божество, або від арамейського "алах"". [6, 14]. Треба зазначити, що іноді і Перуна ставлять у главі небесного царства. В Біблії (І кн. царів) розповідається як Ілля винищує Ваалових пророків. [2]. Нескладно здогадатися, що ця легенда тотожна боротьбі Перуна і Велеса (Ваала). Тому не даремно свято Іллі Пророка стоїть на одній даті зі святом Перуна (20 липня). Практично ми бачимо одного Бога з різними іменами.
Ім’я Ілля (Гілько) має відповідники в руській (українській) мові і цілком може вважатися рідним іменем на означення Бога битви.
Література:
1. Библейская энциклопедия / труд и изд. Архимандрит Никифор. – Моска, 1891. – 902 с. (репринтное издание Свято-Троице-Сергиевой лавры, 1990).
2. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту.
3. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
5. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
6. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986. – 270 с.
|
|
|
7. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
8. Словник античної міфології / Укладачі І.Я.Козовик, О.Д.Пономарів, Вступна стаття А.О.Білецького. – Київ, 1985. – 236 с.
9. Словник рідновіра / Уклав С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7517 (2009).
10. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1986. – 576 с.
11. Чайченко О.О. Укри-арії: Дослідження родоводу українців. – К.: варта, 2003. – 304.
Варвара
Іноді так легко спотворити значення імені, а потім сторіччями вбивати народу негативний його зміст. Й дотепер словники тлумачать Варвара з грецької "чужоземець". [9, 123]. А треба було хоч трохи подумати: чому у багатьох народів досі популярне це жіноче ім’я. Невже батьки хотіли підкреслити, що їхня донька "чужоземка" чи "неосвічена, жорстока, груба, безкультурна людина" – саме так пояснюють значення слова "варвар". [7, 24; 2]. Ми ж торкнемося для пояснення цього імені світогляду наших Предків.
“Свята Варвара ночі увірвала, дня доточила” – так кажуть у народі. Докія Гуменна припускає, що вона управляла космічними силами і може ніч увірвати, а дня приточити, виглядає, що це щось дуже величне. Образ із Всесвіту. Цей образ підтверджується такою лірницькою піснею:
Зійшла зоря посеред моря,
То не зоря, лише свята Варвара... [4, 264].
Тобто свята Варвара уособлює Зорю. У замовляннях здебільшого називаються три зорі – рання, вечірня і полунощна (або полуденна). З них найсильнішою вважається рання. Три зориці-сестриці – це символічні образи, що позначали певні сакральні відрізки часу. Їх іноді називали по імені: “Ви, зорі-зориці, Божі помічниці, одна Захариха, друга Варвара, третя Марина...”
У слов’янській міфології Зоря – це красна панна, що вранці відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце, яке женеться слідом за нею. [3, 203]. Або розповідається, що появі на небі Дажбогу передує Ранкова Зоря, яка виводить на небосхил його білих коней; друга сестра – Вечірня Зоря – заводить коней на конюшню, після того, як Дажбог закінчив свій об’їзд.
Людмила Іваннікова зазначає, що в пізніших колядках образ зорі і дівчини тісно переплітаються, замінюють один одного і загалом сприймаються як єдине ціле. Ці колядки, що з божественних гімнів перетворилися на величальні пісні, зберігають момент переходу думки від міфологічного образу до символу, який твориться на тому етапі, коли вже не зоря порівнювалася з дівчиною, а навпаки – дівчина зорею. [5, 110].
|
|
|
Матир Сва у кількох місцях “Велесової Книги” також ототожнюється із Красною Зорею: "Тут Зоря Красна іде до нас, як жона благая, і молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу. Бо ти, Зориня, Сонцю вістяща. […]І так рече Сонцю, що віз з волами єсть там і жде його на Молочній Стезі. Як тільки Зоря проллється в степи, покличе Мати, аби воно поспішило." [1, ВК, 7ж].
Ця птиця уособлює як вранішню зорю, так і вечірню, тому вона провісницею перемоги і загибелі. Ім’я Варвара (Барбара), також підходить до визначення боротьби (борьба – рос.).
Птиця Матир Сва, можливо, є нічною птахою совою. У весільній пісні саме так названо молоду, яку привели в дім молодого:
Прилетіла сова,
Сіла на покуті
У червоних чобітках.
Не кишайте, не полохайте,
Нехай собі привикає,
Хліба-солі поїдає
Та додому не тікає...
Також знаємо, пише Докія Гуменна, що на свято Варвари (4 грудня) вариться каша, яка є обрядовою стравою при всіх найважливіших моментах людського життя. Ще задовго до того, як дитина вродиться, свята Варвара на тому світі годує її кашею. Як уже вродиться, баби й молодиці приносять на хрестини кашу. Підносять цю кашу три рази до стелі і промовляють заклинання:
“Як у полі туман, так хай буде немовляті щастя й талан”.
У весільному обряді молоді не доторкаються ні до чого, що наставлено на столі, а ритуально їдять кашу. Умерла людина – відпроваджують її на той світ, то при цьому мусить бути коливо (також каша). Каша це найстародавніша варена страва із зерна, вона з тих часів, як люди ще не навчилися розмелювати зерно, а варили його цілим, як є.[4, 162, 264].
Варіння каші може також символізувати статевий акт, який відображено в ритуалі пересвар на сватанні, коли представники молодого вриваються до подвір’я нареченої. Саме подвір’я символізує жіноче лоно, а сама зоря може позначати жіночі геніталії:
|
|
|
По той бік гора, по сей бік друга,
Поміж крутими горами – ясная зоря.. [5, 110].
В ісландській "Молодшій Едді" ("Ведіння Гюльви") Вар (від др. ісл. varar – "обітниця", первісне значення імені, напевне, "кохана") – Богиня заступниця шлюбних обітниць:
"Дев’ята, Вар, підслуховує клятви і обітниці, якими обмінюються наодинці чоловіки і жінки. Тому ці обітниці називаються її ім’ям".
А в "пісні о Трюме" ("Старша Еда") нетерплячий наречений вимагає:
Хай Вар десниця
Союз благословить. [8].
Процес боротьби проходить у ведичному міфі про битву Індри (Андрія) і Врітри (Воротаря). Цей міф відображається в кількох руських святах і легко розпізнається в весільній обрядовості. Індра розколює вмістилище Валу і випускає Води, після чого народжується Сур’я-сонце – це дійство позначає народження дитини. Разом з цим проливається червона кров, що є кольором зорі. Аналогічно кров проливається і при першому зляганні чоловіка і жінки.
Валерій Войтович зазначає, що камінь Алатир є метафорою ясного весняного сонця. На цьому камені любить сидіти красна діва Зоря, котра зашиває рани криваві, тобто щоранку просвітляє небо своєю пеленою. [3, 8].
Зрозуміло стає, що світоглядова боротьба освячується проливанням червоної Зорі, і може символізувати війну (англ. war – війна). Вечірня зоря Варвара символізує заходження і смерть Сонця, а разом з тим падає небесне склепіння чи перевертається світ [6, 60] – звідси таке негативне бачення. Але ж заходження Сонця, як статевого органу Батька Неба, в світові Води одночасно символізує і кохання – боротьбу між чоловіком і жінкою (поєднання вогню і води – вар), що породжує нове життя. Тому в усіх народів Богиню-Зорю під різними іменами свято шанують.
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
3. Войотович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
4. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1978. – 384 с.
5. Іваннікова Л. Зоря // Українські символи. – К.: Ред. час. “Народознавство”, 1994. – С.110-114.
6. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
7. Коваль А.П. Слово про слово. – К.: Радянська школа, 1986. – 384 с.
8. Мировое дерево иггдрасиль. Сага о Вельсунгах. – М.: Эксмо, 2002. – 432 с.
9. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
|
|
|
