Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 2 страница

Вищесказане свідчить про те, що історіографія на сьогодні достатньо відмежувалася від історичної науки, залишаючись пов'язаною з нею через систему історичних знань. Натомість, з іншого боку, для розв'язання власних завдань вона повинна тісно співпрацювати з багатьма іншими соціально-гуманітарними науками, з яких запозичує насамперед методи і термінологію пізнання, - філософією, методологією історії, спеціальними історичними дисциплі-

Сучасна світова історіографія

Об 'єкт і предмет історіографії

нами, соціологією, політологією, психологією, культурною антропологією, мовознавством, економікою, наукознавством, інформатикою та деякими іншими, без яких неможливо розкрити вказані вище складники історичних знань.

Методологічні аспекти. Як і кожна наукова дисципліна, історіографія виробила свої теоретичні підстави - методологію, що містить такі пізнавальні категорії як об'єкт, предмет і методи. Оскільки історіографія творить особливі історіографічні знання, що спираються на історіографічні факти і містять їх теоретичні узагальнення (концепції, теорії), то їй властиві всі головні компоненти пізнавальної діяльності - творення історіографічних фактів, їх генералізація (узагальнення) і конструювання теоретичних історіографічних знань. На кожному з етапів історіографічного пізнання - від постановки історіографічної гіпотези (моделі) і до одержання теоретичних історіографічних знань — використовуються як загальнонау-кові (аналіз, синтез, індукція, дедукція тощо), так і адекватні для цього предмета дослідження методи (див. предметну сферу). Областю, в якій збігаються різні методи історіографічного дослідження, є нині вивчення ментальних структур свідомості історика(ів), в яких концентруються як зовнішні (освіта, наука, соціальне середовище, інституції, державна політика тощо), так і внутрішні (індивідуальні особливості дослідника, його культурно-ціннісні орієнтації, світогляд) чинники (І. Колесник).

Сучасні історіографи виокремлюють два основні рівні методів історіографічного пізнання: (1) методи конкретного історіографічного аналізу і (2) методи історіографічного синтезу. Якщо перший рівень безпосередньо пов'язаний з особливістю предмета вивчення (соціальні, культурні, психологічні, інституційні, мовні та інші складники історичних знань), то методи другого рівня спрямовані на узагальнення (генералізацію) здобутих з допомогою попереднього аналізу історіографічних джерел знань.

Історіографічне джерело - це текст наративного чи документального характеру, який містить інформацію про минулі події та явища і постає як результат свідомої пізнавальної діяльності суб'єкта у певних соціально-культурних обставинах. У такому випадку кожний історичний текст є водночас і історіографічним, тобто таким, що є продуктом творчості (конструювання) особи, незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Кожний такий текст у відкритій (експліцитній) чи прихованій (імпліцитній) формі містить

і зберігає інформацію про світогляд творця тексту, його уявлення про мину^ле і способи його пізнання, соціокультурні орієнтації, середовище тощо. Дяя виявлення авторських поглядів, здебільшого прихованих за понятійно-категоріальним апаратом і оціночними судженнями, необхідно вміти "розшифрувати" такий текст, а також віднайти у джерелах соціально-культурні та ідеологічні інспірації дослідника.

Методи історіографічного синтезу покликані узагальнити різноплановий історіографічний матеріал з метою усвідомлення і визначення причин, обставин і чинників творення й поширення історичних знань у соціумі. Для їх розуміння ключовими є декілька важливих категорій. Перша - історіографічний процес - це об'єктивний, цілісний процес генезису та розвитку історичного пізнання, нагромадження та удосконалення історичних знань (І. Колесник). Розглядаючи історичне пізнання як цілісне конкретно-часове і конкретно-просторове явище, історіографічний процес передбачає нерозривний зв'язок його "внутрішніх" і "зовнішніх" чинників, котрі визначають предметну сферу історіографічних студій. Тісно пов'язана з першою і друга категорія - історіографічна ситуація. Вона вказує на те, що певному етапу історіографічного процесу в конкретному часово-просторовому вимірі відповідає його фрагмент -історіографічна ситуація з властивими саме їй прикметами історичного пізнання (Л. Кертман). Можна стверджувати, що йдеться про стан історичної науки в результаті синхронізації певних рівнів розвитку окремих (приватних) історіографічних процесів, який дає змогу здійснювати їх узагальнення на рівні історіографічної теорії.

Історіографічна теорія, як і теорія в інших науках, - узагальнене і пояснене теоретичне знання про конкретний стан історичного пізнання у його найсуттєвіших соціокультурних вимірах. Така теорія (концепція) виконує методологічну функцію, створюючи підстави для визначення суперечливих елементів нагромадженого знання, можливих шляхів його збагачення або трансформації, оцінювання нормативних підстав розвитку історичного пізнання. Вона виконує допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних проблем, а також важливу світоглядну роль, вказуючи на зміну історичних картин світу в залежності від різноманітних соціокультурних чинників.

Стрижнем будь-якої теорії й історіографічної зокрема є ідея, яка дозволяє узагальнити (генералізувати) історіографічні факти, отримані дослідником у процесі пізнання. Зрозуміло, що історіо-

Сучасна світова історіографія

графічні факти є першим пізнавальним здобутком дослідника, його інтерпретацією реальних подій чи явищ. У минулому в історіографічних дослідженнях наголос робився на провідному значенні соціального чинника в історіописанні (позитивізм, марксизм, сцієнтизм тощо), який вважався визначальним для розуміння історичного пізнання. Сьогодні більшість західних вчених, не нехтуючи соціальними обставинами, більшого значення надають "внутрішнім", сві-домісним чинникам історіописання - переломленню в свідомості суб'єкта історії ідей, теорій, методів, тобто когнітивних (знаннєвих) чинників. Ще від знаного англійського історика Р. Д. Коллінґвуда (1945) в світовій історіографії утверджувалося переконання про те, що "вся історія - це історія думки". Наприкінці XX ст. це переконання здобуло перевагу у фаховому історичному середовищі і змусило дослідників шукати відповідей на поставлені запитання у свідомості істориків. Це дозволило залучити до історіографії пізнавальні здобутки сучасної інтелектуальної історії, орієнтованої на вивчення зародження і сприйняття (рецепції) ідей та їхньої ролі у творенні історичних знань.

Таким чином, історіографія намагається поєднувати "зовнішні" соціальні чинники руху історичних знань з "внутрішніми" інтелектуальними. У центрі уваги сучасного історіографічного дискурсу* є не стільки одержаний результат пізнання (знання), скільки підстави і дії, спрямовані на його одержання.

Отже, історіографічна теорія є насамперед спробою пояснення процесу конструювання історичного знання в конкретних соціальних, інтелектуальних і культурних просторово-часових умовах.

Підсумовуючи, можемо запропонувати визначення історіографії як наукової і навчальної дисципліни. Історіографія - це спеціальна історична дисципліна, яка вивчає процес виникнення, сприйняття і поширення історичних знань, змін в організації і методах їх отримання, виконанні певних соціальних функцій.

Курс "Сучасна світова історіографія" має на меті представити (у скромних межах посібника) нинішній стан світової історичної науки в її інтернаціональних вимірах та, вибірково, національних особливостях.

* Дискурс (з англ. "міркування", "мовлення") - сукупність висловлювань, які за певними правилами надають значення зовнішній по відношенню до автора висловлювань реальності; іноді це стиль і порядок вживання понять і термінів. 16

ІСТОРІЯ ІСТОРИЧНОЇ ДУМКИ ДО СЕРЕДИНИ XX СТОЛІТТЯ

Бід античності до класичного історизму. Від модерну до постмодерну в історіографії. Від античності до класичного історизму. Коли йдеться про спроби віднайти спільні риси, що об'єднують процес історіописання, то більшість дослідників сьогодні погоджуються з тим, що суттєві зміни в історіографічному процесі завжди пов'язані з методологією (Ю. Кокка). Кожний історик, починаючи з античних часів, усвідомлював мету своєї творчості, дотримувався певних уявлень про загальну картину світу, об'єкт, предмет і методи пізнавальної діяльності, інформаційну (джерельну) базу, способи пояснення (експланації) та опису (нарацїї). У загальному вигляді методологічні уявлення реалізувалися в тому чи іншому взірці (парадигмі) історіографічної практики - писанні історичних текстів. У процесі розвитку історики створили і поширили різні зразки історіописання, котрі цілком і повністю кореспондували з пізнавальними здобутками, соціальними і культурними орієнтаціями свого часу і місця.

Розгляд вироблених людством історіографічних парадигм на-загал є ускладненим, оскільки методологічні уявлення у різні епохи характеризувалися значною строкатістю. Тим не менше, дослідження сучасних вчених показують, що ще у давні часи внаслідок суспільних потреб і пізнавальних інтересів людей зародилася історична свідомість, що прийшла на зміну міфологічній, а разом з нею - історичний інтерес. Учені схильні відносити ці процеси до т. зв. "вісьового часу" VIII—VI ст. до н. е. (К. Ясперс). У цей час у різних частинах світу - на Близькому Сході, у Європі і Азії - почав утверджуватися новий тип раціональності, який знаменував перехід від нагромадження емпіричних знань до їх теоретичного осмислення, включення до пізнавального процесу думки у її вербальному (словесному) представленні. Таким чином, думка набула предметності і стала самостійним об'єктом пізнання, стимулювавши виникнення філософії, гносеології, логіки. З цього часу історична думка як складник людської свідомості зайняла важливе місце у пізнавальних зусиллях людських спільнот.

€>

Сучасна світова історіографія

Хоча історична рефлексія розвивалася незалежно в середземноморській Ойкумені, Індії та Китаї, у наступні часи початки історіографії і перші взірці історіописання пов'язують з античною традицією. У давній Греції народилися два перші взірці історіографії, яким судилося вчинити далекосяжний вплив на історіографічний процес наступних поколінь. Першим, хто поставив пізнавальні запитання перед історичним минулим і спробував дати на них відповіді, був "батько історії" Геродот з Галікарнаса (бл. 484-бл. 424 pp. до н. є.). Його "Історія" презентувала зразок історіописання, який не обмежувався описом минулих подій і народів, а містив спроби їх пояснити як людськими намірами, так і моральними імперативами античного світобачення. Його мета - "щоб не забулося те, що було з людьми", і з чиєї вини "еліни і перси стали воювати один проти другого".

Проте Геродотова історія не зациклювалася на політичних подіях, а містила систематизований опис різноманітних відомостей про тогочасний світ та його мешканців, що включав конкретні практичні знання й водночас задовольняв естетичні потреби читачів. Автор розвивав нові плідні ідеї, що знайшли відгук і продовження у всій античній історіографії, яка своїми впливами невдовзі охопила Середземномор'я, прилеглі та віддалені терени Європи, Африки, Близького Сходу. Серед них найважливішими були, зокрема, ідея про нерозривний зв'язок Природи і Людини й, відповідно, уявлення про циклічність (повторюваність) часових змін; про морально-психологічну природу людських діянь, обмежених трансцендентними силами (богами), і, як наслідок, про практично-виховне значення досвіду попередніх поколінь; необхідність критичного ставлення до різних відомостей і формування власної думки про минуле. Такий взірець історіописання можна назвати "наратив-ною" або "культурною" історією. Геродот і античні автори виокремили історію з інших жанрів письменства, хоча й не розірвали остаточно її зв'язку з літературно-мистецькою творчістю (муза історії -Кліо), на яку покладалися подібні завдання морального вдосконалення особистості. Уже в античні часи історія виступала інтегратором різноманітних знань про світ і людей, містила морально-етичні й естетичні орієнтири.

Майже одночасно з геродотівською моделлю історіописання виникла інша історіографічна схема, близька до неї, але все ж

Історія історичної думки до середини XX століття

відмінна. її засновником вважають іншого давньогрецького історика - Фукідіда (бл. 460-бл. 400 pp. до н. є.). Йому приписують модель "прагматичної"" або "політичної"" історії. Будучи високопоставленим афінським політиком (стратегом), свою "Історію" він побудував як опис основних подій Пелопонеської війни (431-404 pp. до н. є.) з метою виправдання своєї участі у ній. Увесь твір просякнутий раціоналістичними міркуваннями щодо "правдивих" причин і цілей війни, мотивів та інтересів її учасників, котрі приховані від спостерігача намірами окремих осіб і спільнот (партій), а також обставинами соціального та економічного характеру. Фукідід представляв історію як результат власного "дослідження", ґрунтованого на аналізі дійсних (і вигаданих ним) документальних свідчень, що повинні були аргументувати його висновки й оцінки. Джерелом і підставою людських діянь, на його думку, були "природні" властивості Людини - панувати або бути підвладним, прагнення до влади, багатства і слави. Історія Фукідіда відразу набула двох важливих рис: вона цілком перетворювалася на "історію людей" та їхніх інтересів, а також ставала "політичною", тобто такою, що на перше місце виносила політичні діяння видатних осіб, спільнот, держав. Така історія мала безсумнівний виховний ефект, а з другого боку -пізнавальне спрямування щодо спроб зрозуміти суспільні стосунки.

Обидві моделі античного історіописання були застосовані й розвинуті численними істориками різних народів в епоху еллінізму, потім давньоримськими істориками, котрі робили наголос або на наративно-культурних (згодом - риторичних) складниках своїх творів, або на їх праґматично-політичному (моралізуючому) спрямуванні. Натомість загальна візія світу та минулого не зазнала кардинальних змін. З погляду етапності історіографічного процесу, пов'язаного з розвитком античної історичної думки, заслуговує на увагу модель універсальної історії, запропонована грецьким істориком давньоримського періоду Полівієм (200-148 pp. до н. є.). Наслідуючи Фукідіда, він вніс у його модель ідею загального розвитку всіх народів і держав за єдиним політичним зразком, яким У нього виступав Давній Рим - "світоч тогочасної цивілізації"", здобутки якого в сфері суспільного устрою і культури представлялися йому ідеалом, до котрого повинні прагнути всі інші народи і країни ("Всесвітня історія", 40 книг). Полібій також віддалив історію від інших жанрів тогочасного письменства, постулювавши її

Сучасна світова історіографія

Історія історичної думки до середини XX століття

І!

завданням опис "правдивої"" реальності, заснованої на "правдивих" джерелах. Античний світ та антична культура в його творах, а також творах його послідовників виступали вершиною досягнення людського генія, не підвладного часу і простору.

Разом з тим, паралельно з розвитком античної історіографії, на Близькому Сході зародилася нова візія світу і модель його пізнання, пов'язана з формуванням монотеїстичної релігії - юдаїзму і християнства. На противагу античному політеїзму, який залишав великий інтелектуальний простір для усвідомлення значущості Природи і Людини та можливостей їх пізнання, монотеїстична релігія запроваджувала повну залежність особи і спільноти від волі Бога, який створив увесь світ і визначив його майбутнє. На зміну античному світобаченню приходив релігійний світогляд, основним завданням якого було не прагматичне й досвідне пізнання Природи і Людини, що дає у підсумку "профанне знання", а духовне (свідо-місне) пізнання Божественного провидіння через єднання з Богом у вірі - "сакральне знання". Нова картина світу, що відкривалася не у досвідному знанні, а у вірі, була сформульована у Старому Завіті Біблії - збірці релігійних текстів, створених давніми євреями у II — І тисячолітті до н. є. в Палестині та Юдеї. Юдейський монотеїзм вніс у суспільну свідомість значно привабливішу ідеальну картину потойбічного райського життя, несумісного з тяжким і страдницьким земним життям, а разом з нею і низку нових ідей, котрі зовсім по-іншому тлумачили основні світоглядні категорії тієї епохи - час, простір, знання, досвід, початок і кінець, людину, народ тощо.

Назагал Старий Завіт став першим взірцем нового тлумачення історії. її основними новаціями були: нова картина історії всього людства від моменту створення світу і до його кінця, яка будувалася на ідеях лінійності часу і простору; розвитку як проходження певних станів суспільного буття (минуле - сучасне - майбутнє); пізнання як сприйняття на віру і тлумачення Божественного провидіння - вищої правди та істини, незалежних від Природи і Людини; підпорядкування особистого і колективного людського досвіду безумовній вірі; переваги високого духовного над низьким матеріальним тощо. За таких умов справжній сенс історії переносився з Землі на Небо, а її дійсний зміст ототожнювався з Богом. Історики перетворювалися на жерців-тлумачів Божественного провидіння.

Нова парадигма теологічної історії була сформована творцями і тлумачами християнства, основні положення якого були ви-

кладені у текстах Нового Завіту, а розвинуті теологами християнства у І і II тисячоліттях н. є. Не маючи можливості розглядати весь складний і тривалий процес формування взірця теологічної історії та історіографії європейського середньовіччя, обмежимося загальною констатацією його головних елементів, котрі вагомо вплинули як на світоглядні засади суспільної свідомості народів багатьох континентів, так і на теорію та практику історіописання.

Підвалини теології історії раннього християнства були закладені Аурепієм Августином (354-430) у праці "Про Град Божий" (410), розвинуті Бєдою Венерабілісом (Досточтимим) (673-735), Йоахимом Флорським (бл. 1132—1202), Фомою Аквінським (1226— 1274) та багатьма іншими середньовічними богословами. Юдейську візію історії доктрина християнства доповнила кількома важливими ідеями. Першою з них було визнання Ісуса Христа Сином Божим, який прийшов на Землю, щоб донести до людей Боже Слово, прийняв хресну смерть і воскрес, щоб спокутувати людські гріхи й вказати праведний шлях до Царства Божого. Це дало підстави теологам, не міняючи загальної спрямованості і змісту історії, розділити лінійний час на дві відмінні частини - час Бога-Отця і час Бога-Сина, з яких другий виводив людство на прямий шлях до кінця світу і початку Царства Божого. По-друге, окреслювалася кінцева мета історії — ідеальне суспільство загального благоденства і справедливості (пізніше цей постулат тлумачили по-іншому). Античний теоретичний плюралізм був однозначно замінений теологічним монізмом - єдино можливим тлумаченням людських діянь волею Божественного провидіння (провіденціалізм). Остаточним критерієм розуміння земних дій людей було визначено Святе Письмо, яке, волею тлумачів-теологів, могло пояснити події з позицій провіденціалізму. Тому справжнє пояснення земної "поведінки" людей і народів перетворювалося на "вивчення Бога", можливе не через людський досвід, а через віру і духовність. Змістом історії стала драма боротьби добра і зла, віри і зневіри, що розгорталася у лінійному часі і просторі й була визначена наперед. Завдання історика полягало у послідовному викладі подій, починаючи зі створення світу, наступне їх пояснення з допомогою "відповідних" і "невідповідних" оцінок Божественного провидіння. Історія розпадалася на дві протилежні частини - історію профанну (людську) та історію сакральну (божественну), з яких тільки друга

Сучасна світова історіографія

була справжньою, в той час як перша - лише пошуком єдино правильних відповідей у повсякденному житті.

Християнська теологічна історія різко обмежувала свободу вибору людиною своєї соціальної поведінки, окреслюючи її моральними рамками віри. Водночас вона чітко визначала, що саме слід розуміти під історією і де шукати відповіді на її запитання, високо піднесла роль причинності у людських взаєминах. Теологія історії фактично стала першою філософією історії - теорією історичних змін. Завдяки комплексності і системності, "ясності" і "простоті" історичної картини світу теологічний погляд на історію утримувався тривалий час, зберігаючи свою функціональність майже до кінця XVIII ст. Він відображався у численних творах середньовічної європейської історіографії, суттєво вплинув на історичні доктрини нового і новітнього часу.

Передумови зміни парадигми теологічної історії зародилися у Європі в період Ренесансу XV-XVI ст. Гуманістична історіографія, що своїм корінням сягає італійських міст-держав XIII-XIV ст., насамперед Флоренції, стала інтелектуальною відповіддю на запити часу, нові знання і досвід, нагромаджений людською практикою. Відкриття нових країн та культур, технічні винаходи, пізнавальні здобутки спричинили початок формування нової картини світу, в якій природа і людські здібності подавалася більш оптимістично, ніж у християнській теології. Поворот поглядів у бік Людини та свободи її вибору народив гуманістичний світогляд, складником якого були "моральна філософія " і антична культура. Внаслідок цього гуманістична історіографія, по-перше, повернулася до античних взірців історіописання, в центрі яких перебували люди та їх діяння. Провіденційна ідея залишилася загальним дороговказом і змістом земної історії, в той час як людський досвід і знання дозволяли успішніше рухатися до заповітної мети; було зроблено перший крок до секуляризації людського пізнання, роз'єднання істини знання та істини віри. По-друге, потреба усунення численних фальсифікацій документів та інших писемних пам'яток покликала до життя спочатку філологічну (мовну), а тоді й історичну критику. По-третє, у гуманістичній історіографії утвердилася думка про державу як природний стан суспільної організації, в якій кожна група людей виконує свої природні і сакральні функції.

Список імен європейських мислителів епохи Ренесансу дуже великий, але справі формування нового канону історіописання

Історія історичної думки до середини XX століття

особливо прислужилися Леонардо Бруні (Аретіно) (1374-1444), який повернув до історіографії античний взірець прагматичної історії; Флавіо Бьондо (1392-1463) і Лоренцо Балла (1407-1457), що дали зразки критики історичних пам'яток; Нікколо Макіавеллі (1469-1527), якому історична думка була зобов'язана першим но-вочасним теоретизуванням щодо форм державної організації та влади, й багато інших італійських, голландських, французьких, німецьких гуманістів. Першу спробу виокремлення історіографії як особливої науки зробив Жан Боден (1530-1596), який висловив думку про історичну мінливість суспільної організації, що простежується від дикунства до цивілізації, а також узагальнив методи критики історичних джерел.

Проте необхідно було ще багато десятиріч, щоб сформувалася нова філософська парадигма історіописання, яка виявилася в історіографії Просвітництва. її появі передувала наукова революція XVII ст., що запровадила натурфілософську картину світу, основою якої стала теоретична механіка Ісаака Ньютона (1642-1727). Ново-часна наука в особі її провідних представників (Ф. Бекон, Р. Декарт та інші) стала на шлях відмови від трансцендентного пояснення земних явищ, зосередившись на раціональному, досвідному тлумаченні пізнання. З дослідом і досвідом до науки увійшли закон і закономірність, механістичний детермінізм, логічне теоретизування.

Наука, як здобуті досвідні знання і побудовані на їх підставі теорії, набула статусу "філософії"" - раціонального пошуку відповідей на земні запитання. Серед таких запитань, що заторкували історичну матерію, були події Реформації і Контрреформації, релігійних війн, революцій у Нідерландах, Англії тощо. Вони вимагали відповідей на запитання про сутність держави і влади, народу і особи, соціальної нерівності і справедливості тощо. Кращі мислителі того часу вже не покладалися на провіденціину визначеність долі людства, а намагалися знайти раціональне пояснення змін у становищі людей і спільнот. Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704) спробували узагальнити досвід людської соціальної організації і створили теорії виникнення суспільства і держави, що спиралися на потреби та інтереси окремої людини в процесі її соціалізації. Вони, як і інші тогочасні вчені, прагнули створити суспільну науку, яка була б подібною до математики. Ця тенденція стала основою історичної думки європейського Просвітництва.

Сучасна світова історіографія

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒