Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 3 страница

У XVIII ст. просвітницький онтологічний канон історіопи-сання, побудований на раціональному осмисленні природного і соціального світів, був сформований і розвинутий як "філософська" історія або філософія історії. До її створення доклали зусиль багато представників європейського Просвітництва, передусім Джамбат-тиста Віко (1668-1744), Генрі Сент-Джон (лорд Болінґброк) (1678-1751), Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755), Марі Франсуа Аруе (Вольтер) (1694-1778), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Ґабріель Бонно де Маблі (1709-1785), Анн Робер Жак Тюрґо (1727-1781), Жан Антуан Кондорсе (1743-1794), Іммануїл Кант (1724-1804) та інші. Завдяки їхнім теоретичним побудовам європейська історична думка підготувала суспільну свідомість до сприйняття ідеї історії як підстави і способу розуміння минулого.

У центр раціонального пояснення історії вони поклали положення про прогресивну змінність форм людської суспільності, рушійною силою і підставою якої визначено людський розум і знання, котрі через пізнання механістичних законів природного і людського світу відкривають закономірну перспективу досягнення справедливого суспільства, заснованого на "природному законі". Просвітницький історіографічний канон вимагав ширшого погляду на соціальний світ минулого - вивчення насамперед станів свідомості народів і країн, їх знань, звичаїв, виховання, управління, способів господарювання тощо. Спектр історичного розгляду минулої дійсності значно розширився, включаючи у досвід такі суспільні феномени, як політика, право, економіка, культура, етнографія, котрі об'єднувалися феноменом людського розуму, здатного пізнати і пояснити закони природи і людських взаємин.

Серед таких законів провідну роль відігравав "природний закон" досягнення гармонії (стабільного стану). Пізнання минулого може засновуватися тільки на раціональному сприйнятті джерельної інформації, що можливе за умови критичного її осмислення. Оскільки в центрі мислення стояв "універсальний розум" як результат пізнавальної практики всього людства, то й історія представлялася просвітникам загальнолюдським процесом цивілізацій-ного поступу, який проявляється насамперед у розвитку культури, моралі, наук, мистецтв, господарства, техніки, торгівлі - всього того, де "вступає у гру" людський розум і допитливість, покликані гармонізувати міжлюдські взаємини і співжиття. Конструюючи

Історія історичної думки до середини XX століття FI

універсальну візію історії людства, просвітники виходили зі змінності (історичності) всіх суспільних інститутів, але залишали незмінною головну постать соціуму - Людину: вони вважали, що її природа не зазнає змін, окрім вікових, а механічне нагромадження людством здобутих знань автоматично забезпечує побудову раціональних міжлюдських стосунків.

Філософська історія просвітників ґрунтувалася на логічно вибудованій конструкції, що слугувала теорією пояснення минулих станів суспільства; вона нівелювала відмінності й особливості в розвитку народів і культур, стверджуючи лише універсальну стадіальність в розвитку людського розуму і свідомості. Разом з тим, просвітницький історіографічний канон зробив крок вперед в осмисленні єдності соціуму в його різноманітних, але взаємопов'язаних проявах - економіці, політиці, культурі. Це був крок до науково-соціологічного трактування історії.

У вступі до французької "Енциклопедії" (1751) один з її авторів -Ж. Л. Д'Аламбер (1717-1783) - визначав історію як частину широкої "науки про людину": "Історія людини має за предмет або її дії, або її знання, і вона є, відповідно, громадянська або наукова".

Виокремивши історію як одну з наук про Людину, просвітники стимулювали її перетворення на одну з університетських (академічних) дисциплін. Перші історичні кафедри почали створювати в університетах Англії, Шотландії, Франції ще у XVIII ст. Проте справжня інституціоналізація історії як наукової дисципліни припала на XIX ст., коли були обґрунтовані нові теоретичні підстави історіописання.

Наприкінці XVIII - початку XIX ст. в європейських країнах відбулися важливі суспільні події та процеси, що змусили тогочасних мислителів змінити погляд на Людину і суспільство. Початки індустріалізації, революції та війни, соціальні та національні рухи, розвиток комунікацій спричинили перегляд багатьох підходів до розуміння суспільства та його історії. Була підважена віра у всемогутність Розуму і Знань як головних чинників суспільного поступу. Розпочалися пошуки тих внутрішніх пружин, які об'єднували і приводили в рух маси людей, руйнували старі монархії і творили Нові держави. Виявилося, що уявлення про суспільство як про механічну сукупність особистостей, яких можна довільно "переробити", вдавшись до освіти, не витримали випробовування часом. Актуаль-

Сучасна світова історіографія

Історія історичної думки до середини XX століття

ним став пошук "ірраціональних" мотивів, що спричиняють людські дії. Роздуми над посталими проблемами привели багатьох європейських мислителів до історії, яка повинна була дати задовільну відповідь на поставлені запитання. В інтелектуальному плані XIX століття стало справжнім "віком історії" (О. Тьєррі): більшість філософських та суспільних доктрин, що народилися тоді, були просякнуті історією, ґрунтувалися на роботі з історичним матеріалом, застосуванні історичного методу як загальнонаукового методу пізнання.

Романтичний канон історіописання (при всій різноманітності індивідуальних підходів) мав спільну платформу: він протиставляв раціоналізму Просвітництва провіденційне напівмістичне бачення історії, думку про первинність віри, духовності, інтуїції і почуття над розумом. Загальний погляд на минуле зміщувався з універсального соціуму на окремі спільноти - передусім етнічні, соціальні, об'єднані особливими культурно-психологічними рисами - "народним духом", "становим духом", "класовим духом" тощо. Пошук цього внутрішньоспільнотного "духу" в минулих епохах перетворився на головну мету істориків. Генетичний метод став їм у великій пригоді при поясненні тогочасних подій з допомогою з'ясування обставин їх виникнення. Усі суспільні інституції вважали результатом креативності цього ірраціонального "духу", який то з'являвся, то знову зникав, щоб відродитися в нових обставинах. Романтична візія "витягала" з минулого насамперед приховані структури свідомості, що проявлялися в мові, звичаях, ритуалах, культурі, релігії. Люди у ній перетворювалися з раціональних істот на "чуттєвих" героїв, здатних усвідомити й презентувати справжній "дух". Історія перетворювалася на театральні лаштунки, за якими розігрувалися драми і трагедії зіткнення добра і зла.

Романтична історіографія отримала серйозну підбудову у вигляді нових філософських вчень, передусім німецьких мислителів Йоганна-Ґотфріда Гердера (1744-1803), Йоганна-Ґотліба Фіх-те (1762-1814), Фрідріха Вільгельма Шеллінґа (1775-1854), але передусім Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). Німецька класична філософія встановила важливі пізнавальні пріоритети: по-перше, вона постулювала ідеально-логічний характер людського пізнання в цілому, яке поєднує розум і волю з вірою і духовністю; по-друге, встановила діалектичний метод як основу здійснення пізнавальної діяльності. її (філософії) пізнавальний потенціал роз-

кривав нові простори для діалектичного поєднання раціоналізму та ірраціоналізму, логічного і чуттєвого. Тим самим на "історичну арену" виводилися два рівноважливих складники людського буття -розум і почуття, що відкривали перед істориками глибинні пласти пояснення людських дій. Цими настановами вповні користалися творці європейської романтичної історіографії першої половини XIX ст., серед яких були Томас Бабинґтон Маколей (1800-1859), Томас Карлайл (1795-1881), Фрідріх Карл Савіньї (1779-1861), Карл Фрідріх Ейхторн (1781-1854), Жозеф де Местр (1753-1821), Огюстен Тьєррі (1795-1856), Франсуа Ґізо (1787-1874), Жюль Мішле (1798-1874) і багато інших.

Треба зазначити, що романтична історіографія поставила на перше місце не історію людства в цілому, а історію окремих народів і соціальних спільнот, шукаючи і знаходячи в них особливі, самобутні і незмінні риси культури та ідентичності, що становлять їхню "органічну" цілість. Така історія виявилася дуже придатною для тодішнього часу, викликала величезний суспільний інтерес, який стимулював інституційне становлення історичної науки (кафедр, товариств, часописів тощо). Важливим елементом формування європейської історичної науки стало "відкриття" і публікація історичних джерел, робота з якими вимагала спеціальної підготовки.

Проте зворот романтиків у бік духовно-культурної сфери людського буття контрастував з бурхливим розвитком природничих і технічних наук, котрі вносили у пізнання взірці дослідного знання, заснованого перш за все на експериментах і логічних процедурах з поняттями і термінами, котрі повинні були їх пояснювати. Статус науки надавався тільки тим дисциплінам, які спиралися на "позитивне" знання, або знання, що піддається емпіричній (експериментальній) перевірці. Позитивістська філософія відкидала спекулятивні умоглядні логічні конструкції, якщо вони не підтверджувалися в практичній діяльності. Творець позитивізму Огюст Конт (1798-1857) привернув погляди вчених до соціальної реальності - суспільства - як спільноти людей, об'єднаних трьома головними елементами - державою, церквою і сім'єю і скріплених раціональними ідеями. О. Конт рішуче спрямував думку істориків в бік соціологічного підходу до минулого, в якому відбувається зміна станів всього взаємопов'язаного суспільного організму.

Сучасна світова історіографія

Історія історичної думки до середини XX століття

Позитивістська модель історіописання, що швидко здобула переважні впливи в історіографіях європейських та деяких інших країн, а згодом і більшості країн світу в XIX і XX ст., кореспондувала зі взірцем природничих наук, перетворювала історію на одну з "емпіричних" дисциплін внаслідок безпосередньої роботи істориків з історичними пам'ятками - джерелами, котрі, на думку позитивістів, були "фотографічним" відображенням минулої реальності. Позитивістська історіографія відкинула романтичну візію ідеалізованого минулого, сперлася на відновлення (реконструкцію) минулих станів суспільства, його організації, головних інститутів, дійових осіб. Позитивісти намагалися уникати якихось теоретичних узагальнень, котрих не було в документах, обмежувалися реконструкцією відносин усередині минулих суспільств. З цього випливало, що вдосконалення суспільних взаємин залежить від усвідомлення людьми реального стану справ, тобто, в кінцевому рахунку - від нагромаджених позитивних (дослідних) знань. Саме останні визначали і визначатимуть рівень суспільної організації на певному етапі розвитку і загальну еволюцію цих суспільних станів. Переходи між такими станами пояснювалися насамперед нагромадженими знаннями, що виникали з осмислення суспільствами реальних взаємин людей у структурах влади, матеріальному виробництві (економіці), соціальних стосунках, духовному збагаченні.

До застосування і розвитку позитивістських ідей в історіографії спричинилися чимало європейських учених, зокрема Генрі Томас Бокль (1821-1862), Іпполіт Тен (1828-1893), Шарль Ланґлуа (1863-1929), Шарль Сеньобос (1854-1942), Василій Ключевський (1841-1911) та багато інших істориків. Одним з наслідків впливу позитивізму на історіографію було переміщення уваги на історичну еволюцію суспільних структур. Так народилася "економічна історія" (Т. Роджерс, Д. Клепем, В. Кенінгем, В. Ешлі, Ч. Бірд, Г. Шмоллєр, К. Бюхер), "соціальна історія" (Ґ. Моно, П. Лакомб, Джон і Барбара Хемонд), історія культури (В. Г. Ріль, Я. Буркгардт, Е. Ґотгайм).

Засади позитивізму значно вплинули на німецьку класичну історіографію, "батьком" якої вважається Леопольд фон Ранке (1795-1886). З його ім'ям пов'язують формування і поширення "класичного історизму", який був одним з різновидів позитивістської історіографії XIX ст. Постулюючи роботу з джерелами як основну ознаку фаховості історика, Л. Ранке, тим не менше, у своїй

творчості відчутно проводив провіденційні ідеї німецького романтизму, приписуючи суспільним інститутам (державі) надраціональ-

ні властивості.

Впливи Л. Ранке і ранкеанства спричинили появу у німецькій історіографії другої половини XIX ст. потужної хвилі критики позитивізму за його претензії на "об'єктивність" історичних знань, за ігнорування суб'єктивного чинника в історичному пізнанні. Один з чільних німецьких істориків того часу Генріх фон Трайтшке писав: "З тих часів як існує світ, у бурхливі періоди його буття історик завжди називався безпартійним тільки в одному випадку: коли він лежав у могилі". Антипозитивістські позиції послідовно займав інший німецький історик і теоретик історії Йоганн Густав Дропзен (1838-1938). Німецькі історики і філософи одними з перших зауважили слабкі місця у позитивізмі, змусивши історичну спільноту на початку XX ст. шукати шляхи їх подолання.

Але перед тим, як окреслити ці пошуки, варто зупинитися на ще одному взірці історіописання XIX ст., запропонованому німецьким вченим Карлом Марксом (1818-1883), творцем ідеологічної доктрини марксизму. Він запропонував систему поглядів на світ та історію, яка мала на меті відкриття "основного закону" розвитку людства і в цьому відношенні претендувала на цілісний світогляд. Слідуючи філософським взірцям, зокрема й німецької класичної філософії, К. Маркс прагнув, спираючись на нагромаджені на той час історичні знання, сконструювати загальну теорію всесвітнього розвитку, що отримала назву "історичного матеріалізму", будучи насправді соціальною філософією. Не маючи потреби тут розкривати її зміст, відзначимо лише головні риси марксової моделі історіописання, яка увійшла у вжиток наприкінці XIX і в XX ст. й розвинулася у версіях марксистської, марксистсько-ленінської (радянської) і неомарксистської історіографій.

Основні положення історичного матеріалізму були репрезентовані читачам в спільній роботі К. Маркса та його однодумця Фрідріха Енгельса (1820-1895) "Німецька ідеологія" (1845-1846), розвинуті пізніше в багатьох інших працях цих авторів. Історія представлялася обом мислителям та їх послідовникам як закономірний і Послідовний процес зміни станів суспільної організації (формацій), Кожному з яких відповідали конкретні форми господарських, соціальних і культурних стосунків між людьми. Провідну роль на вищих

Сучасна світова історіографія

Історія історичної думки до середини XX століття

("економічних") стадіях розвитку суспільства відігравали продуктивні сили і виробничі відносини (базис), котрі визначали соціальну стратифікацію соціуму, а через неї і всю систему "надбудови" -політику, державу, право, культуру. Загальна спрямованість розвитку і змін суспільства закономірно провадила до ідеального "комуністичного" стану, в якому всі сфери соціальної організації перебуватимуть в повній гармонії між собою. Рушійною силою суспільних змін визначалися діалектичні суперечності між способом виробництва і способом розподілу матеріальних благ, а формою їх прояву -соціальна боротьба, пов'язана з усвідомленням великими соціальними групами людей (класами) свого місця і ролі у суспільстві.

Марксистська соціологічна доктрина, незважаючи на існуючі в ній суперечності, вирізнялася значними евристичними можливостями в підходах до пізнання суспільних процесів в їх історичній ретроспективі: вона запроваджувала до історичного розгляду сферу економіки як однин з визначальних складників суспільного організму, детерміністично пов'язувала соціальну активність людей з господарськими, громадськими, духовними процесами. Водночас вона постулювала моністичну соціальну каузальність людської поведінки у соціумі, жорстко прив'язуючи її до виробництва матеріальних благ; вводила догматичну схему суспільних станів (рабовласництво - феодалізм - капіталізм), яка не відображала багатоманітності можливих проміжних станів. Найбільшим недоліком доктрини була її претензія на абсолютну істину, яка за жодних обставин не може бути підважена у майбутньому. За таких умов історикові залишалося лише ілюструвати відкриті "закони" конкретним фактичним матеріалом, не сподіваючись на здобуття нового теоретичного знання. Телеологічний, есхатологічний і фіналістський характер марксистської доктрини, підкріплений її активістичною (революційною) спрямованістю, мав усі риси "нового релігійного вчення", яке вступало в явну суперечність з наукою. Тим не менше, К. Марксу належало чимало влучних спостережень щодо ролі людини в історії та історії в людині, які не втратили свого значення донині.

Таким чином, на кінець XIX ст., внаслідок тривалого розвитку історичної думки, послідовної зміни історичних парадигм було вироблено наукову модель історіографії, яка претендувала на роль носія "об'єктивних" історичних знань, котрі можуть бути засто-

совані в соціальній практиці, визначаючи контури майбутнього поступу суспільної організації. Від античних часів, де погляд на історію рівномірно розподілявся між людиною, природою і суспільством, в історичній свідомості, починаючи від теологічної історії середньовіччя, поступово і наполегливо утверджувався погляд на минуле, як на спосіб організації великих людських спільнот, що закономірно прямують у визначеному напрямку до ідеального суспільства. Європа весь цей час була основним полігоном, де історична думка розвивалася найбільш динамічно і згодом поширювалася

на інші континенти.

Від модерну до постмодерну в історіографії. Злам XIX-XX ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, що підважили попередні уявлення, на яких базувалася сформована на той час наукова картина світу (теорія відносності, квантова теорія, генетика тощо). Вони змінили такі фундаментальні категорії наукових теорій, як час і простір, закон і закономірність, причинність, розвиток тощо. Посилився релятивізм в оцінці об'єктивності наукових знань, проявилася криза світоглядних орієнтацій. Усе це спричинило рух за перегляд попередніх методологічних підвалин науки в цілому й історичної зокрема, появу плюралізму у виборі дослідницьких моделей. Перегляд засновних категорій поклав початок періоду модернізму як переходу від класичних до некласич-них (плюралістичних) стилів мислення і презентації у науці, культурі, мистецтві.

На розвиткові історичної науки позначилися успіхи інших наук про Людину і Суспільство - соціології, психології, етнології, антропології, географії тощо. Сама система міжлюдських взаємин та їх трактування значно ускладнилися внаслідок постійного нагромадження все нових наукових знань. Немаловажний вплив на розвиток історіографії вчинили бурхливі події суспільно-політичного життя - війни, революції, соціальні, національні та антиколоніальні рухи. Ці події, на перший погляд, промовляли на користь Марксистського передбачення розвитку історичного процесу до його "логічного" завершення. Суспільно-політична боротьба та змагання різних ідеологій як всередині країн, так і у світовому Масштабі підпорядковували історію та істориків цим змаганням, спонукаючи ставати на той чи інший бік. Небагато вчених у світі, а Ще менше пересічних громадян могли чинити опір ідеологічному і

Сучасна світова історіографія

Історія історичної думки до середини XX століття

політичному тиску. Історики та історичні знання в багатьох країнах опинилися на службі державної влади чи політичних партій й виконували їхні замовлення. Суперництво ідеологій і суспільно-політичних систем набуло глобального характеру.

Інтелектуальна криза початку XX ст., яка розтягнулася аж до закінчення Другої світової війни, позначилася й на історичній думці. З одного боку, вона породила нові філософсько-історичні конструкції, засновані на "абсолютному історизмі" італійського вченого Бенедетто Кроче (1866-1952), "морфології історії"" Освальда Шпенґлера (1880-1936), "історії цивілізацій" Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975), теологічної історії П'єра Тейяра де Шардена (1881-1955). Усі вони намагалися сконструювати нові концепції закономірної світової історії, однак їхній вплив на історіографічну практику виявився не таким відчутним. З другого боку, історичну громаду, яка у більшості надавала перевагу нейтрально ідеологічному позитивізму, не залишали байдужими нові методологічні підходи, що мали практичне застосування.

З цього погляду на еволюцію історіописання більше вплинула (щоправда, з бігом часу) критика історіографії прихильниками неокантіантської течії у філософії, що пролунала наприкінці XIX -початку XX ст. її представники Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), Генріх Ріккерт (1863-1936), Ґеорґ Зіммель (1858-1918), продовжуючи розвивати ідеї класичної німецької філософії, звернули увагу на особу історика та його пізнавальні дії. Підсумком їхніх розмірковувань став висновок, по-перше, про суб'єктивний характер всіх історичних джерел, котрі не є прямим і безпосереднім відображенням минулої реальності, а лише суб'єктивним, опосередкованим станом свідомості відображення цієї свідомості; по-друге, про те, що пізнаючи минуле, історик здатний лише наблизитися до сприйняття стану свідомості людей попередніх епох, а остання містить тільки суб'єктивну інформацію про колишню реальність. З цього випливало, що історія, якщо і є наукою, то дуже особливою, такою, що має справу з неповторними свідомісними феноменами й повинна займатися їх вивченням, не претендуючи на повну об'єктивність. Неокантіанці спрямовували історіографію на дослідження переважно неповторних культурних явищ, які не піддаються поясненню, а лише розумінню.

Подальші студії природи людського пізнання і соціальної активності в річищі або під впливом неокантіанства були продовжені багатьма західними філософами і теоретиками історії — Ед-мундом Гуссерлем (1859—1938), Хосе Ортеґою-і-Гассетом (1883— 1955), Карлом Ясперсом (1883-1969), Мартіном ХайдеТґером (1889-1976), Жаном-Полем Сартром (1905-1980), Гансом Ґеорґом Гадамером (1900-1989), Робіном Джорджем Коллінґвудом (1889-1943) та іншими. У підсумку вони заклали цеглини у підвалини майбутньої постмодерністської картини світу.

Особливе місце серед "руйнівників" класичного канону позитивістської історіографії належить німецькому історику, соціологу і філософу Максу Веберу (1864-1920). Йому вдалося подолати крайній релятивізм, властивий деяким неокантіанцям, і запропонувати своє трактування процесу пізнання минулого, яке спиралося на т. зв. "ідеальні типи" - моделі співвіднесення об'єктів реальності з їх вербальним представленням. Усі поняття і категорії, що використовуються у пізнанні, вважав цей вчений, є ідеальними розумовими конструкціями, котрі, однак, забезпечують розуміння та орієнтацію людей в реальному житті у минулому й сучасності. Зближення "ідеальних типів" і реальності досягається за рахунок "раціоналізації" людського пізнання і соціальної діяльності. Таким чином, підставою "раціоналізації"" є пізнання і практика, котрі становлять зміст суспільного життя і культури. Підхід М. Вебера усував перешкоди на шляху пізнання реального минулого, залишаючи лише частку релятивізму.

На зламі XIX і XX ст. великий вплив на модернізацію історіографії мали праці ще одного німецького історика - Карла Ламп-рехта (1856-1915) та дискусія, що розгорнулася навколо них в багатьох європейських країнах й отримала назву "спір про метод". Автор чотиритомної роботи "Господарське життя Німеччини у середні віки" (1885-1886) показав, що економіка багатьма нитками тісно пов'язана з соціальним поділом суспільства, культурою і психологією мас, і, щоб зрозуміти історичний стан суспільства, треба в яналізі всіх сфер його життя звертати увагу передусім на "психологію" основних груп населення (читай - суспільну свідомість). Соціальна психологія, якою оперував К. Лампрехт, виводила його На широкий обрій культури даного суспільства, що виступала інтегратором всіх суспільних процесів. Хоча погляди німецького

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒