Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 16 страница

Історіографія Руху Опору. Історія Другої світової війни і Руху Опору теж належить до актуальних проблем італійської національної історіографії. Після війни з'явилося багато свідчень, спогадів і публіцистики з цієї тематики, які перегукувалися з тогочасною політичною боротьбою, що велася в країні. Впадали у вічі розбіжності у поглядах на недавні події, які містилися у цій літературі. Водночас формувався новий міф про "друге Рісорджименто". Тому історики намагалися внести ясність у трактування цієї теми.

Бенедетто Кроче і крочеанці вважали Рух Опору боротьбою за ліберально-демократичні цінності й традиції. Більш радикальні історики, що зазнали переслідувань з боку фашизму, відзначали насамперед народний характер антифашистського руху, що об'єднав нижчі та середні верстви суспільства. Таких поглядів дотримувався, зокрема, вчений старшого покоління Ґаетано Сальвеміні (1873-1957), який повернувся до країни з вимушеної еміграції й виступив з новими працями, де доводив, що антифашистський рух був не тільки національно-визвольним, а й соціальним. Католицькі історики наголошували на моральних цілях Руху Опору, ролі католицьких священиків у мобілізації селянства (Д. Россіні).

У 50-ті роки ідея "другого Рісорджименто" перетворилася на офіційну концепцію Руху Опору, закріплену в колективному збірнику праць з одно іменною назвою (1955). Натомість історики марксистського напряму уникали паралелей з XIX ст., відзначали відмінність епох, намагалися знайти аргументи для концепції "національно-демократичної революції", яка доконала завдання, неви-рішені у попередній період (В. Батталья, П. Секкья).

На початку 60-х років дискусії навколо "другого Рісорджименто" вичерпалися й прийшов час на більш глибокий аналіз.

Сучасна світова історіографія

Дослідження виявили розходження щодо оцінки Руху Опору: чи був він тільки національно-визвольною боротьбою патріотичного характеру, чи рухом за соціально-політичні зміни. Частина істориків лівого табору вважала події 1943-1945 pp. "революцією, що не вдалася", оскільки в широкому антифашистському фронті ліві сили були змушені йти на компроміси з правими. Марксистські історики намагалися обґрунтувати концепцію демократичної революції, в якій комуністи і ліві сили відіграли провідну роль, але у підсумку були вимушені рахуватися зі своїми союзниками, а також присутністю на терені Італії військ західних держав (П. Секкья і Ф. Фрассаті "Історія руху Опору" 2 томи, 1965).

Подальший розвиток досліджень відбувався на базі підготовки і публікації документів партизанського руху, які здійснював Інститут історії визвольного руху (згодом - Інститут сучасної Італії) у 70-ті роки. Це дало змогу краще зрозуміти наміри і цілі керівних органів Руху Опору - Корпусу добровольців свободи, Комітету національного визволення Північної Італії, "Бригад Ґарібальді".

У 1979 р. з'явилася друком двотомна колективна праця "Культура політики і партій стосовно Конституції"", в якій у спокійних тонах було розглянуто позицію кожної політичної партії щодо основних проблем суспільного розвитку країни після війни. Цей період характеризується в ній як "Реконструкція", змістом якої був розумний компроміс головних політичних сил. У 70-80-ті роки вийшло чимало досліджень різних аспектів Руху Опору періоду Реконструкції, зокрема, тритомна колективна праця під редакцією К. Валлаурі "Реконструкція демократичних партій (1943-1948)" (1977-1979), у якій висвітлено процес конституювання і розвитку провідних італійських політичних партій, їх роль у будівництві Італійської республіки.

Сучасна італійська історіографія залишається дуже різноманітною у методологічному та інституційному відношеннях. У ній представлені як новітні тенденції (мікроісторія, культурна антропологія, локальна історія, ґендерні студії), так і традиційні напрями істо-ріописання (політична і соціально-економічна історія, історія античності, історія релігії та церкви). Італійські історики беруть активну участь у роботі міжнародного співтовариства дослідників минулого.

ІСТОРИЧНА НАУКА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

Основні етапи та напрями розвитку

історіографії. Організація історичної науки.

Історіографія американських революцій.

Історія зовнішньої політики. "Нова історична наука".

"Культурний поворот" в історіографії.

Основні етапи та напрями розвитку історіографії. Після Другої світової війни СІНА зміцнили свої економічні та політичні позиції в світі. На цьому ґрунті зросла глобальна політика "світової відповідальності" за долю "вільного світу". Співіснування і взаємини двох ядерних надпотуг - США та СРСР - вплинули не лише на свідомість людей двох протилежних таборів ("капіталістичного і соціалістичного"), а й на всі сфери суспільного життя цих країн, включаючи історичну науку. Не дивно, що конфронтація демократії та комунізму часом набувала потворних форм по обидва боки "залізної завіси", яка їх розділяла. Так, 1950 р. президент СІНА Ґ. Трумен у зверненні до Американської історичної асоціації закликав істориків сприяти боротьбі з комунізмом усіма можливими способами. Конфронтація періоду "холодної війни" сприяла посиленню консервативних тенденцій в американській суспільній свідомості, політизації історичної думки.

У 60-ті роки наслідки активної зовнішньої політики СІНА, їх участі у численних конфліктах в різних куточках світу, насамперед у війні у В'єтнамі, похитнули внутрішню гармонію розвитку країни, зумовили у численні антивоєнні виступи та громадські рухи, соціальні протести. До активного суспільного життя долучилася молода генерація, яка прагнула покінчити зі спадком американського "поліцейського", поширити і втілити засади ліберального світогляду. Цьому сприяла науково-технічна революція, що поставила перед суспільством цілком нові вимоги. Післявоєнні покоління американців скептично поставилися до ідеологічного протиборства, виступили за мирне і відкрите змагання двох світових систем.

Крах комунізму і розпад СРСР поклали край "холодній війні", сприяли поширенню демократичних цінностей на країни ко-

Сучасна світова історіографія

лишнього комуністичного табору. США і країни "великої сімки" виступили гарантом становлення демократії та світового порядку. Проте події 11 вересня 2001 p., пов'язані з терористичною атакою мусульманських фанатиків на будівлі Світового торгового центру в Нью-Йорку і Пентагону, внаслідок якої загинули тисячі мирних громадян, посилили правоконсервативні тенденції в політиці американського уряду, втягнули США і країни НАТО у події в Афганістані та Іраку, посилили втручання у внутрішній розвиток інших країн світу.

У перші післявоєнні десятиріччя в американській історіографії утвердився напрям, заснований на т. зв. "теорії консенсусу" (згоди). Його прихильники виходили з положення про винятковість "американського шляху", якому властива загальна згода суспільства щодо розв'язання головних проблем розвитку. У зв'язку з цим занепав найвпливовіший у попередній період "прогресистський" напрям в історіографії США, представники якого (Ч. Бірд, Л. Ге-кер, Д. Адамс та інші) намагалися розглядати історію США у світовому, передусім європейському, контексті, охоплюючи й соціально-економічні та політичні процеси. їх розгляд крізь призму суспільних суперечностей вступав у дисонанс із загальною патріотично-апологетичною атмосферою в країні. Ідеалізації історії США більше відповідали неокантіантські підходи, котрі розмежовували природничі та гуманітарні науки. Свідченням цього став збірник "Теорія та практика в історичному дослідженні" (1946), в якому взяли участь провідні американські історики (Ч. Бірд, Д. Гейні тощо). Вони констатували зростання впливу суспільно-політичних доктрин на творчість істориків, що, у підсумку, робить історичні знання "відносно об'єктивними". І хоча не всі історики підтримали "зміну орієнтирів", але цей перелом серйозно позначився на оцінках історичних подій багатьох дослідників.

У той час домінуючі позиції в історіографії зайняла теорія "узгоджених інтересів ", що випливала з теорії консенсусу. її прибічники стверджували, що впродовж всієї історії США американське суспільство вирізнялося єдністю поглядів та дій щодо суспільно-політичного устрою, а також відсутністю серйозних внутрішніх конфліктів політичного плану. Одним з перших цю теорію сформулював Річард Хофстедтер (1916-1970) ("Американська політична традиція і люди, які її створили", 1948). Він відзначав, що попередня історіографія не зауважувала "консенсусу" головних політичних

-П

Історична наука Сполучених Штатів Америки

сил країни щодо питань власності, економічного індивідуалізму та конкуренції. Тому американські історики повинні переглянути минуле США з погляду ідей, політичних доктрин і психологічної мотивації, а головне - стабільності суспільства. Великі соціальні конфлікти - Війна за незалежність, Громадянська війна 1861-1865 pp., соціальні протести - відсувались у тінь. У центрі американської історіографії опинялися переважно проблеми новітньої історії, пов'язані з поступовим зростанням економічної та політичної потуги США у XX ст.

Уривок з "Вступу" до книги Р. Хофстедтера "Американська політична традиція і люди, які її створили" (1976):

"З того часу, коли американці стали вважати більш зручним бачити, де вони є, ніж думати, куди вони йдуть, їх державне мислення стає більш пасивним і споглядальним. Історичні новели, міфологізовані (fictionalized) біографії, колекції картин і карикатур, книжок про американські регіони і річки заполонили вибагливі апетити Америки. Це захоплення американським минулим проходить швидше в дусі сентиментальної поваги, ніж з допомогою критичного аналізу. Усвідомлення історії завжди є частиною будь-якого культурно зумовленого національного життя; але я вірю, що те, що лежить в основі цієї зростаючої ностальгії останніх п'ятнадцяти років, є гостре відчуття ненадійності. Дві світові війни, нестабільні успіхи в комерції й безмежна депресія нашого часу глибоко підважили національну віру в майбутнє. Упродовж економічного буму двадцятих років вважалося зрозумілим, що щасливі дні продовжуватимуться у невизначене майбутнє, але сьогодні залишилися лише одиниці, які не очікують наступних глибоких економічних спадів. Якщо майбутнє уявляється темним, то минуле за контрастом виглядає більш рожевим, ніж раніше; але далеко легше визначити і покерувати сучасним, ніж принести заспокоєння. Американська історія, представлена як дуже компенсуюча вистава і послідовність вдало реалізованих обіцянок, викликає бажання дивитися і захоплюватися, але не аналізувати. Найбільш загальне бачення національного життя з його вражаючим поглядом у минуле є подібним до оглядового майданчика.

Хоча національна ностальгія зросла за останнє десятиріччя, вона не є новою. Вона має свою історію, зокрема у політичних традиціях. Пристрасть захоплення минулим є сама по собі головним складником сучасної американської історії, яку жодна історія політичної думки не намагається пояснити (...)

Продовження вивчення американської державності переконує мене в потребі реінтерпретації наших політичних традицій,

Сучасна світова історіографія

котрі відзначають спільну атмосферу американської політичної думки. Існування такої атмосфери затуманене тенденцією запровадити політичний конфлікт на передній план історії. Загалом приймається, що американська політика, серед іншого, містить серію конфліктів особливих інтересів — між земельним капіталом і фінансовим або промисловим, між старими і новими підприємствами, великими і малими прибутками, — і що досі не показано багато явищ боротьби між заможними й незаможними класами. Те, що не було достатньо визнано, заторкує наслідки політичної думки. Жорстокість політичної боротьби часто втрачається в поглядах опонентів з провідних партій, завжди обмежених обріями власності і підприємництва (...)

Для політики природно, що конфлікти стоять на першому плані, й історики звичайно заохочують політиків у цьому. Два особливі інтереси, що борються за контроль над державною політикою, залучають достатньо різні ідеї на підтримку своїх справ. Матеріальні інтереси у добрі часи заміняються іншими, зокрема організацією економічних змін, але їхні ідеї, котрі вже здобули підтримку, приймаються знову і знову, без огляду на змінені умови. Пізніші покоління, знаходячи певну подібність між їхніми власними проблемами й тими, що були в минулому, безумовно приймають сторону компаньйонів минулих років; історики, котрі дійсно з великими зусиллями можуть почувати себе вільними від партійності, реконструюють оригінальний конфлікт з позицій застарілих ідей, що здаються їм найбільш доцільними в світлі сучасного досвіду й бі-жучих переконань. Тому проблеми XX ст. досі обговорюють мовою Джефферсона, а наша історія епохи Джефферсона також зумовлена впливом концепцій XX ст., котрі Джефферсон та його опоненти могли б визнати дивними. У той час як конфлікти днів Джефферсона постійно реанімуються і вносяться у свідомість, нехтують спільно усталеними переконаннями.

Ці спільні переконання є далекими від зневажання. Хоча прихильники Джефферсона і федералісти зневажали один одного з кожною появою жорсткої та згуртованої опозиції, відмінності у практичній політиці випарувалися до мінімуму, коли Джефферсон прийшов до влади й задовго до того, як сформувалися дві партії. Якщо їхні ідеї протестувати діями, то ми повинні констатувати невелику відмінність у політиці, яку вони проводили. Це, як мені здається, є один з ключових моментів в історичному аналізі, оскільки він провадить нас до спільного висновку, що є характерним й для Джефферсона, й для федералістів. Подібний принцип може бути вдало поширений на всю американську історію (...) Над і поза тимчасовими й локальними конфліктами був спільний ґрунт,

Історична наука Сполучених Штатів Америки

єднання культурної та політичної традиції, на яких розвивалася американська цивілізація. Ця культура була сильно націоналістичною і значною мірою ізоляціоністською; вона була жорстко індивідуалістичною та капіталістичною. У корпоративному і консолідованому суспільстві, що вимагало інтернаціональної відповідальності, згуртованості, централізації та планування, традиційний грунт виникав у процесі розвитку" (R. Hofstadter. The American Political Tradition and the Men Who Made It. New York: Vintage '. Books, 1976. P. XXXUI-XXXIX).

У 60-ті роки в американській історичній науці відбулися помітні зрушення. У цей час на ґрунті економічних успіхів у впровадженні науково-технічної революції, а також загальних тенденцій розвитку історичної думки виникло прагнення, з одного боку, "онаучнити" історіографію за допомогою методів інших наук, зокрема математики (кліометрія), а з другого - відмовитися від великих всеохопних теорій суспільного розвитку, котрі постулюють його закономірний характер, і звернути увагу на суб'єктивний бік людської поведінки в соціумі. Такі тенденції, що виникли не без впливу поглядів Школи "Анналів" і британської "нової історії", дали поштовх до формування у США "нової історичної науки " з особливим наголосом на кліометриці та психоісторії. Цей напрям, подрібнившись на численні тематичні течії, віднайшов себе у докладному вивченні соціальних структур в їхній часовій та просторовій динаміці: політичних угруповань, економічних процесів, соціальних груп, культурних явищ, соціальної поведінки тощо.

На розвиток "нової історичної науки" у США вплинули нові соціальні теорії, що набули популярності саме у той час. Чимало американських учених задумувалися над питаннями пояснення соціальних дій та змін. Соціологи Т. Парсонс, Е. Шилс та Н. Смелсер у 50-ті роки запропонували моделі досягнення соціальної рівноваги, беручи за підставу західні суспільства та їхні цінності, насамперед вільноринкову економіку та демократичні інститути, що гарантували суспільний консенсус. Соціолог та історик В. Ростоу 1960 р. опублікував книжку "Стадії економічного росту. Некомуністичний маніфест". У ній він поділив історію людства на п'ять стадій: "традиційне суспільство" з низьким рівнем продуктивності праці й економікою на базі сільського господарства; "перехідне суспільство", що знаменувало початок формування капіталістичних відносин; "пе-

Сучасна світова історіографія

ріод зсуву" як початок індустріалізації; "період зрілості" і завершення індустріалізації; "ера масового споживання", коли індустріальне суспільство задовольняє всі основні потреби його членів.

Теорія В. Ростоу була розвинута і модифікована іншими вченими - Д. Беллом, 3. Бжезінським, Д. Ґелбрайтом, що у підсумку дало змогу сформулювати "теорію модернізації". Остання стала базою для загального підходу до історичного процесу, який трактувався як зміна всіх суспільних структур та свідомості під впливом "модернізації". Свідомо чи інтуїтивно багато американських "нових істориків" почали розглядати минуле під кутом зору теорії модернізації, стежачи за змінами в різних соціальних структурах.

Однак ця теорія мала певну методологічну слабкість: вона брала за основу розгляду історичного процесу західну модель розвитку, абстрагуючись від інших варіантів. Тому вона добре прикладалася до європейської та північноамериканської історії. Крім того, вона була відкритою для дуже різних інтерпретацій, чим користалися її прихильники. Спроби подолати слабкі моменти теорії модернізації зробив відомий політолог і соціолог Імануель Валлерстайн. Він поділив світ на три частини ("світоекономіки") - центр, напівпериферію і периферію, - які відображали різні способи виробництва, котрі були взаємозалежними. Європа виступала найдинамічнішим "центром", однак вона не могла розвиватися без двох інших частин ("Модерна світ-система", 3 томи, 1974—1989). Проте погляди І. Валлерстайна не так вплинули на істориків як теорія модернізації. На той час в європейській та американській історіографіях почали все гучніше лунати критичні голоси щодо звільнення історії від різних соціологічних та історіософських теоретичних конструкцій.

Реакцією на апологетичну й некритичну історіографію консенсусу, яка відображала погляди правлячих кіл США, було виникнення у 60-ті роки критичної за ставленням до неї течії "нових лівих істориків ". Вона зросла на базі ліворадикальних студентських організацій, що були в опозиції до офіційної політики Вашингтона. Студентська молодь, що невдовзі стала на шлях фахової діяльності, захоплювалася різноманітними ідеями, включаючи марксизм, радикальний лібералізм, виступала із закликами перегляду усталених поглядів на важливі події історії США. Ці історики невдовзі посіли професорські посади в низці американських університетів: Б. Берн-штейн у Стенфорді, Ґ. Колко — Пенсильванії, Д. Леміш — у Чикаго,

Історична наука Сполучених Штатів Америки

С. Лінд — у Йєлі тощо; вони ініціювали дискусію в періодиці з приводу дослідження різних соціальних груп та їх суспільної активності.

Бурхливу полеміку викликали праці Юджіна Дженовезе з історії рабовласництва на Півдні США. Цей дослідник показав, як рабовласницька структура "вросла" в капіталістичну економіку й створила своєрідну "аристократичну" систему, відмінну від традиційного капіталізму ("Політична економія рабства. Дослідження економіки і суспільства рабовласницького Півдня", 1965). Вільям А. Вільямс у праці "Трагедія американської дипломаті?' (1959) стверджував, що американський імперіалізм середини XX ст. був у сутності продовженням політики "експансії кордонів" XIX ст. і політики домінування в Латинській Америці початку XX ст. Тому політику США можна назвати реалізацією прагнення до світової гегемонії.

Праці "нових лівих істориків" здобули чимало різних престижних нагород за оригінальну тематику, нестандартні висновки, критичний підхід. Так, Е. Фонер у роботі про наслідки Громадянської війни достатньо переконливо змалював незавершеність суспільних перетворень в період Реконструкції, що позначилося на наступному розвиткові США, збереженні позицій плантаторів і системи сегрегації негрів ("Реконструкція. Американська незавершена революція 1863-1877", 1988). "Нові ліві історики" приділяли увагу багатьом проблемам історії США, здебільшого оцінюючи їх критичними мірками. У 70-80-ті роки більшість з них перейшли на позиції "нової соціальної історії"".

Приблизно з середини 70-х років у розвитку американської історіографії з'явилися нові риси і поступово окреслився зворот у бік "нової культурної історі'ї" або культурно-антропологічної історіографії. Він розвинувся під впливом критики наукового "об'єктивізму", а також поширення ідей постмодерну. Цей напрям так само швидко розгалузився на "нову культурну історію", ґендерну історію, постколоніальні студії, усну історію тощо. На відміну від "нової історичної науки" в культурно-антропологічній історії спостерігається перехід до вивчення індивідуальної та колективної свідомості.

Як вже зазначалося вище, до виникнення цього напряму причетні також американські антропологи, зокрема Кліфорд Ґіртц. У роботі "Ця благородна мрія: "питання об'єктивності" і професія історика в Америці" (1988) Пітер Новік констатував, що епістемо-логічна революція постмодерну скасувала жорстку систему послі-

Сучасна світова історіографія

довних прийомів, і кожний історик "діє сам по собі". Культурологічна парадигма постмодерну підважила об'єктивні пізнавальні можливості історичної науки і показала, що змінити справу на краще в цій ситуації неможливо. Три відомі історики - А. Апплбі, Л. Гант і М. Джейкоб - у книзі "Говорячи правду про історію" (1994) зазначили, що постмодернізм відродив релятивізм історичного знання, спричинив крах всіх політичних та інтелектуальних інститутів й зіштовхнув історичну науку США в глибоку кризу. Популярності набула теорія "практичного, або внутрішнього реалізму", сформульована професором Гарвардського університету Гіларі Патнемом, згідно з якою дослідник завжди "відчуває", що саме у пропонованому тексті є істинним, а що - брехливим. Прихильник деконструктивізму в американській філософії історії Ричард Рорті (Йєльський університет) виступив за вивчення історії з лінгвістичного погляду. Така ситуація викликала значну диференціацію й вузьку спеціалізацію американських істориків за численними напрямами і школами.

Загалом американська історіографія на початку XXI ст. являла собою велике розмаїття тематичних й методологічних напрямів та шкіл, поділених за історією країн та народів, періодами, явищами та подіями, когнітивними уподобаннями, теоретичними орієнтаціями тощо. Особливе значення для сучасного періоду розвитку історіографії США має глобалізація, яка створює нові стимули для вивчення історії країн та народів світу, а також "публічна історія" як пошук форм поширення популярних історичних знань. У сучасній американській історіографії відчутні настрої "кризового стану" науки про минуле. Показовою є, зокрема, стаття Лоуренса В. Левіна під назвою "Непередбачуване минуле" (1993). Цей автор зазначає, що у свій час простежувалося зловживання уявленням про "добрий американський досвід" (теорія консенсусу). Коли ж у 60-80-ті роки парадигма однорідності та консенсусу змінилася моделлю подрібнення й різнорідності, а ідеал національної спільноти - ідеалом місцевої громади, коли відбулося заглиблення у дослідження свідомості та дій робітників, жінок, етнічних, расових, національних меншин, іміґран-тів та їхніх нащадків, тоді в істориків зникло розуміння загального, почуття соціальних взаємозв'язків. Тоді постало завдання заново віднайти національну єдність та ідентичність.

Хоча елементи скептицизму поширені серед частини американських істориків, проте, на думку інших, на практиці кожен з них надає перевагу "американоцентричній моделі прогресу західного сві-170

Історична наука Сполучених Штатів Америки

ту" (Д. Росс). Найновіші праці з історії США, що з'явилися в останнє десятиріччя XX і на початку XXI ст., засвідчили велику різноманітність в описі минулого, що поєднує соціальну структуру і діяльність зі свідомістю і культурою. Посталий на таких підставах синтез національної історії залишається і плюралістичним, і національним.

Водночас для американської історіографії характерна традиційна суперечність між пізнавальною та виховною функціями історичних знань. Дослідження показали, що американські школярі та студенти неприхильно ставляться до предмета історії, оскільки вона викладає лише позитивну й оптимістичну візію американського минулого, що більше затуманює розуміння складних та конфліктних суспільних ситуацій, які виникали або виникають. Така наука історії не вчить молодь мислити, давати самостійну оцінку тим чи іншим явищам їхнього життя у соціумі. Представники фахового історичного середовища США на початку XXI ст. виступили з пропозиціями реформувати історичну освіту в цілому, наблизити її до плюралістичних наукових стандартів. У "Викладі стандартів професійної поведінки", що його систематично друкує Американська історична асоціація, зазначено, що "інтелектуальна різноманітність посилює історичну уяву і сприяє розробці й життєздатності вивчення минулого (...) Коли історики виробляють інтерпретації й судження, вони мусять бути обережними, щоб не подавати їх у такий спосіб, який би перешкодив обговоренню альтернативних інтерпретацій". Однак політичні кола США прагнуть використовувати історію як виховательку "американських цінностей". Так, президент США Д. Буш, оголошуючи 2002 p. програму "Ініціатива з навчання американської історії і громадянської освіти", зазначав: "Наші засновники вважали, що вивчення історії та громадянства має бути в основі освіти кожного американця. Але нині наші діти мають великі й хвилюючі вади у своєму знанні історії (...) Незнання американської історії та суспільствознавства послаблює наше почуття громадянства. Бути американцем - це не лише справа крові чи народження. Ми пов'язані ідеалами, і наші діти повинні знати ці ідеали".

Якщо в галузі освіти США історичні знання зазнають постійного тиску з боку політичних кіл, то в американській історичній науці утвердився справжній плюралізм думок, поглядів і підходів, характерний для світової історіографії. Його також пояснюють тим,

Сучасна світова історіографія

що американські університети постійно запрошують до себе на тимчасову або постійну роботу провідних учених різних країн світу, котрі проявили себе новаторськими дослідженнями в галузі історії.

Організація історичної науки. Після Другої світової війни серед правлячих кіл США поширилася думка про значущість соціально-гуманітарних досліджень, зокрема історичних, для інтеграції американського суспільства, реагування на соціальні та міжнародні виклики. Тому було вжито заходів для розширення підготовки істориків і фінансування історичних досліджень.

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒