Італійська історіографія 15 страница

; "Чаклунство в Європі як тема історичних досліджень, що ко-

| лись вважалася другорядною і навіть несерйозною, за останні і 15 років посіла видне місце в світовій історичній літературі (...) В! образі шабашу треба бачити швидше компроміс культур, ™^ж прос-і ту проекцію домінуючої культури (...) Образ же відьми, шо переслі-! дує дітей та дорослих з тим, щоб їх з'їсти чи врочити, безумовно є і більш агресивним.

! Щоб зрозуміти, як виник цей образ, я пропоную розглянути

| іншу послідовність фактів. Варто би почати з чуток про змову про-
і кажених, що отруюють воду в річках і криницях, котрі поширилися
| у Франції влітку 1321 р. Потім виникла ідея, що прокажених
і спровокували євреї, які, своєю чергою, діяли за підбурюванням
І мусульманських володарів Ґренади і Тунісу. Запалали вогнища,
і почалися масові побиття. Потім прокажені були піддані сегрегації,
! євреї - вислані. Так вперше в історії Європи ідея _внутр™^нього
і ворога - союзника і зброї зовнішнього ворога, що існувала раніше,
| знайшла своє реальне втілення у жорстоких репресіях.
і Знайомство з хроніками, зізнаннями, одержаними під торту-

| рами, зі сфабрикованими доказами не залишає сумніву в тому, що і чутки про дві змови у Франції були справою рук світських і і церковних властей. Не було змов прокажених та євреїв, були змови І проти прокажених і євреїв. За декілька місяців до розкриття уявної і змови консули сенешальства Каркасоне писали королю Франції | Філіпу V про бажаність ізоляції прокажених й висилки євреїв. І ось і у 1367 р. під час епідемії чуми в Каркасоне знову виникає звинува-] чення за взірцем 1321 р. Цього разу в отруєнні води і поширенні і зарази винуваті, за офіційною версією, тільки євреї. У Дофіне і по-) селениях, розташованих на берегах Женевського озера, починають-і ся переслідування єврейських громад. Застосування торТУР знову) призводить до "розкриття змови". Декілька десятиріч потому, у j 1409 р., у тому ж районі, що включає Дофіне і поселення навколо | Женевського озера, інквізиція звинувачує групи євреїв і християн у і спільній відправі обрядів, які суперечили віруванням і тих, і других. Можливо, що цей загадковий натяк мав на думці саме диявольський шабаш, уявлення про який починає набувати цілком конкретних форм в трактаті "Formicarius", написаному домініканським монахом Йоганном Нідером 1437 р. під час Базельського собору. Для напи­сання трактату Нідер користується відомостями про суди над чак­лунами, одержаними ним від гвіанського інквізитора і бернського судді. На підставі цих відомостей він стверджує, що приблизно за 60 років до цього з'явився новий вид чаклунства — виникла справжня

Сучасна світова історіографія

Італійська історіографія

секта з обрядами поклоніння дияволу й паплюження хреста і святих текстів. Ця дата знаходить підтвердження по інший бік Альп: на початку XVI ст. домініканський інквізитор Бернардо да Комо пише, що, згідно з документами судових процесів, які збереглися в архіві місцевої інквізиції, секта відьом виникла близько 150 років тому (...)

Виникнення образу чаклунської секти, що накладається на образи окремих чаклунів і відьом, але не такого, що їх витісняє, треба розглядати як розділ, що, починаючи з XIV ст., стає характер­ним для європейського суспільства. Це була ідея, яку очікувало велике майбутнє (...)

Ця ідея швидко знайшла широкий відгук в народних масах (...) Хоча уявлення про існування групи ворогів, які таємно змовляються, поступово вкоренилося у всіх шарах населення, воно звернулося, однак, на цілком неочікувані об'єкти (...) Відомо, що відьми і чаклуни зліталися на шабаш верхи на тваринах або набували вигляду тварин. Ці два елементи (політ і перетворення) відсутні в агресивно­му стереотипі — уявленні про секту отруйників - і вперше згадуються лише 1428 р. під час двох великих процесів над чаклунами (...) Ключ до розуміння цих уявлень дають нам деякі народні вірування, що існували ще до формування образу шабашу, але пов'язані з ним низкою спільних рис (...)

Отже, стереотип шабашу утворився в результаті злиття двох різних образів. Перший, вироблений вченою культурою (суддями, інквізиторами, демонологами), виходив з віри в існування ворожої секти, що діє спонукою диявола, вступ до якої попереджався пап­люженням хреста і святих таїнств. Другий образ, що корінням сягав у фольклорну культуру, засновувався на вірі в незвичні здібності певних людей, чоловіків чи жінок, котрі в стані екстазу, часто у вигляді тварин чи верхи на тваринах відправлялися у світ мертвих, щоб забезпечити добробут своєї громади. Як ми бачили, другий стереотип був нескінченно більш давнім, ніж перший, і отримав незмірно більше поширення (...)

Отже, викладені тут в загальних рисах ідеї заторкують різно­рідну міфологічну структуру, сліди якої можна віднайти в описах шабашу. Я чудово даю собі звіт у тому, що мої можливості (і не лише лінгвістичні) неадекватні величині і складності поставлених питань. Тим не менше вивчення цих питань, що виникають з поши­ренням свідчень про шабаш у часі та просторі й через стереотипний характер самих свідчень, необхідно було розглянути у їх сукупно­сті. Іноді треба відволіктися від дерев, щоб розгледіти прихований за ними ліс" (К. Гинзбург. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в истории. Москва, 1990. С. J32—146).

Тематична спрямованість досліджень італійських істориків після війни зазнала значних змін. Спочатку зросла питома вага со­ціально-економічних досліджень. У 1967 р. на Конгресі італійських істориків відзначалося, що економічна історія набула статусу пов­ноправної науки, зокрема у дослідженнях з аграрної історії, історії цін тощо. Тон цим студіям задавав Луїджі Даль Пане (1905-1980), який пропагував марксистський підхід щодо вивчення суспільного розвитку. Навколо нього сформувалася група молодих істориків, котрі досліджували аграрні відносини XVII1-XIX ст.

Значний інтерес викликав період Рісорджименто (відроджен­ня у XIX ст.), а його інтерпретація стала однією з провідних проблем національної історіографії, навколо якої відбулося багато наукових дискусій і з'явилося чимало дослідницьких праць. Новою темою стало вивчення історії робітничого і соціалістичного рухів. У другій половині 60-х років розпочалися серйозні дослідження новітньої історії Італії і, насамперед, періоду фашизму, Руху Опору і післявоєнних змін.

Організація історичних досліджень. Після закінчення війни було демонтовано тоталітарну систему організації історичної нау­ки. В університетах скасовано присягу професорів, закрито одіозні інститути (Інститут культури), наукові товариства набули авто­номії. Водночас було збережено "Центральну джунту" як орган, що координував діяльність державних наукових установ - інститутів античної історії, середніх віків, нової та новітньої історії, Рісорджи­менто. Було встановлено фіксований термін доступу до архівних документів (50 років). Активно розвинулася історична періодика, яка у 70-ті роки нараховувала понад 250 назв видань, серед яких були традиційні - "Італійський історичний журнал", "Журнал з іс­торії Рісорджименто", а також багато спеціалізованих.

У зв'язку зі зростанням впливу лівих політичних сил на розвиток Італії виникли центри вивчення історії робітничого і со­ціалістичного руху: в Мілані на кошти підприємця Д. Фельтрінеллі 1948 р. було засновано Бібліотеку, згодом Інститут (I960), а тоді Фонд Фельтрінеллі, який нагромаджує архівні матеріали і публікує дослідження з цієї тематики. Подібну еволюцію пройшов Центр ро­бітничого руху в Римі - Фонд Грамши (1950), перетворений на Ін­ститут Грамши. Його працівники спеціалізуються на вивченні спад­щини цього італійського діяча, зберігають архіви 1КП та її членів,

Сучасна світова історіографія

Італійська історіографія

проводять дослідження з нової та новітньої історії Італії, видають часопис "Історичні дослідження" ("Studi storici"). Добра співпраця склалася в Інституту з французькою Школою "Анналів" у вивченні проблем робітничої культури та ментальності.

У 1949 р. в Мілані почав діяти Національний інститут історії визвольного руху, який на засадах федерації товариств об'єднав 44 місцеві інститути, котрі нагромаджували матеріали до історії Руху Опору та антифашистського руху міжвоєнного періоду. Доробком Інституту стали десятки монографій та збірників документів з цієї тематики. Він виступив ініціатором створення Міжнародного комі­тету з історії Другої світової війни; його друкованим органом є ча­сопис "Сучасна Італія" ("Italia contemporanea").

Чотири науково-дослідні інститути Центральної джунти також публікують документи й проводять тематичні дослідження відповідно до свого профілю, організовують національні та міжна­родні наукові форуми. Історію зовнішньої політики Італії та міжна­родних відносин вивчають в стінах міланського Інституту міжна­родної політики та римського Інституту міжнародних відносин. Багато спеціалізованих центрів та інститутів діють в італійських університетах. Підготовка наукових кадрів фахівців-істориків про­вадиться на гуманітарних й політологічних відділеннях університе­тів. 1947 р. за ініціативою Б. Кроче був створений Італійський ін­ститут історичних наук (нині - Інститут Кроче), де готують тільки дослідників минулого.

Лише 1963 р. виникло Товариство італійських істориків, а 1967 - пройшов його перший загальноіталійський конгрес. Другий конгрес відбувся 1972 р. і був присвячений новим методам історич­них досліджень. На ньому було вирішено збирати загальнонаціо­нальні конгреси раз на 10-15 років. Діють також численні спеціаль­ні історичні товариства та організації.

Дослідження Рісорджименто. Тема національного відро­дження залишалася в полі зору істориків і після Другої світової війни. Вона диктувалася суспільними очікуваннями відповідей на питання про недавно пережиті події і вибір шляхів подальшого розвитку країни. До цього спонукали також сторічні ювілеї Весни Народів і створення Італійського королівства (1861). Звернення до цих переломних подій, зокрема у перше післявоєнне десятиріччя, було просякнуте політичними асоціаціями і партійними позиціями

значно поділеного за партійними та ідеологічними поглядами іта­лійського соціуму. Стосовно 1848 р. погляди італійських істориків суттєво різнилися: ліві партії та дослідники вивищували події революції, відзначаючи в ній роль радикально-демократичних сил і народних мас; праві й ліберальні вчені та політики трактували її як національний рух, що провадив до об'єднання країни під проводом поміркованих демократичних політиків.

Певним стимулом для наукової розробки Рісорджименто стала публікація "В'язничних зошитів" А. Грамши, в яких він ок­реслив контури своєї концепції процесу об'єднання Італії, що супроводжувався соціальними змінами та формуванням національ­ної свідомості. На підставі його ідей розпочалося дослідження становища та ідеології соціальних станів напередодні і під час об'єднавчого процесу. Це дало змогу встановити, що національна свідомість була властива не тільки вищим прошаркам суспільства, а й широким масам, котрі, однак, пов'язували об'єднавчий процес з глибокими соціальними реформами.

Соціальні аспекти Рісорджименто були найбільш ґрунтовно представлені в працях марксистських істориків Ф. Делла Перута ("Демократи та італійська революція", 1958), і Д. Берті ("Демокра­ти та ініціатива Півдня", 1962). Марксисти акцентували увагу на радикальних ідеологічних течіях, зокрема італійських якобінцях. Праці А. Таланте Ґарроне, А. Саїтта, Р. де Феліче були присвячені особі Філіппо Буонаротті, демонстрували, що якобінці не були "здуреними фанатиками", а спиралися на розроблені ідеологічні засади і програму суспільних перетворень.

Навколо цих питань розгорнулася дискусія, що тривала понад десятиріччя. У ній марксистським історикам протистояли ліберальні і консервативні дослідники, виступаючи з критикою їхньої перебільшеної уваги до соціально-економічних питань. У центрі полеміки опинилася проблема "аграрної революції, що відбулася". Опонентом марксистського трактування соціальних питань виступив Розаріо Ромео (1924-1987). Він стверджував, що соціальні прагнення селян виходили за рамки капіталізму, загрожу­вали національній єдності і тому були "принесені в жертву" ідеї об'єднання ("Рісорджименто і капіталізм", 1959). Дискусія спону­кала істориків більш уважно вивчити аграрні стосунки періоду Рісорджименто. З'явилися праці М. Романі, М. Беренґо, Л. Вілларі,

Сучасна світова історіографія

в яких були конкретизовані положення концепції А. Грамши про суперечності між соціальними й національними аспектами об'єд­навчого процесу, котрі у підсумку окреслили недемократичні під­стави відбудованого Італійського королівства.

У 60-ті роки інтерес істориків перемістився на питання індус­тріалізації. Вийшла робота П. Моранді "Історія великої промисло­вості Італії" (1965); у ній було накреслено загальну картину індуст­ріалізації, що здійснювалася при значній участі іноземного капіталу. Р. Ромео наполягав на внутрішніх джерелах нагромадження первіс­ного капіталу завдяки аграрному сектору економіки країни. Проте його погляди спростував американський історик А. Ґершенкрон, який в основних рисах підтримав версію П. Моранді.

У зв'язку із розглядом соціально-економічних проблем істо­рики заторкнули й дражливі питання особливостей історичного розвитку Півдня Італії. 1961 р. історики-марксисти під керівниц­твом Л. Вілларі опублікували антологію "Південь в історії ІталіГ', в якій містилися праці, що охоплювали період ХІХ-ХХ ст., а також окремі дослідження А. Лепре, Л. де Рози та інших. Ці праці прояс­няли причини відставання Півдня в економічному розвитку і капі­талістичних перетвореннях, що пов'язувалося з незавершеністю на цих теренах аграрних реформ. Проте інші дослідники (Р. Ромео, А. Карло) наполягали на тому, що причиною відставання Півдня була не "недорозвинутість" капіталізму, а недолуга політика урядів Італії. Інтерес до Півдня з новою силою спалахнув у 80-ті роки, коли італійський уряд був змушений проводити гостру боротьбу проти мафіозних кланів, що зуміли створити на Півдні своєрідний консервативний анклав.

Історіографія фашизму. Проблема фашизму залишалася в полі зору італійської історіографії та суспільно-політичної думки впродовж усього XX ст. Історики і публіцисти розглядали її в широкому контексті з розвитком Італії у новий та новітній час, прагнучи дати відповіді на причини його виникнення і поширення. На початках в історіографії переважала думка Б. Кроче та його послідовників, які вважали фашизм своєрідним відхиленням від "нормального" демократичного шляху розвитку. У 50-ті роки сфор­мувалися два основні підходи до генезису фашизму - крочеанський і марксистський. Перший підхід був обґрунтований в книжці Л. Сальватореллі і Д. Міра "Історія Італії періоду фашизму" (1956).

Італійська історіографія

і

Автори вбачали передумови зародження фашизму в ідеології на­ціоналізму, який посилився внаслідок незадоволення результатами Першої світової війни, страху перед комунізмом. Ці погляди розви­вали Ф. Шабо, П. Матурі, Р. Ромео, котрі звертали увагу й на соці­ально-економічні чинники.

Марксистська версія фашизму спиралася на теоретичні пог­ляди А. Грамши, який розглядав фашизм як своєрідне поєднання різних соціально-політичних сил і верств, зацікавлених у збережен­ні і стабільності своїх позицій та впливів у державі. Серед істори-ків-марксистів відзначалися праці Е. Серені, П. Алатрі, В. Фоа. Ці автори намагалися довести, що фашистський режим був тісно пов'язаний з інтересами великих промисловців та земельної арис­тократії, котрі тільки на словах закликали до демократії та свободи, а насправді прагнули будь-що забезпечити свої соціальні інтереси від замаху з боку лівих сил. У зв'язку з цим марксисти доводили, що італійський капіталізм до Першої світової війни досягнув висо­кого розвитку і намагався посилити свій вплив на політику.

У 60-ті роки прямолінійні політичні асоціації, що прогляда­лися в публікаціях про фашизм, уже не могли задовільнити фахової громадськості. До того ж, з'явилися праці знаних західних теорети­ків фашизму (Е. Фромм, А. Арендт, Е. Вольте), в яких розкривалася тоталітарна природа фашизму, нацизму і комунізму. В Італії почала формуватися "нова" історіографія, що народжувалась у дискусіях представників різних світоглядних позицій. 1961 р. молодий до­слідник К. Казуччі опублікував антологію робіт про фашизм, яка викликала широкий резонанс в наукових колах. У полеміці з основ­них питань фашизму взяли участь майже всі провідні історики та гуманітарії. А. Дель Ноче закликав вивчати фашизм з позицій то­талітаризму, підкресливши, що фашизм був відповіддю на "комуні­стичний виклик". Він указав на кризу моральних цінностей, що виникла внаслідок секуляризації духовних ідеалів в епоху мате­ріалізму та поширення "світської ідеології". Учений наводив місток між революційними сторонами ідеологій націоналізму і соціалізму, котрі у підсумку породили фашизм ("Епоха секуляризації"', 1970).

Найбільш вагомий вплив на формування "нової"" історіогра­фії фашизму мали професор Римського університету Ренцо де Феліче та його послідовники, які наприкінці 60-х років згуртува­лися навколо часопису "Сучасна історія". Сам професор був авто-

Сучасна світова історіографія

О-.......

ром багатьох праць з різних питань новітньої історії Італії, виховав чимало здібних учнів (Е. Джентіле, Л. Голіа, Р. Квартараро та інших). Погляди Р. де Феліче сформувалися у Римському універси­теті, де у свій час панував дух крочеанства. Проте ознайомлення з новаціями світової наукової літератури, різними напрямами істо­ріографії вплинуло на його методологічні погляди: він сприйняв політологічні ідеї, які дали йому змогу соціально структурувати ідеологічні концепції. Найбільш знаною роботою Р. де Феліче стала багатотомна біографія Б. Муссоліні ("Муссоліні - революціо­нер", 1965; "Муссоліні - фашист", 2 томи, 1966-1968; "Муссоліні -дуче", 2 томи, 1974-1981). Цей вчений вважав, що постать лідера італійських фашистів має ключове значення для розуміння феномена фашизму в цілому. На його думку, італійський фашизм був різнови­дом "лівого тоталітаризму", який своїм корінням сягав радикального соціалізму у версіях Прудона, Бланкі і Мадзіні й контрастував з "правим тоталітаризмом" німецького нацизму. Головним постула­том фашистської ідеології та державності він вважав ідею "солідар­ності" і консенсусу на базі національних цінностей. Ідеологія фа­шизму була спрямована на формування та утвердження міфу "нової" держави, який засновувався на "свідомості, добровільності, волі, культі нації та держави, камератизмі (дусі товариськості. - Л. 3.) у відносинах між людьми, соціальній і посадовій ієрархії".

Погляди Р. де Феліче та його прибічників знайшли значний відгук серед італійської та міжнародної громадськості. Це не пе­решкодило їх критичним оцінкам з боку правих і лівих істориків та публіцистів, котрі зауважили в них приховану тенденцію до реабі­літації фашизму.

Неочікувано для багатьох ця тематика відродилася у 90-х ро­ках, коли внаслідок демократичних виборів 1994 р. в Італії при владі опинилися праві сили з неофашистським відтінком, а уряд очолив бізнесмен С. Берлусконі. Небезпека повернення фашист­ської ідеології спонукала італійських та європейських інтелектуалів розпочати дискусію на тему "історія і сучасність", матеріали якої були опубліковані в книзі "Італія Берлусконі - Італія проти Берлус­коні" (2004). Більшість знаних вчених та інтелектуалів, серед яких були Умберто Еко, Джованні Сарторе, Ніколо Транфалья, висту­пили з тривожними думками з приводу зростання впливів тоталі­тарної ідеології у свідомості італійців.

Італійська історіографія

У 2002 р. вийшла друком книжка відомого історика Еміліо Джентіле "Фашизм: історія та інтерпретації"", в якій він підбив підсумки понад тридцятирічного дослідження теми. Учений наго­лосив на особливостях італійського фашизму, який більшість лю­дей сприймала як "високий патріотизм" і тому, не будучи фашис­тами, ці люди, тим не менше, підтримали Муссоліні. Е. Джентіле констатував, що фашизм - "це політичний феномен, націоналі­стичний і революційний, антиліберальний і антимарксистський, що організований у дієву партію з тоталітарною концепцією політики і держави". Італійський фашизм послугував взірцем для німецького нацизму та інших диктатур націоналістичного типу в Європі.