7.6. Камерно-інструментальна та симфонічна музика

У другій половині XVIII ст. розвиток камерно-інструментальної музики відбувався у двох напрямах. Виникали високопрофесійні твори з опорою на загальноєвропейську композиторську техніку і музичну лексику галантного, раннього та зрілого класичного стилів (перший напрям), але поряд із цим з'являлися й такі твори, в яких композитори свідомо залучали до своїх композицій українські народні пісні й танці (другий напрям).

Перший напрям представляє інструментальна творчість М. Березов-ського, Д. Бортнянського та І. Хандошкіна. Ці композитори писали твори в жанрах сонати, концерту, камерного ансамблю, що були поширені в музиці класичного стилю. Першим написав сонату для скрипки і чембало {Ьа$ю сопііпио) М. Березовський в Італії, у Пізі, 1772 р. Інструментальні твори Д. Бортнянського, які з'явилися у другій половині 80-х років XVIII ст., призначалися для «малого двору» російського наслідиика престолу Павла Петровича (виконувалися в Павловську та Гатчині). Д. Бортнянський написав багато інструментальних творів, але збереглися лише три сонати для клавесина, концерт для чембало з оркестром (ре мажор), квінтет № 2 до мажор, марш («Гатчинський») сі бемоль мажор для духових інструментів, концертна симфонія (сі бемоль мажор), яка є проміжним жанром між концертом і симфонією.

Інструментальні твори М. БерезовськоготаД. Бортнянського про­демонстрували прекрасне засвоєння українськими композиторами загальноєвропейської композиторської техніки інструментальної музики нового стилю. Завдяки перебуванню Березовського й Борт­нянського в Італії їхня інструментальна музика зазнала перш за все італійського впливу. На творчості більшості європейських митців цієї епохи (як і Бароко) позначилася рецепція італійської музики. Проте Березовський і Бортнянський, очевидно, були знайомі і з до­сягненнями мангеймської та віденської композиторських шкіл.

Інструментальні твори М. Березовського та Д. Бортнянського від­значаються стрункістю і відточеністю форм. У побудові сонатного апеуо помітні риси старосонатної форми, домінування експозиційного викладу над розробковим, що було характерним для ран ньо класичної сонатної форми.

Інструментальним творам М. Березовського та Д. Бортнянського не властива образна конфліктність, але в них спостерігається образний контраст, типовий для класичного стилю.

Інструментальним творам Березовського і Бортнянського прита­манна світла й життєрадісна емоційна атмосфера, характерна для класичної музики. Типово класичними є й їхні музичні образи — енергійні й темпераментно веселі з легким і динамічним рухом, галантні і грайливо-граціозні. Обидва композитори — прекрасні мело-дисти, і це яскраво відбилося у 'їхній творчості. Вони створили чудові сторінки інструментальної ліричної кантилени з виразовою почуттє­вістю, у якій подекуди вже відчутне зародження сентименталістських тенденцій.

На інструментальній музиці М. Березовського і Д. Бортнянського позначилося й те, що вони творили також і в оперному жанрі. В ін­струментальному тематизмі 'їхніх творів відчуваються впливи оперної кантилени та оперної буффонної стилістики.

М. Березовський і Д. Бортнянський писали свої твори, орієнтуючись на загальноєвропейську композиторську техніку і стилістику і, спира­ючись на неї, творили інструментальну музику на рівні її найкращих західноєвропейських зразків. Хоч Березовський і Бортнянський, як і композитори інших національностей, в цю епоху орієнтувалися на загальноєвропейську музичну систему, однак при цьому в 'їхній музиці спорадично відчуваються українські риси в кантиленній лірич­ній мелодиці, а також у тематизмі з ритмами козачкового характеру, в інструментальних творах Д. Бортнянського. Детальніше про інстру­ментальну музику М. Березовського та Д. Бортнянського йтиметься далі (у монографічних розділах).

У класичному стилі з опорою на загальноєвропейську музичну лексику (тобто у першому напрямку) працював й Іван Остапович Хандошкін. В його особі поєдналося різнобічне музичне обдарування. Він був одним з найкращих скрипалів-віртуозів свого часу. Навчаючись протягом семи років у відомого італійського скрипаля Тіто Порто, коли той перебував у Росії, Хандошкін оволодів італійською виконав­ською школою й, очевидно, познайомився з італійською та західноєв­ропейською скрипковою музикою в цілому. І. Хандошкін брав участь у різних концертах поряд з відомими зарубіжними гастролерами.

158

Він також добре грав на віолі (альті), балалайці та гітарі. Займався Хандошкін і педагогічною діяльністю — навчанням гри на скрипці. З його учнів став відомим І. Ф. Яблочкін. Отже, І. Хандошкін започат­кував розвиток скрипкової виконавської школи в Росії. Знаним був І. Хандошкін і як диригент.

Крім виконавського таланту, І. Хандошкін мав велике композиторське обдарування. Композиторська творчість Хандошкіна тісно пов'язана з його концертно-виконавською діяльністю. Він писав твори переважно для струнних смичкових інструментів. До нашого часу дійшла незначна кількість його творів. Деякі з них друкувалися ще за життя композитора, а інші — вже після його смерті.

Чільне місце в композиторській творчості І. Хандошкіна займають сонати. До нашого часу дійшло всього чотири сонати — три для скрипки соло (8-ПЮІ1, Ез-биг, О-сіиг) і одна — для скрипки з басом (В-сіиг). Жанр сольної скрипкової сонати був найпоширенішим в епоху Бароко. Вершинним явищем розвитку цього жанру стали сольні скрипкові сонати Й. С. Баха, які мають поліфонічну основу. У другій половині XVIII ст. композитори лише зрідка зверталися до цього жанру. Сольні скрипкові сонати писав сучасник І. Хандошкіна німецький композитор В. Ф. Руст (1739—1796). Популярними були два дивертисменти для скрипки соло чеського композитора і скрипаля Яна Стаміца (мангеймська школа). Скрипкові сольні твори Я. Стаміца написані в гомофонній фактурі³⁵³. З цією ж стилістичною тенденцією — опорою не на поліфонію, а на гомофонію — пов'язані й сольні скрипкові сонати І. Хандошкіна, створені в класичному стилі. Вони й представляють новий етап розвитку цього жанру.

Усі чотири сонати І. Хандошкіна, що збереглися, — це видатні твори скрипкового мистецтва з яскраво вираженими концертними рисами. Вони розраховані переважно на виконавців високого віртуоз­ного рівня. Хоч три сонати написані для скрипки соло, проте для них характерна повнота звучання. Композитор використовує акорди, по­двійні ноти. Часто у скрипковій фактурі простежується діалогічність.

Три сонати для скрипки соло мають тричастинні цикли. Перша частина повільна і, як правило, урочиста; друга частина буває різного темпу: у сонаті № 1 вона швидка (написана у формі сонатного а11е§го), а в сонаті № 2 і № 3 — темп менуету; третя частина також має різний темп: у сонаті № 1 вона повільна, написана у формі варіацій, а в сонатах № 2 і № 3 вона швидка. У сонаті № 2 третя частина є рондо танцювального характеру, а в сонаті № 3 — це енергійний, урочистий фінал.