28. Соціокультурне підгрунття управління змінами.

У статті розглядається проблема суспільних трансформацій на підґрунті соціокультурних змін в су-спільствіПроблема соціальної трансформації сучасного суспільства набуває все більшої актуальнос-ті. В концепцію суспільної трансформації вкладається самий різноманітний зміст: розглядаєть-ся як „перехідний стан від тоталітарної системи до ринкової економіки”, як „дія або процес за-міни форми, виду, природи або характеру суспільства”; з одного боку, – це „перетворення сутісних компонентів соціуму, всіх сторін та сфер суспільного життя”, а з іншого, –„трансформація не передбачає вектора змін: вони можуть бути як прогресивними, так і регре-сивними” [1, 14]. На початку демократичних перетворень в Україні зміни розглядалися в аспекті „системної трансформації українського суспільства” [2]. Зараз врешті-решт почав з’являтися „світоглядний вектор” суспільної трансформації, що прив’язується до „соціокультурних практик українського буття” [3, 156]. Але в контексті суспільної трансформації подібні „соціокультурні практики” розуміються як такі, що вимагають „знань про вихідні форми і про риси та властивості нової форми”, як перехід від „традиційного” суспільства що має свої „зразки мотивації, механізм людської поведінки і соціокультурних типів” до „ділових і безособових раціоналістичних суспільств із відносинами, що спираються на раціональні критерії ефективності” [1; 14, 33]. Метою статті є постановка проблеми суспільних трансформацій на підгрунті соціокультурних змін в суспільстві. А головне завдання – показати, що на даному шляху соціокультурних перетворень існують такі перспективні підходи, які можливо ефективно реалізувати в соціокультурній трансфор-мації українського суспільства. Нижче представлені основні соціокультурні підходи, що розроблені на методологічній основі соціальної філософії [4]. Перший з них – це культурно –цивілізаційний підхід. Вважається, що це такий трансфор-аційний процес, у ході якого на цивілізаційній основі виникає інформаційне суспільство як результат закономірного культурно-історичного руху[5, 13-31]. Тому він вимагає і певної періодизації. У подібних періодизаціях виявляється, що визначальними в цивілізаційному розвитку є не стільки техніко-економічні та індустріально-технологічні фактори, скільки світоглядні культурно-історичні, антропогенні та соціокультурні чинники. Так, будь-який історичний тип доіндустріального і постіндустріального суспільств своїм головним суспільним результатом мав товар, перетворюючи в тому числі й інформацію на товарний продукт. Проте, коли цивілізаційне суспільство почало перетворювати нетоварний продукт-знання в інтелектуальну цінність, уявлення про нього почало змінюватися. Адже знання не піддається адекватній фінансовій оцінці і не є інструментальним засобом існування, таким як гроші, а виступає базовою цінністю суспільства і суспільного розвитку. Традиційні історичні типології цивілізацій лише фіксувалиїх феноменальність практично без урахування стрижневої ролі знання і культури. Це регіонально-етнічні, теократичні, стадіальні цивілізації або цивілізації за способом життя і діяльності тощо. Сучасна „періодична типологія” світоглядно „пов’язує” цивілізації с загальними культурно-історичними закономірностями суспільного розвитку. Тим самим він стає вже „цивіліза-ційним розвитком” [6]. Цей процес закономірно направляє суспільство в русло цивілізаційного розвитку, прив’язуючи його до різних підстав: історичних, культурних, географічних, технікоекономічних, індустріальних, етнічних, теологічних і навіть екологічних [5, 31]. При цьому сві-тоглядна складова, як видно, випадає. Цивілізаційний розгляд історії на методологічному підгрунті соціальної філософії дозволяє фіксувати досягнутий суспільний рівень соціуму, визначи-ти його „високоінформаційний стан”, виявити рівень розвитку суспільства в контексті „інфор-маційного прогресу”, ступінь складності цілісності суспільства як соціальної системи. Більш того, встановити її соціокультурний тип у разі історичних трансформацій або зафіксувати в якості культурно-історичного феномену і закономірного етапу історії [7, 31]. Зараз найчастіше виділяють чотири основні „цивілізаційні періоди” суспільного розвитку в культурно-інформаційному контексті: передцивілізації прадавніх первісних суспільних станів (до Античності), цивілізації аграрного типу (період рабовласництва та феодалізму), техногенна цивілізація (капіталізм, індустріальне суспільство), сучасна інформаційна цивілізація, де головною цінністю є людина з інформаційно-ноосферним ставленням до природи, яка може розвива-ти свою життєдіяльність на соціокультурному підгрунті. В цей період встановлюється культу-рно-інформаційний тип суспільної системи, в якій досягнення науки і техніки реалізується не заради техногенії, а відповідно до гуманістичних ідеалів. Проте тільки в тій мірі, в якій ці ідеа-Сталий розвиток гірничо-металургійної промисловості ли є доцільними, неабстрактними. У процесі ствердження антропогенної цивілізації здійсню-ється перехід від технотронного „інформаційного виробництва” до суспільного виробництва, в якому відбувається відтворення людини як творчої особистості з високорозвиненим світогля-дом. Деякі західні дослідники вважають, що цей „перехід” може відбутися тільки в акті „гума-нітарної революції”, оскільки існують альтернативні антигуманні підходи цивілізаційного розвитку. Тому в соціальнокультурному контексті сучасне суспільство все більше турбує таке головне соціофілософське питання: „Що ж трапилося з сучасністю, коли вона перестала бути нашим спасінням і тепер перетворилася навпаки в демона сучасності? Сучасність, про яку ми говорили, – чи та це сучасність, про яку ми говоримо нині? Кінець якої сучасності ми споглядаємо? ” [8, 124]. Робиться дедалі очевиднішим, що зі „смертю соціалізму” капіталізм попав, за І. Валлерстайном, у „смертельну небезпеку” і після „тріумфу демократії” (Ф. Фукуяма) наступив„крах лібералізму”. За своєю суттю, подібний крах відобразив світоглядне відчуження людини від суспільства, капіталістичної системи, що була побудована за ліберально-ринковою моделлюі яка нині себе вичерпала. І. Валлерстайн погоджується з К. Марксом у тому, що „відчуження як втілення зла капіталістичної цивілізації” є головною суспільною „хворобою”: саме „відчуження є та недуга, яка у своєму головному втіленні – власності – руйнує цільність людської особистості. Боротися проти відчуження означає боротися за те, щоб відтворити їх достатність. Це стає можливим ”тільки у випадку, коли виникає можливість представити соціальний лад нового типу”. І. Валлерстайн вважає: якщо К. Маркс „недостатньо ясно промовляв свої утопії” (про відчуження людини у капіталістичному суспільстві), „то тоді це належить зробити нам” у відповідних соціально - філософських розробках та практичних діях. У цьому аспекті філософи повинні виступити як „органічні інтелектуали”, які світоглядно добре розуміють і зважують, що „все залишається в межах можливого, але все залишається невизначеним”[8, 233]. Невизна-ченими, перш за все, є внутрішні протиріччя техноінформаційного суспільства