Місце країн, що розвиваються, у світовій економіці (кінець 90-х років)
* У тому числі Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея. ** У тому числі Китай. Разом із тим країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе місце. Переважна більшість цих країн є слаборозвинутими. Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві за останні десятиріччя дещо підвищилася (див. рис. 21.1), виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між розвинутими країнами з ринковою економікою і країнами, що розвиваються, щодо рівня економічного розвитку. Останні дані свідчать про зростання цього розриву. Якщо в 1965 р. середній доход на душу населення у семи промислове розвинутих країн був у 20 разів більший, ніж у стількох же- найменш розвинутих, то через ЗО років він зріс до 39 разів. Особливо це стосується африканських країн, де зазначений розрив неухильно зростає. Що ж до латиноамериканських країн, то в кінці 70-х років вони мали середній доход на душу населення на рівні третини від промислове розвинутих країн, а в кінці 90-х років він зменшився до чверті. Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку «людського
капіталу». Термін підготовки робочої сили тут у середньому обмежується трьома з половиною роками шкільної освіти порівняно з десятьма у розвинутих державах. На країни, що розвиваються, припадає 15 % світових витрат на освіту, 13 % всієї чисельності інженерів, учених, хоча тут, нагадаємо, зосереджена переважна
1970р.
12,0% 80,5 %
82,8 % країни, що розвиваються інші країни Рис. 21.1. Частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві більшість населення планети. У загальному обсязі виданих у світі патентів частка цих країн становить 1 %, у НДЦКР — 2 %. Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. Внаслідок безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві та різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або просто забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, тоді як наявний гострий дефіцит фінансових ресурсів. При цьому слід зауважити, що, попри властиву всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує відчутна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці економічного зростання й соціальної еволюції і, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації. У 80-х — на початку 90-х років диференціація країн, що розвиваються, значно посилилася. Нерівномірність їхнього розвитку зумовлюється сукупністю багатьох соціально-економічних, політичних та інших чинників. Відмінності у наявності факторів виробництва (зокрема, у забезпеченні природними ресурсами), у
Розділ V демографічній ситуації, в умовах участі у міжнародному поділі праці, так само як і відмінності у специфіці політичної ситуації, і в перспективі визначатимуть дедалі більшу нерівномірність розвитку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, які відбуваються у країнах, що розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі агрегатних узагальнених показників. Це потребує виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами і закономірностями розвитку.
Особливу групу, наприклад, утворює більшість країн—експортерів нафти, котрі мають високий рівень доходу на душу населення, значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни розвивалися досить динамічно та інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-х роках попиту розвинутих країн на нафту і різке зниження світових цін на неї держави — експортери нафти значно уповільнили темпи свого поступу. Навпаки, інша група країн, що розвиваються, — так звані «нові індустріальні країни» (НІК) (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Бразилія, Мексика) — у 80-ті роки перетворилися на полюс світового зростання. Азійські НІК в останні десятиліття демонстрували найвищі у світі темпи зростання економіки і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК першої хвилі, постають НІК другого ешелону — Малайзія, Таїланд, Індонезія, які динамічно модернізують свою економіку, диверсифі-кують галузеву структуру господарства. Хоча в 1997—1998 pp. деякі НІК відчули гострі валютно-фінансові кризові явища, спад експорту, вони, як і раніше, посідали вагоме місце у глобальній економші. Найвідсталіші країни, що розвиваються, утворюють групу так званих найменш розвинутих держав. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням близько 500 млн осіб. Середній рівень доходу на душу населення тут становить усього 250 дол: Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з міжнародного поділу праці й перебувають у надзвичайно складному становищі." Таким чином, у межах групи країн, що розвиваються, існує суттєва диференціація. Вона об'єктивно зумовлює і специфіку завдань, які їм доводиться вирішувати.
Читайте также: E. У гірську місцевість Воспользуйтесь поиском по сайту: ©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...
|