1. Сучасний поділ прикладних екологічних напрямків у географії.

№1

1. Сучасний поділ прикладних екологічних напрямків у географії.

Зростання числа проблем, пов`язаних із погіршенням екологічних умов на Землі, викликає природну стурбованість людської спільноти і, передусім наукової громади. Цілком резонно, що найпершими відреагували на негативні зміни земної живої речовини представники науки про біоту, в тому числі людину, як живу істоту. Саме біологи забили на сполох, побачивши перші негативні вияви у фізіології, генетиці, гістології живої речовини, започаткували масовий обмін інформацією щодо прояву мутаційних процесів біоти. Так з`явилося перше визначення екології, автором якого став німецький біолог Е. Геккель: екологія - це сума знань, що належать до економіки природи - вивчення усієї сукупності взаємовідносин тварин і навколишнього середовища, як органічного, так і неорганічного і, перш за все, її дружніх чи ворожих стосунків. Науковці інших природничих та гуманітарних галузей свідомо чи ні, простували теренами своїх наук, проникаючи у таїну невідомого, але непересічні особистості, обдаровані високою громадянською свідомістю, відразу помічали серед результатів своїх досліджень ті негативні феномени, що ставали, або могли б стати передумовою погіршення умов життєдіяльності “homo sapiens”, чи низки компонентів довкілля, без яких функціонування людини уявити неможливо. Так виникли галузеві “екологічні науки”, завдання яких наукова спільнота вбачала у вирішенні часткових екологічних проблем, спричинених недостатньою вивченістю впливів об`єктів своїх досліджень (прямих чи опосередкованих) на різні аспекти існування людини як виду. Із часом терміни “екологія”, “екологічний” стали вживати не тільки щодо умов середовища, на які жива речовина реагує адаптаційними змінами (тобто, за межами яких діють летальні чинники), але й для певних компонентів географічної оболонки і, навіть, для певних ознак соціуму (наприклад, екологія духовності, культури, мови, психологічних аспектів тощо). Звідси і походить певна множина дефініцій поняття “екологія” (Реймерс, 1990). *за М. Ф. Реймерсом (1990) ЕКОЛОГІЯ: 1) частина біології (біоекологія), що вивчає відносини організмів (особів, популяцій, біоценозів) між собою та довкіллям; 2) дисципліна, що вивчає загальні умови функціонування екосистем різного ієрархічного рівня; 3) комплексна наука, що вивчає середовище існування живих створінь (включаючи людину); 4) область знань, що розглядає певну сукупність предметів та явищ з точки зору суб`єкта або об`єкта (як правило, живого, або за участі живого), що приймається за центральний у цій сукупності (це може бути і промислове підприємство); 5) дослідження положення людини як виду і спільноти в екосфері планети, його зв`язків з екологічними системами та заходи впливу на них. Безсумнівно, важливою є, також, роль географічних наук у вирішенні проблем екології. Адже, до екологічних чинників вчені відносять географічний, кліматичний, атмосферний, водний, геоморфологічний, едафічний, біоценотичний, біосферний та інші чинники, у царині поширення яких (тобто, у середовищі як екологічному чиннику) діють закони реакцій адаптації біоти, відповідно до спричинених порушень в усталеному режимі функціонування природного середовища. Тому, цілком логічними виглядають намагання вчених зрозуміти роль галузевих географічних наук у можливості вирішення ними часткових, а з часом і глобальних екологічних проблем довкілля. Так, у розмаїтті галузей науки лише в Україні заявили про себе соціоекологія (Г. Бачинський, 1991), ландшафтна екологія (М. Гродзинський, 1993), екологічна геологія (О. Адаменко, Г. Рудько, 1995, 1999), екологічна культура (В. Крисаченко, 1996), гідроекологія (Л. Горєв, 1997; Хільчевський, 1999), урбоекологія (О. Дмитрук, 1998). Виникли новітні методики ландшафтно-геохімічного картографування та ландшафтно-геохімічного оцінювання екологічного стану територій (Л. Малишева, 1998), зроблено спробу утвердити новий науково-прикладний напрямок у геоморфології - еколого-геоморфологічний (І. Ковальчук, 1997; В. Стецюк, 1997, 1998). Місце геоморфології у вивченні задля оптимізації стану довкілля неважко збагнути, керуючись визначенням завдань екологічної геоморфології, звідки випливає роль рельєфу у функціонуванні навколишнього середовища.

2. Характеристика окремих морфокліматичних зон України (флювіальна зона).

Має на Землі чи не найбільше поширення. Збігається з територією поширення лісової зони, її планова конфігурація порушується лише у областях вертикальної поясності. Особливо виразним є її поширення у Північній півкулі (через загально географічні особливості природних умов – значними рівнинними просторами та загальним домінуванням суходолу). Характеристика: тривалішим є теплий період року, що зумовлює збільшення вологості атмосфери та зростання кількості опадів (800-1200 мм/рік), що при незначному випаровуванні і неповній інфільтрації створює надлишок поверхневих вод. У результаті цього з’являється поверхневий стік та змив, а згодом і ерозійно-акумулятивна діяльність. Що з часом зумовлює, при наявності відповідних умов, розвиток генетичного ряду флювіальних форм рельєфу. Як результат – річкові долини з притаманними їм специфічними особливостями морфо скульптури. Навіть побіжний аналіз густоти річково-долинної мережі й цій зоні свідчить про домінуюче значення річково-долинних форм рельєфу. На силових поверхнях – гравітаційні процеси, а в товщах осадових порід(на рівнинах) відбуваються карстові. Також здійснюють свою ерозійно-акумулятивну діяльність тимчасові водотоки, а в умовах значного господарського освоєння територій мають розвиток площинний змив, суфозія тощо, проте початковим процесом, безперечно виступає флювіальна діяльність. Поширення цієї зони пов’язане значною мірою з рівнинністю територій, що піддається загальним закономірностям тектонічного розвитку таких ділянок земної кори, хоча масштаби поширення флювіальної морфо кліматичної зони мають також і азональний характер. Домінування флювіальних форм рельєфу у лісовій природній зоні призводить до розвитку інших екзогенних процесів рельєфоутворення, що разом сприяють вирівнюванню рельєфу, утворенню давніх поверхонь вирівнювання, широких річкових долин із комплексом надзаплавних терас.