1. Наукознавчі дефініції екологічної геоморфології.

№3

1. Наукознавчі дефініції екологічної геоморфології.

Об’єктом еколого-геоморфологічних досліджень є рельєф земної поверхні, різноманітність сучасних ендогенних та екзогенних рельєфоутворюючих процесів, що формуються на тлі інших чинників довкілля, у тому числі - господарської діяльності людини. Вивчення рельєфу продовжується близько двох століть, зазвичай, із намаганням дати вікові дефініції досліджуваному рельєфу, встановити закономірності в поєднанні морфології та походження форм рельєфу. Але останнім часом зміни рельєфу, викликані зростаючими масштабами господ. діяльн. людини, є об’єктом дослідження екол. геом-ї. Об’єкт еколого-геом-их досліджень має свою неповторну структуру. З одного боку, до таких систем входять відомі властивості рельєфу (генетичні, вікові, ін.. ), а з іншого - різноманітні види господарської діяльності, що спричинюють вияв несприятливих екологічних ситуації у рельєфі. Динаміку розвитку методологічних уявлень про наукознавці дефініції екогеоморфології демонструє визначення об’єкту дослідження екол-ї геом. -ії, зроблене Н. Скубловою (1996): « Головним об’єктом досл. є еколого-геоморфологічна система, суть якої складає функціональна взаємодія екзогенних та ендогенних процесів з антропогенними та техногенними чинниками». Але точнішим є формулювання І. Черваньова «…у вузькому геосистемному смислі слова ек. геом-я повинна розглядати роль рельєфу як модифікатора, диференціатора, концентратора, розсіювача потоків речовини та енергії, починаючи від географічної поясності та зональності і закінчуючи елементами нанорельєфу, як природних комплексів. Ця дефініція, висловлена незалежно від А. Ласточкіна, доповнює і збагачує його геополітичну концепцію. Дослідження структурної організації рельєфу, над яким незалежно працювали ці дослідники, привели їх обох до схожих дефініцій у час, коли назріла потреба сформулювати об’єкт дослідження ек-ї геом-ї. Щодо формулювання предмету дослідження ек. геом. -ї, також існують відмінності. Наприклад І. Ковальчук переконаний, що «предметна сфера ек. геоморфології включає проблеми суб’єкт-об’єктних взаємодій у системі «геоморфосфера-людина». Зазначенні відмінності у формулюванні важливих наукознавчих дефініцій нового науково-прикладного напрямку є типовими для геоморфології, у якій непросто визначити різницю між об’єктом і предметом дослідження.

2. Морфокліматична зональність рівнин суходолу та її еколого-геоморфологічне значення.

Однією із найвдаліших спроб уявити сукупну дію екзогенного рельєфоутворення у масштабах суходолу є поняття клімато- геоморфологічних (морфокліматичних) зон. Морфокліматична зона- значні за площею ділянки поверхні рівнин суходолу, у межах яких певні співвідношення тепла зумовлюють виразне панування домінуючих екзогенних рельєфоутворюючих процесів, що, у свою чергу, призводить з часом до існування своєрідних геоморфологічних ландшафтів-морфоскульптур. Аналізуючи співвідношення тепла і вологи, ступінь їхньої співрозмірності повинна виявити суттєвий вплив не тільки на будову біокомпонентів географічного середовища, але й на характер функціонуючих в ньому гідрологічних процесів, а через них і на характер геоморфологічних процесів. Так, щодо особливостей географічного середовища зони листяних лісів та лісостепу, А. Григор'єв констатує, що значні сезонні коливання річкового стоку забезпечують чергування періодів з сильно розвиненою боковою ерозією в річкових долинах (весною та почасти восени) з періодами переважання глибинного врізу (влітку), що само по собі повинно сприяти як сильному розширенню, так і значному поглибленню річкових долин. Значна кількість опадів забезпечує в цих умовах створення густої річкової мережі та енергійне розчленування земної поверхні, а наразі і хороший дренаж та незначні площі вододільних боліт або їхню відсутність. Велика глибина річкових долин у поєднанні із значною кількістю весняних снігових вод створює сприятливі умови для розвитку ярів, а розчленованість рельєфу — умови для змиву грунтів зі схилів. А. Григор'єв переконаний, що ця зона в цілому є областю більшого розвитку руслових ерозійних процесів, перш за все глибинної ерозії, ніж сусідні зони. Ерозійні процеси, на його думку, повинні бути в природних умовах сильнішими за все у більшій частині лісостепової підзони (окрім крайнього її півдня), на степових площах, де був відсутній протиерозійний вплив лісів. Щодо особливостей засушливих зон помірного поясу, то А. Григор'єв долучає до аналізу закономірностей екзогенного рельєфоутворення важливий антропогенний чинник. Він зазаначає, що розорювання схилів без дотримання відповідних агротехнічних заходів, особливо у степовій зоні, де кількість атмосферних опадів ще є значною, у вищій мірі посилює яроутворення. Загалом, чимдалі до півдня у засушливих зонах помірного поясу, тим у природних умовах сучасне ерозійне розчленування земної поверхні на рівнинах (не межуючих з горами) стає спорадичнішим, і якщо ерозійні форми рельєфу зустрічаються у пустелях помірного поясу ще досить часто, то це пояснюється головним чином тим, що будь-яка одиночна злива в умовах типової для пустелі сильної розрідженості рослинності і наявності у багатьох місцях легкорозмиваних грунтів, легко і швидко створює різко виражені ерозійні форми рельєфу, які потім зберігаються тривалий час. Одночасно із зменшенням до півдня ерозійної діяльності текучих вод та скороченням маси та зімкнутості наземних частин рослинного покриву зростає рельєфоутворююча роль інших чинників — перш за все вивітрювання та діяльності вітру, що виявляються там, де для цього є підходящий субстрат — земна поверхня складається із відслонених міцних порід, що піддаються вивітрюванню, або із незакріплених рослинністю піщаних масивів, що легко перевіюються вітром, — умови, найбільш поширені у зоні пустель.