1. Геоморфологічні парадигми та їхня участь у вирішенні екологічних проблем

№6

1. Геоморфологічні парадигми та їхня участь у вирішенні екологічних проблем

Парадигми, як вихідні концептуальні схеми, моделі постановки проблем та їхнього рішення, методів дослідження, пануючих упродовж певного історичного періоду у науковому співтоваристві не тільки характеризують етапи розвитку геоморфології, а й визначають предмет дослідження цієї науки. Аналіз витоків екологічної геоморфології може стосуватися морфолого - морфометричної парадигми. Щоправда, зовнішній вигляд рельєфу не дасть повної картини його впливу на інші компоненти довкілля. Морфогенетична та морфохронологічна парадигми, домінуючі у минулому, у даний час реалізуються спробами еколого - палеогеоморфологічних вишукувань і, також, враховуються при аналізі витоків екогеоморфології. Натомість, реальною підвалиною екологічної геоморфології останнім часом стає морфодинамічна парадигма. Подібно до користувача персональним комп'ютером, що у міру необхідності " витягує" із " черепашки" інформаційних оболонок потрібну собі програму, таким же чином зацікавлені у розвитку екологічної геоморфології дослідники живлять свої новаторські ідеї різними геоморфологічними парадигмами. Кожна із геоморфологічних парадигм, що, з одного боку, по черзі займали провідне становище, а з другого – співіснували у відповідності із науковими уподобаннями конкретних дослідників, народжували прикладні напрямки геоморфології. Так, зусилля численних методів морфографо-морфометричної парадигми реалізуються формулюванням одного із завдань інженерної геоморфології – розміщенням у відповідності із морфологічними показниками рельєфу (" вписуванням у рельєф" ) інженерних об’єктів та проведення певних видів господарської діяльності (сільськогосподарської, гідротехнічної, комунікаційної, військової тощо). Морфохронологічна парадигма знайшла своє втілення у практичній діяльності створенням палеогеоморфологічних засад розшукової геоморфології, а разом із методами морфогенетичної парадигми дала виразне розуміння ролі концепції морфо літогенезу в інженерно-геоморфологічній інтерпретації складно-побудованої осадової товщі із її ймовірними змінами при певних масштабах антропогенних (техногенних) навантажень. Але найбільш вдячним спадкоємцем досягнень різних геоморфологічних парадигм є науково-прикладний еколого-геоморфологічний напрямок, який використовує для свого розвитку методичні підходи усіх відомих парадигм, бо своїм завданням бачить вирішення не часткових прикладних питань (проблем) геоморфології, а оцінку ролі рельєфу (його морфолого-морфометричних характеристик, походження і вікових аспектів) і морфогенезу (механізмів і динаміки процесів рельєфоутворення) у функціонуванні багатьох складників довкілля. У колі історично сформованих парадигм геоморфології виразно виглядають наскрізні наукові концепції, " …, які перебувають під впливом наукової моди, проте стійко обумовлюють наші уявлення, напрямки думок та досліджень від часу свого виникнення, навіть без виразного оформлення". Це – головний постулат геоморфології про рельєф як результат взаємодії ендогенних та екзогенних чинників, вчення про морфоструктуру та морфоскульптуру, започатковане І. Герасимовим, вчення про ярусність рельєфу Землі, представлене концепцією глобальних геоморфологічних рівнів К. Маркова, положення про єдність розвитку і будови рельєфу земної кори, поверхні вирівнювання та ін., та регіональні геоморфологічні рівні, вчення про геоморфологічні формації тощо. Їхній перелік є справою особистих наукових уподобань, наукових шкіл, ортодоксальності чи новаторства дослідників, їхньої ерудиції, освіченості та вишколу. Погляди засновників геоморфології у свій час неявною формою сформулювали засади науки, представлені її важливою наукознавчою дефініцією – предметом. Історія розвитку методологічних напрямків науки, виразником яких є морфолого-морфометрична, морфогенетична, морфохронологічна та морфодинамічна парадигми, через відносно значний проміжок часу становлення геоморфології об’єктивно визначили парадигми як предмет дослідження науки.

2. Берегові екосистеми України та їхні еколого-геоморфологічні проблеми

Довжина берегів Чорного та Азовського морів у межах України стано­вить 2692, 2 км (за даними вимірювань на карті масштабу 1: 200 000) з Дніпровсько-Бузьким лиманом включно, але не рахуючи берегових ліній лагуни Сиваш, лиманів Молочний, Березанський, Малий Аджалицький, Сухий, Дністровський та ін. (Ю. Шуйський, 2001). Згідно з цими даними, у межах України береги вздовж Чорного моря розміщені на 1829, 1 км, з яких 1009 км відступає із середньою швидкістю від 1, 0 до 6, 0 м/рік. У їх­ньому складі 487 км мають активні кліфи, складені з корінних порід нео­гену та антропогену, 522 км — береговими лініями акумулятивних форм (усього 62 %). Майже 64 км берега омивається водами Керченської про­токи. Довжина берегів Азовського моря (без урахування лагуни Сиваш і Молочного лиману) становить 799, 8 км, із яких 471, 9 км (59, 1 %) відсту­пає із середньою швидкістю 0, 2—4, 8 м/рік, зокрема 155, 2 км (19, 4 %) має берегову лінію акумулятивних форм. На інших берегах (172, 7 км, або 21, 5 %) переважає сучасна акумуляція наносів, які стабільні або динаміч­но стабільні.