Культурні чинники. Психоаналітичні чинники

КУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ

Культура країни має сильний вплив на її народ. З одного боку, культура виробляється спільністю і відбиває її дух; з іншого, на кожному члені такої спільності, навпаки, позначається культура навколишнього світу. Жодна культура не є винятковим надбанням одного народу, вона звичайно належить тій чи іншій культурній надобласті, хоча кожна культурна спадщина несе відбитки звичаїв і передань свого народу.

Українська культура належить до європейської та західної культурної надобласті, але все ж таки через своє ґеоґрафічне положення займає в ній окраїнне місце. Й історично, і в культурному відношенні Україна є межевим краєм між Європою і Азією. Через це західна культура сприймалася тут на кшталт, що відбивав віддаленість від її західноєвропейських осередків (доречне ще одне порівняння з Іспанією, цим “африканським балконом” Європи).

Розміщена на європейській окраїні, Україна сприйняла головні “хвилі” європейського духу з певною затримкою. Католицтво впливало на європейців через своє первоначало перебудованого римського ordo (порядку). Воно опанувало все поле особистих і суспільних зв’язків, поступово заповнюючи його ясними й непорушними визначеннями понять і порядком, що ґрунтувався на начотницькій філософії та жорсткій лоґіці. Пробудженню думки, що вже не все сприймала на віру, допомогла реформація як протирух до католицтва. Відродження не тільки відновило давньогрецьку й давньоримську культуру з її спрямованим на людину світоглядом, але в першу чергу воно було “відкриттям світу й людини” (Ж. Мішле). “Просвіта” пройшла шлях від переконання, що джерелом і мірилом достовірності знання є розум, до протиставлення мисленню даних досвіду. Науковими дослідженнями вона освітила всі галузі життя, а її протирух, романтизм, наголошуючи на уяві й душевних переживаннях, знову надихнув на оспівування особистості, трохи забуте з часів Відродження. Усі ці течії внесли свій струмінь у західноєвропейський погляд на життя, і сьогодні він ставить над усе і дослідну науку та розум як джерело знань, і людську особистість. Ця західноєвропейська філософія робить своїм вихідним положенням діяльний та доцільний спосіб життя.

Українська культура, з часів Трипілля в основному селянська, ґрунтується на звичаях і порядку, що переходять з покоління в покоління. Вона зберігає давні суспільні і мистецькі цінності, і західноєвропейські культурні течії відбилися на ній нерівною мірою та силою. Так, християнство в Україні чинило великий формуючий вплив, зате знання, наука, техніка як сукупності узагальнених і невизначених у речах понять були чужими для селянського складу ума. Не було й відповідних умов для розвитку доцільного й діяльного ставлення до життя. Через зв’язки з Азією — тут певну роль відіграла Візантія — у світогляд українців проникли покірливість, споглядання, самозаглиблення, відстороненість від навколишнього життя (що походять від понять атмана і нірвани, а ці уявлення про звільнення від усіх прагнень і турбот, у свою чергу, укорінено в азіатській “безособовості”). Як наслідок, європейський дух наукових досліджень спрямовувався в Україні на вивчення світу людини. На відміну від європейських науковців, зайнятих природничими науками, українські дослідники переймалися вивченням питань історії та історичної науки і зробили на цій ниві багато значного. Найвидатнішими з них були Шевченко, Франко, Костомаров, Драгоманов, Грушевський, Томашівський та Липинський, на людинознавчі дослідження яких явно чи приховано впливала етична й релігійна думка.

Спрямована на особу західна філософія знайшла родючий ґрунт у селянській культурі, яку (навіть більше, ніж у Західній Європі) було націлено на внутрішній світ людини. В Україні ця західна віра допомагала досліджувати людську особистість углиб, а не вшир. Таким чином, у цілому рівняючись на Захід, українці все ж таки сподівалися на “азіатське Відродження” (Микола Хвильовий). Однак політичні обставини в Україні не дали цим різним напрямам поєднатися й упорядкуватися.

ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ЧИННИКИ

Цінні підходи до вивчення народної душі виробили психолоґічні школи З. Фрейда та Ф. Адлера (що наголошують на підсвідомість особи та “комплекси”) і К. Г. Юнґа (яка зосереджує увагу на “колективному підсвідомому” та “архетипах”). Вивчення комплексів — різнорідних складових душевного укладу особи, пов’язаних єдиним сильним збудженням — корисне при дослідженні духовного стану підкореної людини, бо відбиває її почуття власної неповноцінності. А Юнґове вчення допомагає роздивитися в народній душі певні “сузір’я” архетипів — первісних і початкових складових “колективного несвідомого”, яке, в свою чергу, впливає на окремих осіб.

За Адлером, чуття власної неповноцінності є нагромадженням почуттів, уявлень і бажань, що стримуються в підсвідомості й не виявляються світові як через брак відповідних внутрішніх засобів, так і через зовнішні перешкоди. Особливості й обставини українського життя якраз сприяли виникненню такого чуття: для цього було достатньо навіть самого політичного підкорення українців, яким ще не так давно відмовляли в мовній свободі і яких більше знали під прозвищем “малороси”. До того ж чуття власної неповноцінності відтінюється чуттям несправедливості, що виникло через протиріччя між “самокритикою” багатостраждального внутрішнього життя й крахом національних змагань у зовнішньому світі.

Чуття неповноцінності народу дуже позначається на окремих особах, які через нього стають схильними до “перевідшкодування” душевних збитків. Це явище може набути різних форм, одна з яких — надмірне підкреслювання власної важливості й значення. Коли ж народній душі притаманне ще й почуття несправедливості, “перенадолуження” часто набирає вигляду нездійсненних красивих мрій про прихід царства істини, братства й загальної всеосяжної свободи. Такими мареннями сповнені українські ліві й помірковані партії.

Іншим проявом чуття неповноцінності можуть стати нападницькі настрої і ворожість. Через політичні умови не знаходячи законного виявлення в дійсності, вони ховаються у підсвідомість, а можливості для звільнення цих пригнічених настроїв і почуттів найчастіше відкриваються в різних малих групах українського суспільства. Це одна з причин того, чому українське політичне й суспільне життя часто просто зрешечене гострою непримиренністю, ворожістю й нападницьким запалом.

Комплекси не несуть у несвідоме особи нічого, що заслуговувало б на схвалення, а от наслідки дії на особу “колективного несвідомого” інші. Воно грає важливу роль у формуванні людської душі, найглибші шари якої, за Юнґом, містять не тільки особистий досвід і почуття, але й передавані у спадок віковічні над-особисті (спільнісні або племінні) переживання (архетипи). Через це вплив попереднього досвіду на творення народної душі має бути цілком відмінним від впливу, наприклад, який в східнослов’янських країнах чинять уявлення про злих духів (І. Мірчук). За Мірчуком та Чижевським, українська мовна творчість — і усна, і письмова — відбиває глибокий, майже містичний зв’язок з духом землі. Осереддям “колективного несвідомого” українського селянства можна ввважати величний образ magna Mater — Матері-Землі, Деметри (Франкової Матері-Природи), яка владна обертати демонів на кумедних чортиків (Мірчук).