До економічних методів належать такі.

1. Насичення ринку споживчими товарами. Коли на ринку виникає дефіцит окремих товарів, ціни на них підвищуються. Держава, закуповуючи ці товари з різних джерел, сприяє насиченості рин­ку, а це зумовлює зниження цін на ці товари. Так, коли навесні з'являються перші овочі, ціни на них є високими, але коли вони масово з'являються у продажу, ціни знижуються й стабілізуються. У більшості країн з розвиненою економікою діє тенденція, коли ринкові ціни не перевищують ті, що встановлюються державою.

2. Надання податкових пільг. Іншими словами, виробникам товарів, у виготовленні яких держава зацікавлена або бажає збільшити обсяг їх реалізації, встановлюються різні пільги або пільгові ставки оподаткування. В окремих випадках виробники на деякий час взагалі звільняються від сплати якогось податку.

3. Система кредитування підприємств. На жаль, нині в Україні склалася ситуація, коли підприємству важко взяти кредит або ж взагалі невигідно. Щоб запобігти цьому, потрібно спростити умо­ви отримання кредитів, зменшити ставки відсотків за користування кредитом, спростити систему застав, збільшити терміни надання кредитів. Особливо це стосується підприємств оптової та роздрібної торгівлі, які об'єктивно обмежені у власних обігових коштах.

4. Суворе дотримання чинного антимонопольного законодавства. Особливо це стосується державних підприємств-монополістів.

5. Державна інвестиційна політика. Передбачає формування таких умов, які б сприяли нормальному інвестиційному клімату, забезпечували недоторканність інвестицій зарубіжних партерів, громадян. Іноземне інвестування вигідне для України, оскільки задовольняє потреби у грошових ресурсах для розвитку виробництва, дає змогу організовувати виробництво з використанням нових технологій, впроваджувати нове обладнання, однак за умови, що воно зали­шиться в Україні. Крім того, за нормальної організації виробничо-комерційної діяльності українські підприємства також мають змогу отримати прибуток.

6. Виважена імпортно-експортна та митна політика. Передусім це стосується встановлення виважених і диференційованих тарифів і ставок мита. Потрібно уникати подвійного оподаткування між державами, тобто спрощувати процедуру ввезення товарів на територію України. Нинішня політика держави спрямована саме на захист вітчизняного виробника, однак вона не має економічного змісту. Адміністративні обмеження на імпорт виробів на вітчизняний ри­нок споживчих товарів є неефективними. Така політика призводить до зменшення конкуренції, сприяє появі вітчизняних монополістів. Потрібно створити для вітчизняних підприємств умови конкуренції з іноземними виробниками, щоб споживач мав можливість ви­бирати, а виробник був змушений знижувати ціни. Нині вітчизняні виробники виробляють здебільшого конкурентоспроможну продукцію, що має вищу якість, вищий рівень харчової цінності, та в окремих випадках (наприклад, виробництво мінеральної та солодкої води, окремих ковбасних виробів) і нижчу ціну.

7. Державне замовлення. Держава укладає з окремими виробниками угоди, згідно з якими зобов'язується купити у виробника продукцію за певною ціною у певні строки за умови дотримання цим правил і технологічних вимог виробництва. У більшості країн з розвиненою економікою підприємства прагнуть отримати державне замовлення, тому що в умовах, коли ринок, особливо споживчих товарів, насичений, перед ними може постати проблема збуту своєї продукції. Розв'язання цієї проблеми бере на себе держава. На жаль, в Україні склалась інша ситуація, адже при укладанні угоди та її виконанні держава не гарантує сплати фінансових коштів за вироблену продукцію.

До адміністративно-командних методів регулювання процесів ціноутворення належать:

· встановлення фіксованих цін;

· встановлення регульованих цін;

· (умовно) встановлення дотацій виробникам окремих видів товарів.

Ця система припускає покриття за рахунок державного бюджету витрат окремих виробників при виробництві певних видів продукції (в основному це сільськогосподарська продукція, продукція її переробки, окремі виробничі підприємства харчової промисловості), тобто передусім соціально важливих видів продукції для споживачів. Однак практика свідчить, що цей метод є неефективним, бо відсутній економічний принцип організації виробництва, зменшується державний бюджет, низько дохідні верстви населення не отримують помітного ефекту, бо дотація розподіляється між усіма споживачами.

Загалом питома вага кожного методу залежить від економічної ситуації у країні та обраних нею напрямів регулювання економіки.