Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 1 страница

Стр 1 из 24Следующая ⇒

Львів

>идавництьо4Є№* Львів

УДК 930(100)(075.8)

ББКТ1(0)я73-1

Науковий редактор:

Крикун М. Г. — д-р іст. наук, проф.

Рецензенти:

Удод О. А. - д-р іст. наук, завідувач відділу української історіографії Інституту історії України НАН України;

Кипаренко Г. М. - канд. іст. наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету

імені Івана Франка;

Тельвак В. В. — канд. іст. наук, доцент кафедри методики історії

та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного

педагогічного університету імені Івана Франка

Рекомендовано до друку Вченою радою

Львівського національного університету імені Івана Франка

від ЗО травня 2007p., протокол № 13/5

Зашкільняк Л.

3-398 Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів. - Львів: ПАЮ, 2007. - 312 с

ISBN 978-966-7651-69-5

Посібник містить основну інформацію про розвиток світової історичної думки і науки в другій половині XX і на початку XXI ст., характеризує методологічні й тематичні здобутки та проблеми провідних історіографій світу, насамперед європейських країн та США, а також вибраних посткомуністичних країн і народів Азії та Африки. Матеріал, який подано в посібнику, дає змогу сформування уявлення про сучасний стан, проблеми й перспективи конструювання та використання історичних знань в умовах зростання комунікації й обміну інформацією.

Посібник призначений для студентів, що навчаються за спеціальністю "Історія", викладачів університетів, а також усіх, хто цікавиться сучасним станом історичної науки в світі.

ББК Т1(0)я73-1

ISBN 978-966-7651-69-5

Леонід Зашкільняк, 2007 ПАІС, 2007

ВСТУП

Історичні знання завжди відігравали й відіграватимуть винятково важливу роль у житті суспільств і окремих особистостей. Без них неможливо ідентифікувати себе, спільноту і людство в сучасному світі, усвідомити сенс і характер міжлюдських взаємин, обирати соціальні та ціннісні орієнтації повсякденної життєдіяльності. Проте не таємниця, що історичні знання не народжуються з нічого або як "Афіна Паллада з голови Зевса". Вони є продуктом свідомої інтелектуальної діяльності людей - у новий і новітній час фахових істориків, які засновують свою творчість на взірцях історіописання, вироблених з того часу, коли істерія набула статусу наукової академічної дисципліни (з кінця XVIII ст.). Хоча витворене професіоналами історичне знання поступово набуло вагомого суспільного значення, посівши провідні позиції у державних та громадських інституціях практично всіх країн світу, воно ніколи не займало всього простору історичної свідомості спільнот та індивідів, уживаючись (або й конфліктуючи) з особистим і колективним досвідом,

історичною пам'яттю.

Історичні знання, створені фаховими істориками, у XIX і XX ст. не без успіху претендували на статус об'єктивних "істинних" знань, відмінних від "профанних", дилетантських. Авторитет, престиж і практична значущість природничих наукових знань свою "благодатну" тінь поширювали й на історичну науку. У попередні два століття історичні знання знайшли практичне застосування, якого, напевно, не прагнули здобути фахові історики: їх використовували (часом й досі продовжують) у побудові великих ідеологічних систем і політичних доктрин, цілеспрямованому й припадковому маніпулюванні суспільною свідомістю, боротьбі за владу. З таким станом важко змиритися фаховим представникам "історичного цеху", для яких основним завданням, як і для науковців інших дисциплін, на першому плані стоять пізнавальні цілі. Критичної межі зловживання історією з боку ідеологів, політиків і дилетантів до-сягло у середині й другій половині XX ст., змусивши прихильників наукової історії шукати шляхів "розлучення" з ідеологією та політикою, розробляти нові методи й зразки історіописання, котрі не давали б підстав втягувати історію у політичні баталії, зберігаючи

Сучасна світова історіографія

її науковий статус. Ці зміни збіглися з глибокими зрушеннями у наукознавстві в цілому і соціально-гуманітарних науках, орієнтованих на вивчення Людини, зокрема.

Сучасна світова історична наука (історіографія) намагається подолати різнопланові обмеження, котрі принижують її науковий статус, і вийти на такі підходи до історіописання, які відкривали б нові простори для орієнтації Людини в сучасному світі. "Криза історичного знання", про яку вже понад чверть століття говорять у фаховому історичному середовищі, знаменує власне цей перехідний стан або, вживаючи спеціальні терміни, час зміни парадигм (взірців). Для української історичної науки "криза історії" має свої "родимі" особливості, пов'язані з утворенням незалежної державності й суспільною потребою її ідеологічного обґрунтування, крахом вульгаризованої марксистської методології, якою впродовж десятиріч озброювали дослідників минулого як "бійців ідеологічного фронту", колапсом суспільної свідомості, що породжує значну диференціацію соціальних (зокрема історичних) ідентифікацій, необхідністю звільнення історичних знань від товстого шару фальсифікацій та "білих плям". Враховуючи обсяг і глибину завдань, які стояли й стоятимуть упродовж тривалого часу, вкрай важливою вважають проблему фахової підготовки кадрів, здатних працювати на рівні сучасних взірців світової історичної науки. Без фахової саморефлексії, тобто осмислення того, хто і як створює історичні знання, така підготовка перетворюється на фікцію.

Пропонований посібник покликаний подати студентам та фахівцям систематизовану інформацію про сучасний стан і тенденції еволюції світової історичної думки та історіографії. Під сучасним станом ми розуміємо ті процеси, які відбувалися в світовому фаховому середовищі за останні 40-50 років, починаючи з інтелектуального повороту 60-х років XX ст. Таке широке трактування сучасності пов'язане з тим, що процеси переосмислення методологічних підстав історіописання відбувались і відбуваються не одночасно в часі та просторі: методологічні новації, що є визначальними у розвитку історичної науки, ініціювалися спочатку окремими фахівцями й середовищами, потім охоплювали певні спільноти, національні та інтернаціональні групи, перш ніж перетворитися на загальноприйнятну практику (хоча розбіжності у розумінні історичної теорії та практики завжди залишалися значни-

Вступ

ми як між окремими дослідниками, так і між течіями й школами). У центрі уваги цього видання - ті країни та історіографії, котрі були "законодавцями" нових підходів - Франція, Велика Британія, Німеччина, Італія, США. Здебільшого створювані там взірці згодом поширювалися і їх застосовували в історіографіях інших країн.

Історична наука, як і кожна наука, є явищем глибоко інтернаціональним, яке спонукає вчених цікавитися і розуміти найновіші досягнення в історичному пізнанні. Проте, внаслідок зрозумілих причин, кожна національна історіографія має свою специфіку, яка визначається рівнем її організації та інституціалізації, суспільно-політичними умовами, соціальними й ціннісними орієнтаціями спільнот. Тому, використовуючи традиційні чи новаторські методології, національні історіографії створюють особливий історичний продукт (знання), покликаний обслуговувати передусім ту спільноту або групу, з яких походить історик.

Загальними тенденціями еволюції сучасної світової історичної думки можна вважати зближення та інтеграцію історичних досліджень з іншими соціально-гуманітарними науками - соціологією, економікою, антропологією, лінгвістикою, психологією, культурологією тощо, а також зміщення акцентів з соціальної та політичної історії в бік свідомісної й культурної. Методи та інструментарій цих наук дають змогу історикам отримувати більш повне і всебічне уявлення про зміни мислення та поведінки людей і людських спільнот в часі та просторі, а наслідки людських діянь виводити зі стану індивідуальної та колективної свідомості. Можна сказати, що порівняно з попередньою історіографією ХІХ-ХХ ст. сучасні дослідники минулого все більше переносять погляди з т. зв. "зовнішньої"" історії подій та явищ соціального життя на "внутрішню" історію свідомості та мислення, котрі їм передують.

Курс сучасної світової історіографії призначений передусім для студентів (магістрантів) університетів, що навчаються за спеціальністю "історія". Він передбачає формування у них наукових уявлень про проблеми, над якими сьогодні працює історична наука і з якими вона зіткнеться у недалекому майбутньому. Зрозуміло, що фактичний і теоретичний матеріал посібника не може вичерпати терміну "світова історіографія": для цього треба було б написати декілька томів. Наше завдання значно скромніше - сформувати уявлення про провідні тенденції історичних студій в світі, їх відомих

Сучасна світова історіографія

виконавців та пізнавальні здобутки. Цим пояснюється структура підручника, що передбачає насамперед окреслення термінології, об'єкта й предметної сфери світової історіографії, визначення головних методологічних змін та новацій, які характеризують її сучасну еволюцію, нарешті - презентацію основних здобутків окремих розвинутих національних історіографій. Посібник не містить характеристики сучасного стану української історіографії, оскільки вона є предметом окремих студій і відповідних посібників (І. Колесник, Я. Калакура та інші).

У посібнику запропоновано лише загальну схему розвитку історіографії та основний фактичний матеріал. Наукова література з порушених у ньому питань налічує тисячі позицій на десятках мов. Осягнути такий обсяг знань одній або навіть декільком особам не під силу. У запропонованій бібліографії читач знайде якщо не вичерпну інформацію, то принаймні відповіді на окремі конкретні запитання. Як і в кожному посібнику, у цьому подано значною мірою статичну картину, яка, однак, може стати точкою відштовхування для надання їй більш динамічного образу. Автор зобов'язаний попередити, що не претендує на "об'єктивне" висвітлення подій та явищ - його погляд на них, як і погляди всіх інших дослідників, позначений певним нашаруванням суб'єктивності, що відображає його теоретичні уявлення, фаховий досвід і світоглядні позиції.

ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ІСТОРІОГРАФІЇ

Термінологія. Об'єкт і предмет. Методологічні аспекти.

Термінологія. Поняття "історіографія" є багатозначним і відображає еволюцію терміна ще з часів середньовіччя. Воно походить з Франції, де у XIV ст. "історіографом" називали митця, який у рукописах малював мініатюри історичного плану. Починаючи з XV ст., на Заході Європи історіографом вважали придворного письменника, зобов'язаного складати опис офіційної історії країни або правлячої династії. З часом така практика поширилася на країни Європи та Азії, протримавшись до XIX ст. Ще 1803 р. посаду офіційного російського історіографа займав знаний російський історик М. Карамзін. У середньовіччя і новий час поняття "історіографія" набуло значення безпосереднього процесу "писання" історії династії, країни, знатних родів тощо. Проте невдовзі цей термін стали застосовувати й до відповідних творів. Поняття "історіографія" як писання текстів про минулі події, а згодом - як історична наука зберігає своє значення донині. Практично всі історики вживають цей термін стосовно історичних досліджень та історичної науки в цілому. З кінця XVIII ст., коли історичні твори, поєднавшись з теоріями просвітників про універсальний і закономірний характер історичного розвитку, стали претендувати на наукове, а не божественне пояснення суспільних змін, з'явилася потреба критичного осмислення цих творів і вміщених у них "історичних прогнозів". Було покладено початок роздумам над продуктами інтелектуальної творчості істориків та їх корисності для пізнання світу в цілому.

Історіографічна рефлексія, як критичні роздуми над історичними творами, бере свій початок у XVIII ст. в західноєвропейському напрямі, пов'язаному з критикою літературних і публіцистичних творів, в яких автори пропонували свої погляди щодо розв'язання тих чи інших суспільних проблем. Критика намагалася визначити підходи і способи, які спонукали цих авторів пропонувати свої розв'язки. "Критичний метод" як спосіб розгляду різноманітних літературних творів став одним із засобів трактування історичних

Сучасна світова історіографія

Об 'єкт і предмет історіографії

знань, стимулювавши народження історії як науки, а також історіографії як окремої галузі "критики" власне історичних праць. Таким чином поняття "історіографія" набуло додаткового значення, яке прив'язувало його до критичного осмислення історичних творів з погляду їх наукової переконливості.

На цьому пригоди з поняттям "історіографія" не закінчилися. Разом з інституціалізацією історичної науки у XIX ст. його перенесли на твори істориків і весь комплекс історичної науки. У другій половині XIX ст. історіографія стала синонімом історичної науки як такої. Надалі, в міру збагачення й поглиблення історичних знань й у зв'язку з потребою їх осмислення та систематизації, це поняття набуло значення спеціальної дисципліни, що займається вивченням виникнення і поширення історичних знань. У такому вигляді, з певними модифікаціями, воно увійшло у XX ст.

Модифікація заторкнула розгалуження історіографії на проблемну і рефлексивну (теоретичну). Під проблемною історіографією сьогодні розуміють аналіз нагромаджених знань з конкретної історичної проблеми або явища ("історіографія Французької революції XVIII ст.", "історіографія італійського ренесансу"). Рефлексивна (теоретична) історіографія зосереджує увагу на загальному розвиткові історичних знань та інституцій певної епохи чи періоду в річищі історії науки ("французька історіографія XX ст.", "італійська історіографія міжвоєнного періоду"). Такий підхід до визначення поняття "історіографія" іноді (зокрема на Заході) окреслюють терміном "історія історичної науки" або, здебільшого, "історія історіографії". Але у традиції Східної Європи та деяких інших регіонів світу прижився також термін "історіографія" для позначення дисципліни, яка вивчає процес створення і функціонування історичних знань. Тому надалі ми будемо вживати поняття "історіографія" у двох основних значеннях - історичної науки як пізнавального процесу в цілому, і як спеціальної науки про здійснення та результати цього процесу. Обидва значення, хоча й близькі за змістом, але різняться між собою, про що йтиметься далі.

Поняття "історіографія" походить з грецької мови і розшифровується як "історіа" - розповідь про минуле і "графо" - писати, й нині може бути інтерпретоване як "історіописання" або творення історичних текстів. І хоча така інтерпретація не зовсім точно відображає зміст і предметну сферу пізнання виникнення та розвитку історич-

них знань, але вона міцно увійшла до лексикону істориків й набула легітимності для означення окремої наукової та академічної дисципліни. Проте відбулося це тільки у середині і другій половині XX ст., коли окреслилися ознаки теоретичної та організаційної зрілості історіографії як окремої наукової дисципліни. Підставою для цього послугували успіхи наукознавства та одного з напрямів сучасної історичної науки - інтелектуальної історії, що запропонували і застосували реальні моделі дослідження процесів виникнення й функціонування наукових історичних знань у соціумі, обґрунтували теорію і методи їх вивчення. Підхід до історичних праць як до наукових творів дав змогу визначити об'єктну і предметну сферу нової дисципліни, включити її до окремих наук соціально-гуманітарного профілю.

Зміни, які відбулися в наукознавстві та історичній науці в середині XX ст. (про них йтиметься далі), зіграли "на руку" терміну "історіографія". Якщо раніше він так чи інакше збігався з поняттям "історія історичної науки", то після ударів, завданих модерному світобаченню зародженням постмодернізму, історіографічне вивчення остаточно надало перевагу пізнавальним (епістемологічним) і знаннєвим (когні-тивним) підходам до дослідження історичної творчості, в центрі якої опинилися свідомісні процеси - історична думка, знання, світогляд, ментальність. Зовнішні прояви історіописання (твори, інституції, суспільні умови тощо) не зникли з поля зору історіографів, вони розглядають їх передусім як передумову й тло формування індивідуальної та колективної історичної свідомості. За таких умов поняття "історіографія" є більш адекватним і містким терміном для окреслення цієї наукової дисципліни, ніж "історія історичної науки".

Поняття "світова " історіографія можна визначити, виходячи з розуміння загального і особливого в науковому пізнанні. Як і в кожній науці, історичне знання створюється за певними моделями-взірцями - парадигмами, які містять в собі сукупність поширених і прийнятих на даний час світоглядних та наукових поглядів, інструментарій, котрі забезпечують виконання дослідницької програми з наступною інтеграцією здобутого знання у загальну наукову картину світу. За умов розвинутості комунікацій у сучасному інформаційному просторі наукові знання порівняно швидко стають надбанням світової спільноти, заповнюючи існуючі у ній прогалини (лакуни). В історії, подібно до інших наук, пізнавальні здобутки заторкують переважно світоглядні, методологічні та фактологічні

Сучасна світова історіографія

аспекти конструювання знань і забезпечують як взаємопроникнення підходів, так і нагромадження чимраз більшої фактографічної інформації. Але на відміну від природничих наук, які здебільшого мають справу з неживою природою, в історичних знаннях у значно більшому обсязі представлені соціально-культурні, свідомісні за походженням індивідуальні і колективні особливості світобачення та світосприйняття. Іншими словами, особливий індивідуально-культурний шар історичних знань займає в них значно більше місця, ніж в природничих, і пов'язаний з ідеологічними, психологічними, ак-сіологічними (ціннісними) орієнтаціями їх творця-історика. Суб'єктивний характер історичних знань, попри застосування істориком наукових методів і теорій, завжди залишається значним.

Водночас, як засвідчує досвід світового історіописання, основні зміни в створенні історичних знань відбувалися раніше й проходять сьогодні під впливом найбільш поширених у світовій науці історичних парадигм. Кожна з них раніше чи пізніше (залежно від епохи і стану суспільства) здобувала собі перевагу, витісняючи інші, попередні (історіографія античного світу, середніх віків, нового часу, просвітництва, романтизму, позитивізму, марксизму, соціологізму, антропологізму). Таким чином, можна стверджувати, що зміна парадигм історіописання демонструє взаємопроникнення, поширення і застосування провідних моделей історіографії відповідного часу в усіх куточках світу, включених до сучасних інформаційних потоків. (Зрозуміло, що процес включення країн і народів до світових комунікацій не був таким простим та одночасним, і донині існують значні відмінності щодо участі різних держав у світових інформаційних потоках, зокрема у т. зв. "країнах третього світу"; але процеси глобалізації, попри їх суперечливість, а часом конфліктність, стимулюють комунікативну інтеграцію).

Отже, якщо йдеться про "світову" історіографію, то треба розуміти, що для розвитку історичного мислення і практики фахових дослідників минулого першочергове значення має можливість використання методологічних здобутків історичної думки та їх застосування у своїх дослідженнях. Успішні теоретико-методологічні напра-цювання окремих істориків і колективів (шкіл, напрямів) здобувають нових послідовників і стають світовим надбанням. Тоді можна говорити про світову історіографію як спільний феномен світової фахової спільноти. Це не означає, що йдеться про поширення єдиної

Об 'єкт і предмет історіографії

всеохопної парадигми історіописання (хоча й не виключено такого стану в минулому чи майбутньому), здебільшого говориться про співіснування декількох поширених моделей історіописання. Так, відомий американський історик Ґ. Ґ. Іггерс (1997) виокремив три головні стадії і парадигми світової історіографії останніх двох століть: "класичний історицизм" XIX ст., соціальну історію XX ст. і постмодернізм. Така класифікація не вичерпує різноманітності підходів до історії, але узагальнює найбільш поширені методологічні орієнтації істориків, показуючи їх зв'язок і певну залежність від загальносвітового розвитку історичної думки.

Однак, як зазначалося вище, нові ідеї і підходи в історичному пізнанні народжуються в певних національних (державних) середовищах (спільнотах) і проходять складний шлях адаптації, перш ніж перетворитися на авторитетну модель. Застосування поширених моделей і теорій історичного пізнання відбувається не на порожньому ґрунті, а в середовищі істориків конкретної країни, суспільства, культури, характеризується специфікою історичного матеріалу та суспільно-політичних очікувань. Тож національно-державні, тобто суспільно-політичні виміри сучасного історіографічного процесу залишаються суттєвим чинником історичної творчості, без якого не можна зрозуміти основних тенденцій світової історіографічної практики. Тому, маючи на увазі світовий контекст розвитку сучасної історичної думки і науки, ми водночас збираємося простежити за еволюцією і здобутками провідних історіографій світу.

Останнє поняття з назви цієї наукової дисципліни - "сучасна" -теж вимагає окремого пояснення. Переважно "сучасними" називають події або явища, котрі відбуваються в межах одного покоління (15-20 років). Але для інтелектуальної діяльності рамки "сучасного" визначаються, як правило, виникненням, сприйняттям і поширенням відповідних парадигм фахової діяльності, що адаптуються, застосовуються і вдосконалюються цією спільнотою. За такого підходу зміна взірців у розвитку світової історичної науки розпочинається у 50-х роках XX ст. й досягає "критичної маси" у 70-90-х роках. Тому, говорячи про "сучасну світову історіографію", ми будемо акцентувати увагу на такому трактуванні "сучасності", яке охоплює період другої половини XX - початку XXI ст. Меншою мірою це стосуватиметься посткомуністичних країн, де зміна парадигм історіописання припала на кінець 80-початок 90-х років XX ст., і там відлік сучасної історіографії доцільно розпочинати з цього часу.

Сучасна світова історіографія

Об'єкт і предмет історіографії і

Об'єкт і предмет історіографії. Як і кожна наука, історіографія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу. Варто нагадати основні поняття наукової гносеології (теорії пізнання). Об'єктом пізнання вважається та річ або явище реальної дійсності, на яке спрямовані пізнавальні зусилля дослідника. Предметом пізнання вважаються ті риси і властивості об'єкта пізнання, які проявляються у його (їх) взаємодії з дослідником або іншими об'єктами та явищами реального світу.

Зважаючи на ці позиції і попередні міркування, можна встановити, що об'єктом пізнання в історіографії є історичні знання, представлені в працях і виступах (лекціях, доповідях) фахових дослідників минулого — істориків, які формують науковий образ минулого на засадах поширених в історичній науці моделей і схем історичного пізнання (дослідження).

Треба зауважити, що в сучасній світовій та українській історичній думці існують значні розбіжності у трактуванні об'єкта вивчення історіографії. Ним вважають і історичну науку в цілому, і "історіографічний процес", й історію історичної думки тощо. На наш погляд, такі визначення заводять дослідника в інші, непритаманні історіографії галузі - наукознавство, інтелектуальну історію, теорію історії. Саме історичне знання, здобуте в результаті пізнавальних зусиль дослідника, є об'єктом вивчення історіографії як наукової дисципліни, а підсумком пізнавальних зусиль - одержання нового - історіографічного знання - про історичне знання і способи його створення та сприйняття. Запропоноване визначення об'єкта дозволяє чітко окреслити його предметну область, яка дає змогу одержати нове знання про історичне знання, а також, що не менш важливо, розмежувати історіографічне та історичне знання.

У зв'язку з цим виникає непросте питання про співвідношення історіографії та історичної науки (щодо якої теж часто вживається термін "історіографія"). Окреслення наведеного вище об'єкта пізнання історіографії дозволяє, на нашу думку, задовільно розв'язати цю суперечність. Історична наука створює знання про минулу реальність (люди, події, явища), в той час як історіографія розкриває процес створення цих знань істориком, їх парадигмальний характер, методологічну і соціально-культурну зумовленість.

Предметну сферу визначеного нами об'єкта пізнання історіографії - історичних знань - можна окреслити, зважаючи на їхню структуру: 12

1) світоглядний складник, що включає в себе ідеологічну
компоненту - систему ідей і цінностей історика, з позицій яких він
сприймає і пояснює навколишній світ, часто неусвідомлено перено
сячи їх на минулі події;

2) методологічний (теоретичний) складник, що передбачає
наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи)
здійснення історичного пізнання, а також його приналежність до
визначеного наукового напряму, школи, інституції;

3) фактологічний (джерельний) складник, пов'язаний з умін
ням дослідника працювати з історичними джерелами і реконстру
ювати на їх підставі минулу дійсність;

4) соціально-культурний складник, який забезпечує присутність
у створюваних істориком знаннях впливів соціального (родинного)
оточення, його ментальних структур, зокрема історичної пам'яті;

5) психологічний складник, що відображає присутність інди
відуально-емоційних переживань, симпатій та антипатій історика у

здобутих ним знаннях;

6) мовнолінґвістичний складник, що передбачає використан
ня дослідником відповідного вербального представлення історичної
інформації, яке забезпечує зрозумілу й прийнятну для фахівців
інтерпретацію історичних знань.

Через окреслену вище предметну сферу історіографія прагне якомога повніше реконструювати шлях формування історичних знань та їхню значущість як для створення, доповнення або зміни історичної картини, так і для обслуговування пізнавальних потреб соціуму в цілому. Зрозуміло, що вивчення історичних знань через визначену предметну сферу є завданням надзвичайно складним і працемістким. Але вона, як ідеал дослідження, загострює увагу історіографа - дослідника історії історичних знань - на потребі врахування всіх цих складників з метою глибокого наукового аналізу оприлюднених і поширюваних історичних знань.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒