Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 18 страница

Одним з перших і впливових напрямів у США стала " нова економічна історія ". У 1957 р. на зборах Асоціації економічної історії Альфред Г. Конрад і Джон Р. Мейє виступили з програмою створення нової "економетричної історії"". На прикладі вивчення історії рабства у США в XIX ст. вони переконливо показали, що його економічна ефективність була доволі високою порівняно з іншими способами господарювання. їхні погляди на методи історичного дослідження здобули популярність. В університеті Енн-Арбор (Мічіган) 1962 р. було створено "Міжуніверситетський консорціум політичних досліджень", який нав'язав стосунки з понад 200 американських університетів. Незважаючи на гостру критику з боку багатьох фахових істориків, лави прихильників нових методів швидко зростали завдяки молоді. У 1964 р. було засновано "Консультативний історичний комітет управління математичною соціальною наукою", який розпочав проведення семінарів та шкіл для прихильників нових підходів. Виникли нові часописи - "Комп'ютери і гуманітаристика" ("Computers and Humanities", 1966), "Журнал міждисциплінарної історії"" ("Journal of Interdisciplinary History", 1970) тощо. Незабаром прибічники кліометричних студій з'явилися в багатьох країнах. На початку 80-х років у 53-х університетах США були запроваджені курси з кліометрики.

Представники "нової економічної історії"" цікавилися насамперед питаннями господарського розвитку США. 1960 p. з'явилися друком монографії двох вчених цього напряму, які послугували взірцем для наступних студій. Роберт В. Фотел довів, що американська залізниця була цілком рентабельним підприємством, а її занепад був пов'язаний з перевагою впливу автомобільного лобі у політичних структурах США ("Тихоокеанська залізниця: зразок підприємництва"). Дуглас К. Hopm у праці "Економічний розвиток США 1790-1860" ще раз підтвердив економічну рентабельність виробництва, заснованого на рабській праці.

Сучасна світова історіографія

Історична наука Сполучених Штатів Америки f]

Найбільшу популярність здобула двотомна праця Р. В. Фоґела ¹ С- А. Енґермана "На перетині часу" (1974), в якій дослідники показали, що твердження про економічний занепад Півдня напередодні ГР°Мадянської війни був вигадкою політиків. Заснована на рабстві система господарювання була високопродуктивною, забезпечувала ^негРам-рабам більш високий рівень життя, ніж промисловий капіталізм робітникам. Такі контроверсійні висновки вчених були піддані Критиці, насамперед за надто велику довіру до документів, котрі вони поклали в основу аналізу, що ними були переважно акти самих рабовласників. Проте більшість їхніх економічних викладок не могли бути підважені.

Деякі кліометристи (Д. К. Норт, Т. Корен, П. Темін) взагалі прагнули довести непотрібність Громадянської війни на підставі підрахунку і зіставлення динаміки економічного розвитку США у передвоєнний і післявоєнний періоди. Вони зауважили падіння промислового виробництва і продуктивності праці і на цій підставі зробили висновок, що війна не була необхідністю. Проте вони не взяли до уваги той факт, що всі війни та революції спричиняють спад виробництва, але їхнім наслідком є, зокрема щодо революцій, розчищення ґрунту для наступного піднесення. Крім того, економічні питання не завжди є визначальними для виникнення соціальних конфліктів.

Тим не менше, дослідження представників цього напряму були високо оцінені світовою науковою громадськістю. Р. В. Фоґел і Д- К. Норт 1993 р. були удостоєні Нобелівської премії в галузі науки "за вклад у відновлення економічної історії з допомогою застосувань економічної теорії та кількісних методів для пояснення господарських й інституціональних змін".

На базі "нової економічної історії"" й внаслідок фрагментації об єкта дослідження у 70-80-ті роки розвинулися інші напрями сту-Діи, зокрема "нова аграрна історія" і "нова міська історія". Представники першої розпочали з критики теорії Ф. Д. Тернера про роль освоєння нових земель на Заході і Півдні у становленні американської Демократії, щоб згодом навести докази на користь традиційного погляду _на розвиток фермерського господарства (Р. П. Свіренга). Прибічники другої - зосередилися на вивченні соціально-демографічних змін міського населення, проблемах іміграції, використовуючи як джерела акти громадянського стану, матеріали переписів, відомості з виплати зарплат тощо (С. Тернстром, Р. Сеннетт). Згодом американські історики певною мірою розширили тематику дослід-184

жень на макроекономічний аналіз розвитку США у XIX ст., включивши у розгляд не тільки економічні, а й соціально-демографічні виміри. Так, у монографії Д. Етека і Ф. Бейтмана "На власну землю: сільськогосподарська культура на довоєнній Півночі" (1987) з допомогою кількісних методів всебічно охарактеризовано господарський, демографічний розвиток, зміни технології сільськогосподарського виробництва, систему соціальних стосунків на Заході та Півночі СІНА

Ще одним впливовим й різноманітним за проявами став напрям " нової соціальної історії ". її представники зайнялися дослідженням демографічних трансформацій у XIX і XX ст., динаміки соціальних структур, мобільності суспільства, провідних соціальних груп і спільнот, зокрема родини, історії соціально-культурних явищ -науки, мистецтва, релігії, а також стійких структур колективної свідомості (менталітету). Ці поділи, з одного боку, відображали дійсно складну природу соціального, а з другого - слідували за попередньо сформованою емпіричною соціологією, в тісному союзі з якою вони бачили запоруку пізнавального успіху. У 60-80-ті роки "нова соціальна історія" стала провідним напрямом у фаховому академічному середовищі. 3 1949 по 1979 рр. у восьми провідних університетах США кількість курсів з соціальної історії зросла від 7 до 95, у той час як політична історія була представлена 14-ма, а історія міжнародних відносин - 36-ма курсами.

Одним з різновидів "нової соціальної історії" стала "нова міська історія", на прикладі якої особливо простежується взаємодія історії та соціології, що своїм корінням сягала ідей М. Вебера. На матеріалі міської історії виникли дві концептуальні моделі -стратифікаційна (вивчення соціальної структури міста та її динаміки) й екологічна (взаємодія соціальних процесів з просторовими структурами міста). Зворотним моментом у міській історії стала поява книги Стефена Торнстрома "Бідність і прогрес. Соціальна мобільність в місті XIX ст." (1964). Дослідник простежив за соціальними процесами за тридцять років (1850-1880 pp.) в невеликому містечку Ньюбері-порт (Массачусетс), переконливо показавши вплив індустріалізації на соціальну структуру, яка характеризувалася різкою диференціацією, при котрій на одному полюсі нагромаджувалися багатства, а на другому - злидні та бідність. Учений розвінчав міф "рівних можливостей" американської дійсності, довівши, що лише 5% робітників спромоглися поліпшити свої соціальні позиції, в той час як основна маса залишилася в сфері бідності.

Сучасна світова історіографія

Книга С. Торнстрома дала поштовх потоку робіт з вивчення соціальної мобільності в американському суспільстві XIX ст. Для з'ясування соціального становища американців у XIX ст. його послідовники спиралися на три показники: рід занять, розміри власності (прибутків) і місце проживання. Дослідження показали, що у великих містах приблизно один з п'яти американців, зайнятих ручною працею, впродовж десяти років переходив до неручної праці. Проте загалом соціальна мобільність американського суспільства у XIX ст. виявилася більш високою, ніж вважалося раніше.

Певні позиції у загальному річищі соціальних студій здобула "нова робітнича історія ", у творенні якої помітну роль відіграли радикальні історики. На її методологічні підстави вплинули ідеї К. Маркса, М. Вебера, Школи "Анналів", праці британських нео-марксистів (Е. Томпсон, Е. Гобсбаум). її представники у СІНА намагалися розширити тематичні рамки вивчення робітництва як певної суспільної спільноти, що зазнає внутрішніх змін і диференціації. Основна увага приділялася динаміці внутрішньої структури, змінам соціальної психології, моралі, звичаїв, етики. Ключовими темами досліджень стали рівні свідомості і поведінки робітничої маси та їх трансформації під впливом змін соціально-політичних, економічних та культурних умов.

Принципи і прийоми досліджень цього напряму значною мірою визначили роботи професора Нью-Йоркського міського університету Ґерберта Гатмана, зокрема "Праця, культура і суспільство" (1977). Цей дослідник зауважив значні особливості формування робітництва в Америці, які відрізняли його від європейських країн, зокрема - приплив іміґрантів, високу соціальну мобільність суспільства тощо. Усе це стало на перешкоді складання цільної системи цінностей та орієнтацій. Робітнича маса розпалася на численні внутрішні групи, кожна з яких мала свої особливі світоглядні, культурні та соціальні інтереси й позиції, котрі вимагали конкретного вивчення. Враховуючи різнорідний етнічний і соціальний склад робітників СІНА, Ґ. Гатман наголосив на необхідності дослідження насамперед мотивів поведінки робітників у праці й побуті, для чого треба вивчати їхню культуру, сім'ю та родинні зв'язки. Через це на перший план вийшло розкриття механізму впливу на робітників традиційних етнічних та релігійних цінностей. Це не виключає теми соціальних конфліктів між робітниками й підприєм-

Історична наука Сполучених Штатів Америки

цями, але дає змогу пояснити мотиви протестних діянь. Ґ. Гатман подав також аналіз ідейного розвитку американського робітничого руху та соціалістичних організацій XIX - початку XX ст., встановивши причини незначної рецепції та поширення радикальних соціальних доктрин, котрі, на його думку, були пов'язані з визначеною ним специфікою формування робітництва. Учні і послідовники Ґ. Гатмана опублікували чимало досліджень з історії американських робітників та робітничих організацій, спектр яких є надзвичайно широким. Наприкінці XX ст. прибічники "нової робітничої історії"" все більшу увагу приділяли культурним явищам, працюючи в річищі культурно-антропологічної історії.

Тенденції поступового переходу від аналітичного вимірювання соціальних структур (структуралізму) до свідомісно-культурних процесів (постструктуралізму) характерні й для інших відгалужень "нової соціальної історії"" у США. Подібну еволюцію пройшла " нова негритянська історія ". Становлення негритянської історіографії припало на першу половину XX ст. Воно пов'язане з іменами двох чорних американців — Картера Вудсона (1875—1950) і Вільяма Дю-буа (1868-1963). Обидва походили з родин колишніх рабів, здобули добру освіту в європейських, а також американських університетах. К. Вудсон 1915 р. заснував "Асоціацію з вивчення життя та історії негритянського народу", а 1916 р. почав видавати "Журнал негритянської історії"", навколо якого згуртувалася група здібних істориків (Ч. Веслі, Л. Реддік, Б. Кворлс та інші). Вони стали авторами численних праць з історії негрів США, проблем рабства та його скасування. У 1935 р. з'явилася друком монографія В. Дюбуа "Чорна Реконструкція", в якій показано значний вклад чорних американців у перемогу Півночі над Півднем у Громадянській війні і дано переконливу відповідь скептикам щодо ролі негрів у Реконструкції.

Після Другої світової війни негритянська історія набула нового стимулу в справі подолання залишків расистської ідеології серед частини американського суспільства, здобуття неграми рівних прав і можливостей. Історики негритянського руху від початку робили наголос на партійності своїх праць, покликаних зруйнувати расистські стереотипи й показати гуманістичні виміри формування американського негритянського народу як особливої расово-етнічної спільноти, що інтегрувалася у суспільство США. У висвітленні різних періодів історії СІНА представники негритянської історіографії

Сучасна світова історіографія

намагалися виокремити становище чорних американців, політику урядів та партій щодо афро-американського населення. Серед багатьох досліджень виділяються праці Б. Кворлса про роль нефів в американських революціях. Зокрема, він відзначав, що рабовласницька позиція більшості лідерів американської революції XVIII ст. спричинила підтримку багатьма неграми англійської колоніальної адміністрації ("Негри в американській революці'ї", 1961). Той же автор наполягав на тому, що нерозв'язана проблема рабства стала основною причиною "другої американської революції"" і Громадянської війни ("Негри в Громадянській війні", 1953; "Лінкольн і негри", 1962).

Під впливом культурно-антропологічних зацікавлень у 70-90-ті роки дослідники негритянської історії почали більшу увагу звертати на особливості формування менталітету чорних американців. Зокрема, Л. Левін показав, що образ негра-раба як неповноцінної людини ("сембо") є вигадкою білих расистів. Насправді чорношкірі раби мали свою традиційну культуру, звичаї, фольклор, котрі представляли собою оригінальне поєднання африканських і американських елементів ("Чорна культура і чорна свідомість: афро-американські думки від рабства до свободи", 1977).

Структурно-аналітичні підходи 60-70-х років покликали до життя " нову політичну історію ". її представники зосередилися на дослідженні виборчих кампаній, масової політичної поведінки американців, їх політичної культури. У полі зору дослідників опинилися політичні структури, які піддавалися вивченню за допомогою кількісних методів. Найбільшу увагу приділяли вони періоду Громадянської війни і першої половини XX ст. Беручи за підставу вивчення лише політичну свідомість, "нові політичні історики" прагнули довести безпідставність виникнення Громадянської війни. Так, М. Голт у монографії про утворення республіканської партії в Піттс-бурзі (Пенсильванія) зробив висновок, що проблема рабства не мала суттєвого стосунку до виникнення конфлікту. Занепад двопартійної системи (демократи - ліберали) стався внаслідок суперечностей між корінними американцями та іміґрантами, між протестантами і католиками ("Виковуючи більшість: формування Республіканської партії в Піттсбурзі 1848-1860", 1969). М. Голт та його послідовники, спираючись на численні таблиці і графіки, зробили висновок, що проблема рабства мало цікавила звичайних американців, які були схильні надавати більшої ваги етнорелігійним чинникам.

Історична наука Сполучених Штатів Америки

Теоретичні підстави "нової політичної історії" ґрунтувалися на постулатах соціальної психології, теорії біхевіоризму (з англійської - поведінка), яка описувала поведінку людини або групи у певних соціальних ситуаціях на підставі спостереження за її діями. Ця теорія, біля джерел якої стояв соціолог Б. Скіннер, трактувала соціальну поведінку як засіб пристосування людини до соціального середовища у нерозривному зв'язку з соціальними стереотипами й звичками. Застосування біхевіористської теорії до вивчення політичних процесів дало змогу із значною достовірністю пояснювати політичні події минулого США - вибори президентів, парламентарів, схвалення законів, а також визначати провідні чинники, які впливали на те чи інше політичне рішення. Дослідження Д. Сунд-квіста, А. Д. Боуґа, Л. Бенсона, Д. Сілбі та інших підтвердили той факт, що у політичному житті США у ХІХ-ХХ ст. провідну роль відігравали не ідеологічні чи соціальні, а етнокультурні чинники. Такий підхід і трактування критикувала більшість істориків.

У річищі пошуків нових шляхів пізнання минулого за допомогою методів інших наук у США сформувалася достатньо потужна течія " психоісторії ". У формуванні психоісторичних концепцій значну роль відіграв фройдизм, про який йшлося вище. Засновник вчення - австрійський лікар Зиґмунт Фройд - в останні роки життя у співавторстві з В. Буллітом опублікував книгу "Вудро Вілсон. Двадцять восьмий президент США. Психологічний портрет".

Після Другої світової війни центр психоісторичних досліджень перемістився з Німеччини до СІЛА, де й були сформовані методологічні підстави студій у цьому напрямі. Вони виявилися у трьох вимірах: вивченні національного характеру за допомогою методу психоаналізу і, як наслідок, з'ясування особливостей історичного розвитку тих чи інших націй (Ґ. Ґорер); дослідженні історії революційних рухів методами психіатрії (Г. Биковскі); вивченні історії дитинства як середовища, що формує роль і місце наступних поколінь в історичному процесі (Е. Еріксон). На 50-ті роки припало оформлення психоісторії як окремого напряму в історичній науці: у цей час виходять книжки Еріка Еріксона "Дитинство і суспільство" (1950) і "Молодий Лютер" (1958), С. Елкінса "Рабство: проблема американського інституційного та інтелектуального життя" (1959) та інші, що стали взірцем для більшості послідовників.

У центрі дослідження опинилося співвідношення психічного стану осіб і груп з політичними, переважно недемократичними,

Сучасна світова історіографія

авторитарними/тоталітарними режимами, революційними процесами, війнами і катаклізмами. У 60-70-ті роки кількість психоісто-ричних досліджень невпинно зростала. У 1972-1973 pp. почали виходити спеціальні часописи - "Журнал психоісторії" ("The Journal of Psychohistory"), "Психоісторичний огляд" ("Psychohistory Review"), "Квартальник з історії дитинства" ("History of Childhood Quarterly"), виникли Інститут психоісторії та Міжнародна психоіс-торична асоціація. Теоретичні підстави напряму обґрунтували В. Ланґер, Б. Мазліш та деякі інші вчені.

Лідером і теоретиком психоісторії у 70-ті роки став Ллойд де Моз - автор численних праць, зокрема "Еволюція дитинства", "Формування американської особистості" тощо. У цей час продовжили вивчення історії та ідеології німецього нацизму (П. Льовен-берґ, Г. Діккс, Р. Вайт), американської, французької, російської революцій та їхніх діячів. Л. де Моз визначив психоісторію як самостійну науку про "історичну мотивацію", що заснована на "антихо-лістичній філософії методологічного індивідуалізму" і ставить за мету пояснення дій "індивідів в історичних групах". її головним, але не єдиним методом є психоаналіз. На думку Л. де Моза, тільки пси-хоісторія дає змогу віднайти і пояснити мотиви дій осіб і колективів в історичних ситуаціях, оскільки вона розкриває внутрішні, нематеріальні причини людських вчинків. Американську революцію Л. де Моз трактує як історичну подію, яка демонструє "психо-генетичний закон" про те, що історія є "останнім пристанищем, куди ми заганяємо свої дитячі травми". Тому джерела революційності американських лідерів, наприклад Джорджа Вашингтона, треба шукати в його дитячих роках: батько і мати Джорджа втратили своїх батьків у ранньому дитинстві, сам він теж рано залишився сиротою, і цим пояснюється його тяжіння до незалежності не тільки для себе, а й для колоній Англії ("Лідерство в американській революції", 1976).

Загалом психоісторики інтерпретують революції в історико-соціальному аспекті. У Л. де Моза замість класів і стреф діють "психокласи" - групи індивідів з подібним вихованням в дитинстві. Різні психогрупи застосовують відмінні способи групового захисту і можуть глибоко конфліктувати між собою.

Погляди психоісториків на історичний процес як на прояв ірраціонально-психологічних чинників не знаходили одностайної підтримки у фаховому середовищі, але привертали увагу до психо-

Історична наука Сполучених Штатів Америки Ff

логічної сфери в історичних явищах, і це не могло не вплинути на історіографію в цілому. Деякі їхні праці доброзичливо прийняли інші історики. Так, високу оцінку одержала книжка Елізабет Вірш Марвік "Людовик ХІТІ. Формування короля" (1986) - результат двадцятирічної праці дослідниці над різноманітними джерелами. Як послідовниця Л. де Моза, вона показала суперечності характеру французького монарха, якого ще сучасники називали "незрозумілим". Дослідниця зазначила, що ці суперечності сильно відобразилися на житті Франції та Європи першої половини XVII ст. На підставі щоденника особистого лікаря короля Ж. Жероарда, в якому той робив докладні записи стану короля від народження до 26 років його життя, а також інших документів вона показала, як формувалися взірці поведінки монарха, його емоційного досвіду у зіткненні з реаліями життя і які з них вплинули на формування його характеру. Зокрема, Е. В. Марвік з'ясувала, що постійний і прискіпливий контроль за фізіологічними потребами юного дофіна, що пояснювався турботою про його здоров'я, спричинив у нього недорозвиток почуття автономії і виникнення постійного страху; оточення майбутнього короля, включаючи його матір Марію Медічі, сформувало боязнь втрати того, що "йому повинно належати", а способи сексуального виховання, що були в королівській родині, негативно відобразилися на характері майбутнього правителя Франції. Усе це спричинило глибокі травми у психіці юного Людовика, різкі переходи від агресивного збудження до необгрунтованого смутку, а у поведінці - ставлення до своїх підлеглих так, як до нього самого ставилися у дитинстві. На відміну від інших психоісториків Е. В. Марвік не обмежується лише психологічними аспектами характеру Людовика XIII, а простежує також за іншими -культурними - чинниками формування його менталітету, що виникали у повсякденному житті.

Від початків психоісторія натрапила на різку критику фахового грона. З нею виступили історики різних шкіл та орієнтацій, закидаючи її прихильникам абсолютизацію психологічних станів й ігнорування соціальних впливів і раціональності, зведення історії до ірраціональних поривань, котрі не піддаються інтерсуб'єктивній перевірці. Проте частина істориків вважає, що психоісторія значно збагатила історичні знання, дала змогу краще розуміти внутрішні мотиви людських діянь і тому має добрі перспективи розвитку, збагачення сфери ірраціонального детермінізму в поясненні минулого.

Сучасна світова історіографія

У цілому значна диференціація історичних досліджень, пов'язаних з "новою науковою історією", поставила американську історіографію перед обличчям кризи, яка мала методологічний і соціально-політичний складники: з одного боку, здобуті історичні знання все більше подрібнювалися і фрагментаризувалися, поглиблюючи розуміння минулого, а з другого - історія втрачала престижність у суспільстві й зливалася з іншими науками, розчиняючись в них. Ці явища були відзначені у колективній праці знаних американських істориків, підготовленій за ініціативою АІА і опублікованій 1980 р. - "Минуле до нас. Сучасне історіописання у Сполучених Штатах". На той час світова і американська історіографії вже розпочали поворот у бік постмодерної культурницької орієнтації.

"Культурний поворот" в історіографії. У середині 80-х років дослідницьке поле "нової соціальної історії" у США зазнало серйозних змін. Як зазначалося вище, під впливом постмодернізму в США та європейських країнах поширилася течія " нової культурної історії ", яка виступила в опозиції до соціальної. На початках теоретичним підґрунтям для неї послугувала культурна антропологія К. Гіртца, збагачена методами лінгвістики та культурології. "Нові культурні історики" докорінно відрізняються від традиційних, котрі описують т. зв. зовнішні прояви культурного життя. Одна з творців нового напряму Лінн Гант у книзі "Політика, культура і клас у Французькій революції"" (1989) дала приклад оригінального підходу, показавши, як під впливом іконографії та ритуалів формувався образ нової політичної та соціальної дійсності, відмінний від попереднього. У ній культура - тобто артефакти художнього відображення оточення - виконували функції посередника між реальністю та її сприйняттям. Автор зазначила, що тільки культурні феномени дають змогу впорядкувати хаос оточення, надавши йому певного змісту й сенсу. У такому розумінні культура перетворюється на єдиний засіб комунікації між окремими особами, між особами й оточенням. Це дає підставу стверджувати, що як історія, так і інші соціальні та гуманітарні науки на початку XXI ст. переживають перехід до вивчення насамперед культурних феноменів, які приховують у собі "коди" сприйняття дійсності окремими людьми і колективами. Такий підхід відкриває нові можливості як у вивченні на рівні соціальних процесів, так і на мікроісторичному рівні. У центр дослідження стають проблеми сприйняття і суб'єктивного "декодування" інформації, одержуваної особами і спільнотами ззовні. 192

Історична наука Сполучених Штатів Америки fj

Дослідження культурних феноменів дало змогу американським історикам з'ясувати особливості сприйняття рабства різними верствами населення у XIX ст., світобачення різних категорій американського населення, зокрема, негрів тощо. Інтерес дослідників привертали події та явища історії інших країн і народів. Значний резонанс мала книга професора Прінстонського університету Роберта Дарнтона "Велика котяча різанина та інші епізоди з історії французької культури" (1984), написана у річищі історії ментальностей.

Уривок з "Вступу"монографіїР. Дарнтона "Велика котяча різанина та інші епізоди з історії французької культури":

"У цій книзі досліджуються способи бачення світу у Франції XVIII століття, причому я прагнув показати не тільки уявлення французів про навколишній світ, але й те, як саме вони його інтерпретували, якого сенсу надавали, які почуття у нього вкладали. Замість того, щоб іти прокладеною дорогою інтелектуальної історії, наше дослідження вдирається на незвіданий терен, що у Франції називається l'histoire des mentalites (...)

Більшість схильна вважати, що культурна історія займається лише високою культурою. Культурою з великої літери. І, хоча історія культури з маленької літери сходить до праць Якоба Буркгарда, якщо не Геродота, вона залишається маловідомою і сповненою неочікуваного, а тому читачеві, можливо, будуть потрібні певні роз'яснення. Якщо історик ідей простежує розвиток формального мислення від одного філософа до іншого, то історик-етнограф досліджує уявлення про світ простих людей, прагнучи відновити їх картину всесвіту, продемонструвати, як вони розкладали по поличках дійсність у себе в головах і як це відобразилося на їхній поведінці. Він не робить з так званої "людини з вулиці" філософа, а намагається виявити стратегію виживання, що диктувалася вулицею. Вулиця навчає простих людей особливого роду кмітливості, і треба сказати, вони здебільшого проявляють не менше здорового глузду, ніж вправні філософи. Просто замість того, щоб висловлювати судження у термінах логіки, вони оперують матеріальними предметами або іншими речами, що їх надає їм власна культура, наприклад, обрядами або усними розповідями.

У яких категоріях зручно думати? Двадцять п'ять років тому Клод Леві-Строс задався цим питанням стосовно тотемів і татуювань Амазонії. Чому б не застосувати такий підхід й до Франції XVIII століття? Тому що французів XVIII ст. не можна розпитати, відповість скептик і для більшої переконливості додасть: жодні архіви не замінять польової роботи. Правильно, однак, по-перше, архіви так j

Сучасна світова історіографія

і званого "старого режиму" відрізняються незвичайною повнотою, а, | по-друге, завжди можна повернути відомий матеріал по-новому (...)

І все ж після повернення (етнографа. - Л. 3.) з наукової експедиції кожному ясно одне: представники інших культур - інші, їх спосіб мислення суттєво відрізняється від нашого, і, якщо ми хочемо розібратися в ньому, треба перш за все поставити перед собою завдання пізнання "іншості". На мові істориків це може здатися банальним попередженням проти анахронізму, однак таке попередження не гріх повторити, оскільки немає нічого простішого від сповзання до зручної тези, що двісті років тому образ думок і почуттів європейців повністю відповідав сучасному - хіба що з невеликою поправкою на перуки і сабо. Щоб позбутися оманливого відчуття, нібито ми добре знайомі з минулим, нам необхідний постійний струс, необхідні терапевтичні дози культурного шоку.

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒