Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Від ідеологічного диктату до свободи наукової творчості.

Історична наука та історичні знання в СРСР та європейських країнах колишнього т. зв. "соціалістичного табору" після Другої світової війни розвивалися в умовах, відмінних від західних країн. Тоталітарний режим, встановлений тут за зразком Радянського Союзу, характеризувався назагал повним контролем з боку правлячих комуністичних і робітничих партій за посередництвом державного апарату за всіма сферами життя і діяльності суспільств, включаючи втручання у сімейно-побутові відносини. Диктатура комуністичного партійно-державного апарату забезпечувала революційну "перебудову" суспільно-політичних відносин, суспільної та індивідуальної свідомості в річищі комуністичної доктрини побудови "нового соціалістичного майбутнього", що стане зразком для всіх інших народів світу. Ціною таких перетворень стала відмова від свободи й демократії, силове нав'язування керівної та спрямовуючої ролі комуністичної партії, передусім її керівних діячів, поширення комуністичної ідеології як єдино правильного і наукового світогляду, базованого на вченні марксизму-ленінізму.

Історії та історичній науці, єдиній "справжній науці" за висловом К. Маркса, відводили в комуністичній ідеології провідну роль: вони повинні були, спираючись на "єдино вірну" марксистську методологію, розвинену і збагачену працями В. Ульянова-Леніна та колективним досвідом компартійних ідеологів, створити "новий образ минулого", покликаний спростувати "вигадки" попередньої "буржуазної" історіографії і утвердити у свідомості мас картину закономірного і незворотнього розвитку людства до соціалізму і комунізму. Таке надскладне завдання, яке заперечувало увесь попередній досвід людства, правлячі кола цих країн були налаштовані запровадити у життя, не зупиняючись перед застосуван-

Сучасна світова історіографія

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

ням жорстоких репресій, заборон, цензури, використовуючи всі контрольовані важелі державної політики - освіту, науку, культуру, засоби масової інформації.

Незважаючи на певні відмінності у реалізації програмних цілей правлячими комуністичними партіями СРСР і країн Централь-но-Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Угорщина, НДР, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія), а також певні періоди лібералізації тоталітарних режимів у 50—60-ті роки XX ст., розвиток історичної науки в них мав багато спільних рис:

- повний контроль компартії за функціонуванням історичних
інституцій в системі освіти й науки у поєднанні з майже суцільним
витісненням з обігу неофіційної історіографії за допомогою дер
жавного замовлення, добору кадрів, діяльності цензури, різнома
нітних заборон (зокрема у доступі до архівних матеріалів);

- примусове запровадження і поширення ортодоксальної марк
систської методологічної доктрини в історичні студії, остаточне трак
тування якої залишалося за ідеологічними інстанціями компартії;

- розбудова і державна підтримка освітніх і наукових струк
тур, покликаних "переписати" історію у "марксистському" дусі,
використання отриманого історіографічного продукту знань в ідео
логічній обробці населення засобами освіти і пропаганди;

- застосування фальсифікацій або замовчувань тих подій та
явищ минулого, котрі не вписувалися у створювані схеми зако
номірного поступу до комунізму;

- створення "залізної завіси" для обмеження контактів і вза
ємодії істориків з колегами з несоціалістичних країн (а часом і між
соціалістичними країнами), а також ознайомлення зі світовою істо
ричною літературою; на міжнародну арену допускалися лише окре
мі, наділені довірою влади представники фаху, здебільшого з ме
тою збору матеріалів для критики всієї "буржуазної" історіографії;

- історична наука та її офіційні представники виступали особ
ливим інструментом формування суспільної свідомості і виховання
мас у дусі комуністичної ідеології та непримиренного поборювання
всіх ідейних опонентів; тут комуністична ідеологія і пропаганда
залишалися наскрізь "історичними", спираючись на препаровані
схеми історії.

Зрозуміло, що вказані вище спільні риси розвитку історіографії мали свою специфіку в кожній країні. Найбільш вагомих успіхів в "перебудові" історичної науки було досягнуто в СРСР, де впро-

довж семи з лишком десятиріч правління комуністичної партії створило потужну інфраструктуру історичної науки з відповідною науковою ієрархією - системи інститутів союзної та республіканських академій наук, історичних факультетів університетів і педінститутів, музеїв та архівів.

Радянська система організації історичної науки після Другої світової війни була перенесена і насаджена в країнах Центрально-Східної Європи, проте мала там певні особливості. Насамперед вони торкалися необхідності досягнення там певних суспільно-політичних компромісів, пов'язаних зі специфікою національних умов: збереженням окремих некомуністичних структур, зокрема церковно-релігійних і громадських, котрі не піддавалися суцільному контролю партійної номенклатури; наявністю потужної еміграції та її контактів із одноплемінниками в країні; традиційними контактами істориків із зарубіжними науковими осередками й більшим доступом до іноземної літератури; нарешті, зі значним укоріненням в історичній свідомості мас національних картин минулого, сформованих у попередні часи, насамперед у період національних рухів XIX ст. і боротьби за незалежну державність. Усе це створювало підстави для постійної конфронтації офіційної історіографії та масової історичної свідомості і, як наслідок, меншого у порівнянні з СРСР поширення відверто препарованих історичних схем, а також співіснування марксистської методології з немарксистськими підходами.

Зазначені вище деякі риси розвитку історичної науки в комуністичних країнах Центральної та Східної Європи не дають підстав для повного перекресленім наукового доробку дослідників минулого в них. Історики цих країн після Другої світової війни внесли вагомий вклад у дослідження багатьох проблем національної та світової історії. Творче застосування марксистської методології дало їм змогу розкрити чимало оригінальних сторін минулого, які порушували насамперед соціальні та економічні проблеми та їх впливу на суспільні зміни в період середньовіччя і нового часу, визначити особливості переходу від аграрних до індустріальних структур, взаємозв'язки соціально-економічних процесів з свідо-місними, вивчення ідеології соціальних рухів тощо. Партійний тиск, цензурні обмеження і нав'язування схематизму посилювалися в міру наближення досліджень до новітньої історії, яка трактувалася компартійними чинниками як домен "робітничого руху", кла-

Сучасна світова історіографія

сової боротьби та соціалістичної революції. Суспільно-політичні кризи 50-70-х років XX ст. в країнах Центрально-Східної Європи (НДР 1953, Угорщина 1956, Польща 1956, 1968, 1970, 1980, Чехо-словаччина 1968, Югославія 1972) похитнули офіційну ідеологічну доктрину й засвідчили незгоду більшої частини громадян з тоталітарною дійсністю. Чимало представників творчої інтелігенції, науковців були піддані репресіям або змушені емігрувати на Захід. Серед них було багато фахових істориків, котрі в рамках тоталітарних режимів намагалися відстоювати право на свободу мислення і за це зазнали переслідувань.

Демократичні революції 1989-1991 pp. в країнах Центральної та Східної Європи поклали край існуванню тоталітарних режимів, заснованих на монопольному правлінні комуністичних партій, відкрили шлях до демократичних перетворень, запровадження свободи наукової творчості, інтеграції до світового наукового співтовариства. Розпад Радянського Союзу, що був осердям комуністичного блоку, створив підстави не тільки для відновлення і розвитку політичних, економічних і культурних зв'язків із західними країнами на базі спільних суспільних і моральних цінностей, а й для включення вчених у світовий науковий процес.

Для соціальних і гуманітарних наук, зокрема й історії, настали непрості часи зміни методологічних взірців. Більшість гуманітаріїв, передусім істориків, які в минулому обслуговували ідеологічні потреби комуністичних режимів, виявилися не готовими до рівноправного діалогу із західними дослідниками, не володіючи новітніми здобутками світової науки, іноземними мовами й навиками роботи у плюралістичному конкуруючому середовищі. Старі кадри фахових істориків були змушені пристосовуватися до нових умов, наново освоюючи значний теоретичний доробок світової історіографії, або, що було значно простіше, змінити марксистську парадигму на старі, докомуністичні взірці історіописання, пов'язані з моделями позитивізму чи етнополітичної історії.

Для розвитку історичної науки посткомуністичних країн наприкінці XX і початку XXI ст. теж характерні певні спільні ознаки та риси:

- на хвилі демократизації суспільних відносин і ліквідації монопольного становища комуністичної ідеології з'явилися радикальні тенденції розриву спадкоємності у розвитку науки, необґрун-

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... FJ
... _ц

тованого заперечення всього доробку попередньої "тоталітарно'!" історіографії, спроб цькування "офіційних" істориків; водночас, замість засвоєння здобутків провідних світових історичних напрямів, виникли спроби реанімувати старі національні схеми XIX - початку XX ст., видаючи їх за останнє слово науки;

- перебудова структур історичної науки і освіти проводилася
еволюційним шляхом, не заторкуючи її системних елементів, за
винятком найбільш одіозних партійних інституцій (партійних шкіл,
інститутів, кафедр суспільних наук тощо); це дало змогу зберегти
основні кадри фахівців, роблячи ставку на їх методологічну пере
орієнтацію;

- скасування партійного контролю і визначеного спрямуван
ня історичних студій поставило багатьох істориків у складне ста
новище, змушуючи шукати нові світоглядні орієнтири; серед ос
танніх часто з'являлися старі схеми бачення минулого, засновані на
етнічних, державницьких чи провіденціальних ідеях; такі схеми ча
сом відображали настрої і уявлення певних суспільних груп, заці
кавлених у соціальному реванші;

-частина істориків, котрі раніше перебували в опозиції до комуністичної влади і мали тісні контакти із західними науковими центрами, одержали серйозні переваги в реалізації новаторських дослідницьких проектів, фінансованих як державою, так і різноманітними міжнародними науковими фондами;

- значні можливості для здобуття і поповнення наукових
знань отримало молоде покоління істориків, перед яким відчиняли
ся двері провідних західних університетів і наукових центрів, що
надавали різноманітні стипендії і гранти для навчання та наукової
роботи; впродовж порівняно незначного часу чимало талановитої
молоді з посткомуністичних країн пройшли навчання і стажування
у відомих західних освітніх та наукових центрах, опанували нові
теорії і методи історичних досліджень;

- першою реакцією національних історіографій на здобуту
свободу творчості стало заповнення "білих плям" і лакун, пов'яза
них з препарацією історичних знань попередньою офіційною істо
ричною наукою; великі зусилля істориків були спрямовані на по
шук і публікацію документів, які кидали світло на спотворені або
замовчувані події історичного минулого, переважно новітнього
часу; заборгованість істориків перед громадськістю щодо докумен-

f\ Сучасна світова історіографія

тального висвітлення недавніх і більш віддалених у часі явищ минулого донині залишається не погашеною;

- з певним запізненям історичні середовища цих країн звер
нули увагу на потребу методологічного оновлення дослідницького
інструментарію науки; увага до методологічних проблем історії
постала у зв'язку з появою і поширенням праць, які проводили ідеї
єдино правильної "історичної правди", пропонуючи етнополітичні
або паранаукові моделі історичного процесу;

- практично у всіх посткомуністичних країнах історики заго
ворили про "кризу історіографі'ї", зниження престижу історичних
знань; почалося обговорення шляхів виходу з кризи, визначення
ролі історичних знань у демократичному суспільстві, стосунків між
історіографією, владою і суспільством;

- розпочався процес інтеграції істориків колишніх країн ко
муністичного табору до світового історичного співтовариства, їхня
участь в інтернаціональних дослідницьких проектах.

Зазначені спільні риси розвитку історичної науки в країнах Центральної і Східної Європи після комунізму можуть бути розширені, але вони не вичерпують багатоманітності їх проявів у кожній з цих країн. Доцільно розглянути їх хоча б на прикладі кількох держав.

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 192021 22 23 24 Следующая ⇒