Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Історична наука китайської народної республіки

Етапи розвитку історичної думки. Сучасний Китай є спадкоємцем однієї з найдавніших цивілізацій світу. Ще 2000 р. до н. є. правитель Юй Великий заснував першу царську династію Ся, яка правила від 2005 до 1800 р. до н. є. Надалі відбувалися зміни правлячих династій з одночасним вдосконаленням матеріальної і духовної культури багатоманітного за етнічним походженням населення, об'єднаного спільністю писемної традиції, духовного співжиття і державною організацією. До поширення буддизму і даосизму в перших століттях н. є. в Китаї панували пантеїстичні вірування.

Перехід від міфологічних уявлень до раціонального осмислення навколишнього світу припав в Китаї на т. зв. "вісьовий час" VIII—II ст. до н. є., коли було здійснено кодифікацію китайського ієрогліфічного письма і з'явилися перші твори давньої китайської літератури ("І Цзінь" - "Книга перемін"). Особливістю китайської писемності було відображення у графіці об'єктів ("тіней") навколишнього світу. У той час виникає вчення китайського мислителя Конфуція (Кон Фуцзи, бл. 551-479 pp. до н. є.), якому судилося визначально вплинути на свідомість багатьох наступних поколінь китайців та їхні світоглядні обрії. Конфуцій створив систему ідей і засад вдосконалення людини впродовж всього її життя, спираючись на моральні цінності і традиції, в яких стрижневим поняттям була "людяність" ("жень"). Слідування "людяності", за Конфуцієм, означало "не роби-

ти іншому того, чого не побажаєш собі". Конфуцій також стверджував, що, знаючи минуле, можна передбачити майбутнє. Цим він визначив схиляння китайців перед традицією і давниною.

Ранні історичні твори на зразок літописів і хронік з діянь правителів з'явилися в Китаї за часів Конфуція, який, за переказами, відредагував першу хроніку "Весна і Осінь царства Лу". Від найдавніших часів китайці з великою повагою ставилися до історіо-писання (як і до писемності в цілому), вважаючи, що тільки історичні події були цілком достовірним "проявом волі Небес".

"Геродотом" китайської історіографії вважається Сима Цянъ (бл. 145-86 pp. до н. є.), який створив перший взірець історіописан-ня в книзі "Ши Чзи" ("Історичні записки"), застосувавши описовий і біографічний методи. Наступні покоління істориків наслідували Симу Цяня, описуючи історії правителів і царств. Упродовж багатьох століть, аж до XIX ст., історіографія перебувала під пильним контролем дворів правителів. Натомість династична історіографія китайського середньовіччя була дуже розлогою. Уже у VIII ст. Лю Чжицзи у творі "Ши тун" ("Проникнення в історію") запровадив критичний метод історіописання, засудивши тенденційність усіх династичних історій. У середньовіччі численна історична література була доповнена появою "енциклопедій" або "книг класифікованих відомостей" ("леішу"). Розвитку писемності значно сприяли винайдення паперу (І ст.) і книгодрукування (VII ст.). На початку XV ст. було складено колосальний звід відомостей "Юнле дадянь", до якого увійшли всі писемні пам'ятки минулих часів, але через величезний обсяг його не змогли надрукувати і багато рукописів згодом зникло. У XVIII ст. Чжан Сюечень написав першу методологічну працю "Вень ши тун-і" ("Загальний сенс літератури та історії""), в якій звернув увагу на роль свідомості й моралі історика в написанні історичних творів. Китайське середньовіччя представлене великою кількістю історичних творів як загального, так і регіонального рівнів - літописів, хронік, описів, біографій. їхньою спільною рисою аж до XX ст. залишалося моралізування і тісний зв'язок з політикою.

У XIX ст. Китай увійшов як імперія династії Цин, за зовнішньою могутністю якої приховувалися старі вади аграрної деспотії: відсталість виробничого й технічного потенціалу, перенаселеність і бідність, корупція владних структур. Усе це проявилося під час

Сучасна світова історіографія

повстання тайпінів (1851-1864) і перших зіткнень з капіталістичними країнами Заходу. Колоніальне проникнення західних держав в Китай супроводжувалося поступовим підпорядкуванням країни їхнім впливам і її перетворенням на напівколонію. Водночас відбулося ознайомлення китайців з європейською суспільно-політичною і науковою думкою. Під їхнім впливом китайські правителі розпочали реформи, котрі відкривали шлях до модернізації за європейським взірцем. Радикальні республіканські сили 1911 р. здійснили революційний переворот й утворили Китайську Республіку на чолі із засновником Національної партії (Гоміньдан) Сунь Ятсеном (1866-1925). Однак це призвело до поділу Китаю на низку самоврядних територій під контролем військових угруповань, котрі вели між собою війни за поширення впливів, розраховуючи на підтримку зовнішніх сил. До цього долучився конфлікт між Гомінь-даном і китайськими комуністами, які зміцнилися на півночі країни. Новий лідер Гоміньдану Чан Кайши (1887-1975) намагався провести суспільні реформи, але зустрівся з експансією Японії, яка, починаючи з 1931 p., опанувала частину території Китаю (Маньчжурію), а 1937 р. розпочала відкриту й затяжну війну з Китаєм. Після капітуляції Японії у 1945 р. Гоміньдан відновив свою владу на більшій частині території Китаю.

У бурхливий період першої половини XX ст. формувалася модерна китайська історіографія, на яку значний вплив мав позитивізм і марксизм. Перші фахові історики - Лян Цічао (1873-1929), Ху Ши (1891-1962), ЛіДачжао (1888-1927) - сприяли популяризації європейських історичних взірців, насамперед критичного аналізу джерел. Однак традиційний підхід до історії як опису правлінь окремих династій, забарвлений конфуціанською філософією, мав міцні позиції. Політичні битви викликали небувале зростання інтересу до історії: у міжвоєнний період у Китаї видавалося понад 1300 різних історичних часописів.

Китайські комуністи 1949 р. за підтримки СРСР оволоділи всім континентальним Китаєм, встановили свою диктатуру і проголосили Китайську Народну Республіку (КНР). Під керівництвом лідера комуністів Мао Цзедуна (1893-1976) КНР стала на шлях будівництва соціалізму за радянською моделлю. Мао Цзедун 1952 р. проголосив політику "великого стрибка", яка передбачала різке підвищення виробництва внаслідок нещадної експлуатації біль-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки Fj

шості і без того бідного населення. Після провалу цієї політики, прагнучи зберегти особисту владу, китайський вождь 1966 р. проголосив "велику культурну революцію", яка мала на меті руками фанатизованої молоді ("хунвейбінів" - "червоноармійців") розправитися з усіма незадоволеними та інакодумними. Внаслідок репресій, переслідувань, "перевиховання" кадрів постраждало близько ста мільйонів осіб, загинуло близько 800 тис. Тільки смерть вождя у 1976 р. поклала край "культурній революції""; її основні ідеологи були заарештовані, а сама вона кваліфікована як "велика помилка" і "національна трагедія".

Проте компартії вдалося зберегти владу в країні. Новий лідер КПК Ден Сяопін (1904-1997) проголосив програму модернізації КНР, усунення шкод, завданих країні у попередній період. Поступово були відновлені освітні та наукові установи, з'явилася певна свобода творчої думки в рамках марксизму і маоїзму. Наприкінці XX ст. Китай став більш відкритою країною, допустив на свою територію іноземні інвестиції. Нині КНР залишається соціалістичною країною, де вся повнота влади належить компартії (хоча існують також вісім невеликих некомуністичних партій). Країна з населенням 1,3 мільярди мешканців розвивається доволі динамічно, належить до "клубу" ядерних і космічних держав світу. КНР 1997 p. відновила свій суверенітет над Гонконгом, 1999 р. - над Макао. Водночас існує Китайська Республіка на о. Тайвань, в якій створена й розвивається демократична система правління; Тайвань належить до найбільш розвинутих в економічному відношенні країн світу.

Дискусійні проблеми китайської історіографи. Після утворення КНР визначально на розвиток історичної науки впливала правляча комуністична партія. До кінця 50-х років XX ст. під її керівництвом і за зразком СРСР було здійснено організаційну та ідеологічну перебудову історичної науки: створено АН КНР, а в її складі низку історичних інститутів (інститути археології, історії, нової історії тощо), почало діяти Історичне товариство, виникли історичні факультети і відповідні кафедри в університетах та педагогічних інститутах. Як і в інших країнах під управлінням комуністів, історична наука та історичні знання трактувалися інструментально -вони мали формувати комуністичну свідомість, доводити закономірний характер соціалістичного будівництва і керівну роль КПК у Ньому. Під виглядом засвоєння марксистсько-ленінської методоло-

її] я

Сучасна світова історіографія

©..

гії проводився курс на індоктринацію історичних знань, застосування формаційної моделі історичного процесу до минулого країни. Водночас розпочалася копітка робота зі збору й опрацювання історичних документів, проведення археологічних розкопок з метою вивчення давнього минулого. У цих напрямах за нетривалий період було досягнуто значних успіхів.

Проте вже у 50-х роках було розпочато традиційну для докт-ринальної історіографії дискусію щодо періодизації китайської історії, яка повинна була визначити хронологічні межі суспільно-економічних формацій стосовно Китаю. У ній визначилися два підходи: одні історики-марксисти прагнули в основу періодизації покласти класову боротьбу і соціальні рухи, розтягаючи феодалізм на період з І тис. до н. є. до середини XIX ст.; інші дослідники шукали джерела змін у розвитку продуктивних сил і завершували період феодалізму в XIV ст. Прагнення застосувати апріорні європейські моделі до специфіки історичної еволюції Китаю створювало історикам значні труднощі - з одного боку, давність і високі досягнення китайської цивілізації штовхали істориків до "віднайдення" рис суспільно-економічних формацій (рабовласництва, феодалізму, капіталізму) у дуже віддалених часах, щоб "довести" готовність країни до соціалістичних перетворень, а з другого, - мало місце нехтування особливостями реального стану китайського суспільства на конкретних етапах його еволюції. Історія штучно підганялася під схеми, вироблені переважно в СРСР. Окрема увага була звернена на нову і новітню історію, яка трактувалася крізь призму національно-визвольної боротьби і комуністичного руху (розпочато кампанію "хоу цзінь бо гу" - "більше уваги сучасності, менше - давнині").

У 50-ті роки було опрацьовано і опубліковано багато документів з історії соціальних рухів і повстань (тайпінів, іхетуанів, нянцзюанів тощо), Сінхайської революції 1911-1913 pp. Розпочалася змістовна дискусія щодо формування китайської нації: 1954 р. Фан Веньлань виступив з поглядом, що китайська нація склалася ще в III тис. до н. є., але його не підтримали історики-марксисти, апелюючи до марксистсько-ленінських визначень буржуазної і соціалістичної націй.

У 1956 р. вождь КПК Мао Цзедун висунув гасло "нехай квітнуть усі квіти, нехай змагаються всі вчені", яке нібито відкривало можливості різних методологічних підходів і поглядів. Однак

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки IFF

невдовзі КПК започаткувала політику "великого стрибка", яка в суспільних науках означала гостру боротьбу проти "правих елементів", а фактично проти всіх, хто не поділяв поглядів Мао Цзеду-на. Історики були змушені переключити увагу з фахових досліджень на викриття численних "внутрішніх і зовнішніх" ворогів Китаю і КПК, здійснення нереальних наукових проектів. Так, Інститут археології АН замість планової науково-дослідної роботи за короткий термін підготував 17 тис. "дацзибао" (настінних листівок) з викриттям уявних ворогів соціалізму. Третій Інститут історії АН зобов'язався за п'ятирічку підготувати й опублікувати новий синтез історії Китаю, історію всіх громадян країни (!) обсягом 6,2 млн. ієрогліфів. Усі грандіозні плани, пов'язані з "великим стрибком", зазнали невдачі як в економіці, так і в сфері науки.

У результаті загострення політичної боротьби у керівній верхівці КПК різко зріс політичний диктат партії щодо суспільних наук: вони трактувалися як зброя для розгрому супротивників та інструмент "класового виховання народу". Під партійним контролем було розпочато "кампанію чотирьох історій" - масового написання (необов'язково фахівцями) історій заводів і фабрик, сіл, народних комун і родин, котрі повинні були продемонструвати всьому світові високу культуру китайців і "великий дух китайського народу, що є сильнішим за зброю". Розрив відносин з СРСР, що відбувся на початку 1960-х років, спричинив нагнітання інвектив і погроз на адресу північного сусіда.

Розпочата 1966 р. "нова пролетарська культурна революція" спричинила масові репресії передусім інтелігенції, повний розгром наукових і освітніх закладів, припинення будь-якої наукової роботи. Марксизм-ленінізм був доповнений його китайським різновидом - "маоїзмом" - набором догматичних положень з праць вождя. Кампанії переслідувань і репресій проти партійних працівників та інтелігенції, здійснювані з допомогою хунвейбінів - молоді, "не-затуманеної усталеними поглядами", - фактично поклали край історичній науці. Історія стала винятковою прерогативою Мао Цзе-дуна і трансформаторів його ідей. У небагатьох незакритих газетах друкувалися лише праці на зразок Ши Хунбіна "Займемо всі позиції в історичній науці непереможними ідеями Мао Цзедуна", в якій автор писав: "Подивіться на всіх цих істориків та їхні твори, будь-то "Чунцю" Конфуція, "Ши цзи" Сими Цяня чи "Чзи чжи тун-

■if

Сучасна світова історіографія

цянь" Лян Цичао, Ху Ши, Цянь Му та ін. Хіба вони всі не докладають зусиль, аби приховати і спотворити історію класів і класової боротьби? (...) Тільки поява ідей Мао означає банкрутство старої феодальної і буржуазної історичної науки, повний перегляд історії"".

Дотримуючись установок Мао, "революційні групи" 60-ти установ АН КНР створили "Об'єднаний комітет революційних цзаофа-нів АН КНР із захоплення влади" і почали боротьбу проти знаних учених, яких обзивали "потопаючими щурами". Наукові установи були вщент дезорганізовані.

Після смерті Мао Цзедуна (1976) ситуація в країні змінилася, крайнощі "культурної революції"" було відкинуто. Але тільки з 1979 р. почалося відновлення інститутів та університетів. Відбудова проходила під керівництвом нової верхівки КПК на базі поміркованого марксизму-ленінізму із вкрапленнями ідей Мао. У 1977 р. була створена окрема Академія суспільних наук КНР (АСН), до якої увійшли реорганізовані історичні установи: Інститут історії Китаю, Інститут нової та новітньої історії Китаю, Інститут світової історії, Інститут національностей тощо. Було відновлено філіали академічних інститутів у великих містах, а також історичні інститути та кафедри університетів (Пекін, Яньбань, Фучжоу, Куньмінь тощо). Наприкінці XX ст. діяло понад 90 історичних факультетів в університетах. Відновлено старі й засновано нові історичні часописи -"Ліши яньцзю" ("Вивчення історії"), "Шицзе ліши" ("Світова історія") та багато інших. У 1980 р. знов стало діяти Всекитайське історичне товариство, що складалося з понад 50-ти регіональних і спеціалізованих товариств.

Після тяжких років "культурної революції"" китайська історична наука поступово відновила свій організаційний та кадровий потенціал, вийшла на міжнародну арену. Проте історики КНР залишаються серйозно заангажованими в політичну систему комуністичного режиму, зберігаючи значну залежність від установок ЦК КПК, трактування партійними ідеологами положень марксизму та маоїзму.

Наприкінці XX ст. історики КНР здійснили декілька вагомих науково-історичних проектів: завершено підготовку й видання 10-томної "Загальної історії Китаю", 3-томної "Історії Китайської буржуазної республіки", вийшли друком двотомна "Давня історія Китаю" Лю Цзехуа, "Історія селянських революцій в давньому Китаї"" Фам Ваньланя тощо. Слабше дослідженою залишається но-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

вітня історія Китаю, зокрема КНР, пов'язана зі збереженням впливів ідеологічного спадку Мао Цзедуна.

У дослідженні давньої історії Китаю теж залишається чимало слабо вивчених і дискусійних проблем. Надалі існують значні розходження в періодизації, хоча більшість учених погоджується, що рубежем між давнім і середньовічним періодом в історії Китаю стала імперія Хань (II ст. до н. є. - II ст. н. є.). Сенсаційні археологічні знахідки 1980-х років, виявлені під час розкопок трьох могил ханського часу неподалік м. Чанша провінції Хубей, збагатили науку манускриптами, писаними по шовку, на бамбукових і дерев'яних паличках (120 тис. ієрогліфів), що містять філософські трактати Лао Цзи, численні тексти інших давньокитайських мислителів, дипломатичні документи й кореспонденцію сановних осіб, твори з астрономії, медицини тощо.

Ще 1974 р. поблизу м. Сіансі провінції Шаньсі розкопано поховання першого китайського імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. є.), в якому виявлено армію теракотових статуй воїнів, що охороняють могилу правителя: у тунелі завдовжки 230 м, 63 м завширшки і висотою 5 м було 520 статуй воїнів у натуральну величину і 24 коні. Подібні статуї було знайдено під час розкопок в м. Янцзявань (1965 теракотових фігур піших і 583 кінних воїнів в повному бойовому обладунку висотою до півметра) у похованнях китайських воєначальників епохи Хань. І таких відкриттів стає все більше.

Однією з важливих проблем давньої історії Китаю є визначення характеру тогочасного суспільного устрою. У нинішній час поширена думка, що від III ст. до н. є. формуються феодальні відносини, причиною чого був занепад т. зв. "системи колодязних полів", який прискорив крах рабовласництва і виникнення власності на землю при збереженні загальнодержавної власності. Частина Дослідників вважає, що феодальні відносини формувалися (або подібні до них відносини землекористування) у III—IV ст. н. є.

Історики КНР багато уваги приділяють виникненню перших Централізованих держав-імперій за часів династій Цинь і Хань (Ш ст. до н. є. - II ст. н. є.). Відомий дослідник Лінь Цзяньмінь у Праці "Чернеткова історія Китаю" (1981) зазначив, що реформи імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. є.), який вперше об'єднав під своєю владою розрізнені державні утворення, поклали край рабовласницькому суспільству і сформували державу із системою спіль-

Сучасна світова історіографія

них законів, державним апаратом, господарською організацією, подібною до феодальної Європи. Натомість період імперії Хань демонструє певний розвиток і стабілізацію сформованих відносин на підставі імператорської влади і дрібноселянського землекористування.

Не менш складними залишаються проблеми особливостей і тривалості феодального устрою Китаю. Серед різноманітних оцінок "китайського феодалізму" найбільш повну його характеристику можна знайти в працях Лю Чана. Цей історик вважає, що особливістю феодальних відносин в Китаї впродовж тривалого періоду залишалися: 1) дрібноселянське господарство; 2) централізоване самодержавство; 3) конфуціанство як державна ідеологія. Усі вони разом робили надзвичайно тривкою традицію, спричиняли постійне повернення китайського суспільства на феодальні рейки, протистояли модернізації.

Йдучи слідом за європейською історичною думкою, історики КНР багато дискутували над питаннями "кінця феодалізму" і "початку капіталізму". Останнім часом в історичній думці Китаю стали застосовувати термінологію модернізації - переходу від традиційного аграрного до модерного індустріального суспільства. Лі Ваньчжи звернув увагу на те, що на XVI-XVII ст. припадає початок переходу до найманої праці у сільському господарстві і соціальна диференціація селян, що, на його думку, можна вважати зародженням капіталістичних відносин. Пен Чзеї, досліджуючи розвиток ремесла, також схиляється до раннього формування капіталістичних стосунків від XVII ст.

Проте більшість учених вважають, що окремі риси розвитку торговельно-ринкових відносин ще не означали формування модерного суспільства. Фу Ілін показав, що у XVII-XVIII ст. паростки нових стосунків в господарстві, соціальних відносинах, культурі всіляко гальмувалися державним бюрократичним апаратом, який за будь-яку ціну намагався зберегти вірність традиціям, зокрема під час існування імперії Цин (XVI1I-XIX ст.). На розвитку суспільних відносин негативно позначалася відсутність воєнно-дворянського стану, який міг би протистояти монархічному апаратові: його місце посіло бюрократичне чиновництво, котре, вирізняючись освіченістю, було, однак, цілком залежним від монарха, зберігало вірність традиції. Усе це слугувало перешкодою для модернізації Китаю і спричинило його відставання у суспільному поступі.

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

В орбіті тривалих дискусій перебуває також проблематика, пов'язана з визначенням межі нової та новітньої історії Китаю. ПІД впливом кон'юнктури частина дослідників вважає початком новітньої історії 1949 рік - утворення КНР (Лі Сінь, Пен Мін). Проте нині більшість істориків цією датою вважають 1919 рік, пов'язуючи її з патріотичним "Рухом 4 травня", який поклав початок національно-демократичній революції, що увінчалася створенням Китайської Республіки (1927). Водночас початок нової історії, а значить і кінець середньовіччя, історики КНР майже бездискусійно визначають Першою опіумною війною (1840-1842), яка через колоніальну політику західних держав примусово включила Китай в орбіту світової капіталістичної системи.

Залишаючись на позиціях марксизму, китайські історики розходяться у визначенні провідних тенденцій розвитку в новий час: частина дослідників (Лю Яо, Лі Шиює) роблять наголос на формуванні нових класів і революційній боротьбі, інші (Чжан Кайюань) більшого значення надають національному антиколоніальному рухові, який, на їхню думку, відображав становлення капіталістичних відносин і широкий спектр емансипаційних рухів.

Показовою в плані дослідження проблем нової та новітньої історії є творчість відомого китайського історика Лю Даняня. Будучи тісно пов'язаним з компартією і очолюючи у 50-ті роки провідні історичні установи, він потрапив під колесо репресій і тривалий час був усунутий від фахової діяльності. Тільки 1977 р. він повернувся на роботу і очолив Інститут нової історії АСН КНР. Авторитетним істориком він став після того, як 1949 р. опублікував монографію "Історія американської агресії в Китаї"", що потім багато раз перевидавалася.

Після "культурної революції"" вийшли нові узагальнюючі праці Лю Даняня - "Нарис нової історії Китаю", "Проблеми нової історії Китаю" тощо. Історика цікавлять проблеми взаємин між Сходом і Заходом в плані взаємовпливів і запозичень. Він показує, Що в ментальності китайців дуже міцно вкорінилися конфуціанські ідеї щодо китайців як "обраного народу", який немає потреби нічому вчитися від інших, а лише навчає навколишніх. Лю Данянь стверджує, що понад двотисячолітнє панування конфуціанства у свідомості китайців спричинило їхню ізоляцію від світу і сформувало феномен "застійного суспільства" (японці, які сприйняли

Сучасна світова історіографія

ідеї конфуціанства, писемність та інші китайські цивілізаційні здобутки, змогли швидше подолати "застій" і адаптувати західні модерні досягнення). Історик висвітлив також коріння відмінностей у ставленні та сприйнятті світу між народами Сходу і Заходу: китайці, відповідаючи на запитання про цінність буття сучасного і буття взагалі, надавали перевагу другому (Піднебесна - вічна і людина змушена до неї пристосовуватися), в той час як європейці найбільше цінували буття нинішнє. Лю Данянь виступає прихильником "модернізації"" Китаю, але не його "вестернізації", наголошуючи на необхідності збереження традицій, серед яких, на його думку, є й такі, що їх корисно перейняти й західним суспільствам - вміння взаємодіяти з природою без збитків для неї та людини, етика праці й самодисциплінування, пріоритет сімейних взаємин над особистими, самовдосконалення особистості тощо.

Дослідження новітньої історії Китаю, зокрема історії КНР, перебуває під значним впливом ідеологічних чинників компартії. Незмінним залишається співвіднесення міркувань істориків з ідеями марксизму й підкоректованого маоїзму. Мао Цзедун був автором теорії "двох типів демократичної революції"": демократичної антифеодальної революції 1911-1913 pp. і нової демократичної революції під керівництвом комуністів у 1919 p., після чого остання, мовляв, поступово переросла в соціалістичну, завершившись проголошенням КНР (праця "Про нову демократію").

Схема Мао тривалий час залишалася обов'язковою у трактуванні новітньої історії Китаю. Однак у 80-ті роки почався її перегляд, оскільки вона ґрунтується на апріорних розмірковуваннях і вступає у суперечність з відомими документами (у 1919 р. про серйозні впливи марксизму і соціалізму ще годі говорити). У дискусіях партійних ідеологів та істориків з проблем історії китайського соціалізму, що тривають донині, традиційно застосовується "езопова мова", коли обирається якась історична постать, навколо якої розгортається жвава дискусія з асоціаціями до сьогодення. Наприклад, у центрі спорів опинилася постать китайського просвітника Лю Цзюйцая, котрий у своїх творах одним з перших згадав Карла Маркса; надалі дискусія проводилася шляхом приписування просвітнику "пропаганди марксизму", щоб довести раннє "поширення марксистських ідей в масах".

Наприкінці XX ст. в ідеології, політиці та історіографії КНР з'явилися відчутні великодержавні тенденції. Вони простежуються

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

у створенні і поширенні концепції "єдиного багатонаціонального Китаю", що з'явилася у 80-ті роки. Згідно з нею Китай від давніх часів був "єдиною і багатонаціональною" державою, в якій всі народи, що до неї входили, брали участь у формуванні китайської нації (за взірцем "єдиного радянського народу" в СРСР). Асиміляція малих народів, усупереч їх пригніченню та експлуатації імперією, розглядається як благо. Ідея "єдиної китайської нації" стала ідеологічною підставою багатьох робіт суспільствознавців КНР. У зв'язку з цим китайські історики виступили з переглядом всієї історії взаємин Китаю з сусідніми народами, передусім Росією. У численних публікаціях 80-90-х років зроблено спроби переглянути минуле тих народів, котрі у давнину входили в орбіту китайської цивілізації - ороченів, таджиків, казахів, монголів, уйгурів тощо. Так, Су Бейхай у низці праць ствердив, що казахи та їх історичні попередники були підданими китайських імператорів, а пізніше - завойовані царською Росією. Історія китайсько-російських взаємин у XVI-XIX ст. розглядається як постійна експансія і загарбання Росією земель і народів китайської цивілізації, як вияв прагнення Росії до світового панування.

Для вивчення історії територіальної експансії Росії в Азії створено спеціальний Центр досліджень історії формування кордонів Китаю АСН КНР. Китайські історики, спираючись на документальні матеріали, показали, що територіальна експансія Росії на Далекому Сході за допомогою нерівноправних договорів поглинула значну частину китайських територій на північ від р. Амур, зокрема китайський порт Хейшенвей, переіменований на Владивосток. У 1984 р. з'явилася праця Чжоу Вейчжоу "Короткий історичний нарис агресії Англії та Росії щодо Тібету нашої країни", в якій показано проникнення двох держав у райони Тібету під приводом вивчення буддизму і намагання відірвати їх від Китаю. У книзі "Царська Росія і північний Схід" (1985) територіальна експансія Росії в Азії прямо кваліфікується як агресія проти Китаю. Подібні погляди відображено в колективній роботі "Загальні відомості про Радянський Союз" (1986), де автори характеризують зовнішню політику Росії в XVI-XIX ст. як політику експансіонізму й загарбницьких війн.

У 1990 р. Інститут нової історії АСН КНР опублікував Четвертий том багатотомного видання "Історія агресії царської Росії в Китаї"" (редактор - Юй Ше'у), в підготовці якого взяли участь

Сучасна світова історіографія

відомі історики Люй Іжань, Ян Шихао, Лі Цзягу та інші. Автори зібрали й опрацювали величезний документальний матеріал китайських та іноземних архівів, праці російських і західних дослідників, обґрунтовано показали, що царська Росія мала амбітні плани оволодіння територією Великої китайської стіни, підпорядкування Китаю своїм впливам і завоювання провідних позицій у Східній Азії. На початку XX ст. Росія прагнула домовитися з Японією щодо визнання "сфер впливу" у Східній Азії, а з Великою Британією - щодо Центральної Азії. Критично оцінюючи політику царської Росії, китайські історики вважають, що сучасним Китаю та Росії ще доведеться повернутися до питання докладного визначення китайсько-російського кордону на Далекому Сході. Останнім часом публікації з історії китайсько-російських стосунків в КНР набули закритого характеру.

Сучасна історіографія КНР розвивається в рамках офіційної партійної доктрини. Досягнуто значних успіхів у вивченні давніх і нових часів. Водночас новітня історія Китаю залишається сильно індоктринованою суспільно-політичними впливами, в яких домінують марксистсько-маоїстські схеми із певними домішками традиційного конфуціанства.

ІСТОРИЧНА НАУКА ТА ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ В ЯПОНІЇ Загальні риси становлення історіографії. Японські острови порівняно недавно, близько 10 тис. років тому, відокремилися від Азії внаслідок геологічних процесів на континенті, після чого народи островів зберігали традиційні зв'язки з народами Східної і Пів-денно-Східної Азії і творили самобутню культуру. У VII ст. на островах виникають державні утворення, і водночас з'являються перші історичні твори: 712 р. - літопис "Кодзікі" ("Запис про діяння давнини"), 720 р. - "Ніхон сьокі" ("Аннали Японії"), в яких за традицією обґрунтовувалися династичні права перших правителів. Від VIII ст. формується висока культура японців, заснована на релігійних вченнях синтоїзму та буддизму.

У середньовіччі культура Японії диференціювалася на воєнно-дворянську (самурайську), буддійсько-духовну і народну. У XVII ст. зародилася світська література "мінливого світу" ("укійо-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

дзосі"), подібна до європейської ренесансної. Тоді ж було завершено 310-томну працю Радзана Хаясі "Всезагальне дзеркало нашої країни" ("Хонтьо Цуган") і розпочато складання "Історії Великої Японії"" ("Дайніппонсі"), яка була завершена 1906 р. на 397-му томі (являла собою своєрідний літопис з властивими йому провіденцій-ними рисами).

У XIX ст. під впливом проникнення європейських капіталів і культури розпочалося руйнування традиційного суспільства і формування капіталістичних відносин. У 1867-1868 pp. національно-демократична революція ("Мейдзі ісін") започаткувала модер-нізаційні процеси на японських островах. 1887 р. було засновано історичний факультет Токійського імператорського університету, а на викладання у ньому запрошено німецького історика-ранкеанця Л. Pica (1861-1928). За його участі 1889 р. було створено перше Історичне товариство ("Сікек-кай"), розпочато публікацію документів і дослідницьких праць. Перші японські фахові історики - Шігано Ясудзугу (1827-1910), Кумо Кунітаке (1839-1931), Цубої Кумезьо (1858-1936) - перебували під впливом романтизму, ранкеанства і позитивізму. У 1898 р. за підтримки уряду з'явилося перше документальне видання - "Зібрання давніх японських документів".

У XX ст. в правлячих колах Японії посилилися націоналістичні та мілітаристські тенденції, поєднані з прославлянням імператорської династії. Японський націоналізм зростав на ґрунті оригінального поєднання конфуціанства і синтоїзму, поширюючи ідеї патерналізму, вірності династії й традиціям. Водночас вестерні-зація життя японців, що неухильно продовжувалася, сформувала широкий спектр суспільно-політичних сил, в якому були присутні також ліберальні, демократичні, марксистські, ліворадикальні ідеї та їх прибічники.

Поразка Японії у Другій світовій війні призвела до початку "ери реформ", які впроваджувалися під повним контролем США. Було проведено демілітаризацію країни і "примусову демократизацію" усіх сфер життя, здійснено технічну модернізацію економіки, кардинальну перебудову системи освіти, науки і культури, заборонено синтоїзм. У 60-ті роки XX ст. проголошено початок "інформаційного суспільства", якому підпорядковувалися всі галузі життєдіяльності японців. Демократизація освіти дала змогу японцям отримати доступ до широкої гами передових здобутків науки при збереженні

Сучасна світова історіографія

традиційного виховання, заснованого на "моральних засадах" (виховання "ідеального" японця - члена сім'ї і суспільства).

Після Другої світової війни японська історіографія отримала свободу розвитку і сприйняття різних методологічних ідей - від позитивізму й марксизму до постмодерних течій. Історія широко представлена у шкільній програмі навчання, провадиться підготовка фахових істориків у провідних університетах країни - Токійському, Кіото, Осака, Хоккайдо, Васеда тощо. Загалом діє близько 600 університетів, з них понад 400 - приватних; навчається понад 2,5 млн студентів. Завдяки відкритості на світ японські історики беруть активну участь у роботі міжнародних історичних організацій, здійснюють важливі науково-дослідні проекти. Система підготовки фахових кадрів в японських університетах заснована на західних взірцях (переважно американських); при університетах діють численні спеціалізовані історичні інститути, центри, лабораторії. Японські історики об'єднані в численних історичних товариствах регіонального і спеціального характеру. Найбільшою фаховою організацією є Асоціація японських істориків, яка провадить традиційну організаційну і видавничу діяльність (зокрема видає часописи "Сучасна історія" ("Рекісі такухон") і "Японська історія" ("Нігшон рекісі").

Основні напрями історичних досліджень. У другій половині XX ст. в японській історіографії були поширені три провідні напрями. Прогресивний напрям був заснований марксистськими і близькими до марксизму японськими істориками в міжвоєнний період на Грунті посилення інтересу до проблем соціально-економічної історії (Норо Ейтаро, Хатторі Сісо та ін.). Наприкінці століття представники цього напряму еволюціонували в бік "нової економічної історії"" та "нової соціальної історії"". Ліберальна історіографія (Хондзю Ейдзіро, Фудзіто Горо, Масасі Ясімото) схилялася до позитивістських моделей і також зазнала впливу європейської "нової історичної науки". Третій напрям започаткували послідовники історичної школи Хісао Оцука, який популяризував серед учених методологічні ідеї М. Вебера.

Проте ближче до кінця XX ст. японська історіографія сильно диференціювалася під впливом нових течій світової історичної думки, зокрема Школи "Анналів", культурно-антропологічної історії тощо.

Основними проблемами, котрі привертали увагу японських істориків у XX ст., були питання стадіальності історичного роз-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки F*/

витку японського суспільства у порівнянні з іншими країнами світу, ролі внутрішніх і зовнішніх чинників у модернізації країни у новий і новітній час.

Щодо першої проблеми, то під впливом ідеї К. Маркса про особливий "азійський спосіб виробництва", відмінний від європейського зразка, серед японських істориків певний час були популярні концепції Норо Ейтаро про специфіку японського феодалізму, заснованого на державній власності й кріпацтві. У 1970 р. К. Сіо-дзава в роботі "Концепції азійського способу виробництва" дещо модернізував цю теорію, визначивши "азійський спосіб виробництва" як окрему і специфічну форму суспільного устрою, який передує рабовласництву, феодалізму і капіталізму, назвавши його "давньоазійською деспотією".

У дискусії, що розгорнулася в середовищі японських істориків, були висловлені різноманітні думки, що зводилися здебільшого до схематичного теоретизування в річищі тих чи інших філософсько-історичних доктрин. Загального поширення набув погляд, згідно з яким суспільний розвиток Японії та інших азійських країн відбувався відмінним від європейських країн шляхом, для нього була характерна не індивідуальна, а державна власність на засоби виробництва, яка позначилася на всіх формах суспільного життя і зумовила витворення особливих суспільних відносин "державного феодалізму". Найбільш повно ці ідеї висловив М. Фукутомі. Він показав, що загалом на Сході перехід від общинного до соціально організованого суспільства відбувся на базі штучного зводнення земельних ділянок, що призвело до формування рабства "особливого типу", яке поставило основного виробника в одночасну потрійну залежність - від землі, общини і держави, що і визначило наступну еволюцію азійських суспільств і виникнення "східних деспотій".

Друга проблема, що містить в собі низку підпроблем, назагал пов'язана із з'ясуванням причин і чинників відставання Японії й азійських країн в цілому від індустріальних держав Заходу, а також особливостей протікання в ній ранніх модернізаційних процесів. У Цій проблематиці ще від початків XX ст. зустрілися два протилежні погляди: про штучне привнесення і нав'язування капіталістичних відносин у традиційне японське суспільство і про "природний" процес їх формування у японському суспільстві XVIII-XIX ст. У 80-90-ті роки XX ст. японські прихильники "нової економічної

Сучасна світова історіографія

історії"" Нагахара Кейдзі, Накамура Сатору, Хаямі Акіра переконливо довели, що елементи ринково-капіталістичних відносин почали формуватися в Японії ще у XVII ст., і що в усіх сферах життя -сільському господарстві, ремеслі, торгівлі, містобудуванні - простежуються явища, подібні до європейських країн того часу. Ці позитивні зрушення, однак, зіткнулися з різко консервативними рисами устрою і менталітету людей, заснованими на абсолютизації культурних традицій і міжлюдських взаємин. Навіть у XIX ст. ці суб'єктивні елементи суспільного життя продовжували гальмувати розвиток, перешкоджали руйнуванню традиційного суспільства. Тільки втручання Заходу в різних його формах - економічній, технологічній, ідеологічній - спричинило прискорення модернізаційних процесів.

Водночас японські історики прагнули дати задовільну відповідь на питання про причини швидкої модернізації країни у XX ст. Аналізуючи суспільні зміни у XIX і XX ст., вони поділилися на кілька таборів. Частина вчених підтримала Такеуті Йосімі, який 1967 р. опублікував тритомну працю "Новий час в Японії та Китаї". У ній він стверджував, що Схід до нового часу не знав розвитку "духовного чинника", тобто "ідеї розвитку" в європейському сенсі, котра стимулювала б суспільні зміни. У той же час з усіх азійських народів тільки японці були підготовлені сприйняти й застосувати західні ідеї на підставі традиційної і відкритої назовні культури "тенко бунке" ("культури поворотів"), на відміну від китайської "закритої"" культури, яка не сприйняла цих ідей. У цьому підході та оцінках відчутні кон'юнктурні моменти, котрі трудно узгоджуються з історичними фактами.

Інша частина японських істориків - Хаясі Мотон, Сінобу Ое -звернули увагу на вивчення селянських та інших соціальних рухів, стверджуючи, що саме вони спонукали японську еліту до проведення суспільних реформ в дусі модернізації. С. Ое в праці "Японія і Азія в новий час" (1978) показав, що соціальні рухи були лише приводом для реформування японського суспільства у другій половині XIX ст., в той час як основні його ідеї японська еліта запозичила із Заходу.

Третя група істориків робить наголос на перевазі зовнішніх чинників у модернізації Японії і всього азійського регіону. На думку дослідників Йода Йосінє та Іюує Кіпосі, Японія не стала основним об'єктом колоніальної експансії європейських держав у

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

XIX ст., які "спокусилися" Китаєм та країнами Південно-Східної Азії. Крім того, в Азії зіткнулися інтереси Англії, Франції та інших розвинутих країн Європи, що дало змогу японській еліті лавірувати між ними, забезпечуючи власні інтереси. Але такий підхід виявився недостатнім для пояснення більш успішної модернізації японського суспільства у порівнянні, зокрема, з китайським. Тому Такудзі Сібохара у роботах 80-90-х років зробив спробу поєднати зовнішні і внутрішні чинники японської моделі суспільної трансформації. На його думку, наприкінці XIX ст. головні колоніальні держави змінили стратегію колоніальної політики, прагнучи відповідальність за її наслідки покласти на внутрішні політичні сили колоній. Це дало змогу японцям здійснити "концентрацію сил на базі енергії народу" і домогтися суспільних змін. Таким чином, колонізація послугувала стимулюючим чинником для перебудови суспільства на сучасних засадах.

Оригінальні думки на зазначені вище питання висловив Хіро-ші Кітамура. Він дослідив соціальну структуру японського суспільства і показав, що вона, на відміну від китайської, характеризувалася "замкнутими станами", тому для активних членів суспільства залишався відкритим лише шлях підприємництва, що, у підсумку, створювало в Японії сприятливіші умови для капіталістичного розвитку. Водночас суворо ієрархізована соціальна структура сприяла інтеграції японського суспільства навколо загальнонаціональної ідеї. З другого боку, Йосіо Сакате у праці "Відправна точка в розвитку модернізації"" (1970) зайнявся вивченням соціального розвитку військового стану (самураїв) і довів, що його поступове перетворення на правлячий стан відіграло позитивну роль в історії Японії. Цьому перетворенню самураїв на військову та інтелектуальну еліту сприяла поширена в їхньому середовищі філософсько-релігійна "доктрина Мітогаку", яка дозволила їм порівняно швидко оцінити військову і технічну перевагу Заходу і стати на бік модернізації.

В останні роки в Японії спостерігається відродження політи-зованої право-націоналістичної історіографії, яка прагне здійснити переоцінку деяких проблем новітньої історії, передусім історії Другої світової війни і ролі в ній Японії. У 1995 р. професор Токійського університету Фуджіока Нобукацу створив "Ліберальну групу вивчення історіографії"", представники якої взялися за "переписування" новітньої історії Японії з метою "зміцнення національ-

Сучасна світова історіографія

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

і,

ної свідомості японців", усунення з неї почуття вини за розв'язання і злочини під час Другої світової війни. У 1997 р. Ф. Нобукацу опублікував книгу "Історія, неописана у підручниках", яка стала бестселером, але викликала численні критичні виступи в японській і світовій історичній літературі та публіцистиці. У ній автор подав описи життя і діяльності низки японських військових і політиків, причетних до мілітаризації і агресивних дій напередодні і під час Другої світової війни, показавши їх як полум'яних патріотів і добрих людей у сімейному колі. Ще далі пішов Кобаяші Иошінорі, опублікувавши 1998 р. книгу "Уроки війни", адресовану передусім японській молоді. У ній він намагається довести, що Японія вступила у війну через цілком слушні причини, які потребували "захистити свою національну безпеку і звільнити Азію від Західного імперіалізму", і що японці були щиро переконані у справедливості дій своєї країни. Тому необхідно "відновити" правду про війну і згуртувати сучасне японське суспільство навколо "національних ідеалів". Обидві книги правих японських істориків, розраховані зокрема на "сенсаційність" їхніх "відкриттів", були піддані гострій критиці у фаховому середовищі і демократичній публіцистиці.

Однією з контроверсійних тем японської історіографії залишається проблематика японсько-російських відносин. Позитивні аспекти цих відносин культурного плану досліджено в працях багатьох японських істориків. Так, професор Акіро Такано є автором кількох монографій з історії японсько-російських відносин, в яких докладно досліджено перші контакти і взаємини японців і росіян, починаючи від XVII ст., коли російські землепроходці освоювали Далекий Схід ("Японія і Росія", 1971).

Але найбільше уваги японські історики приділяють вивченню японсько-російських стосунків на Далекому Сході у новий і новітній час, де на першому плані стоїть проблема т. зв. "спірних територій" - Курильських островів і острова Сахалін, котрі після Другої світової війни були окуповані СРСР, а нині перебувають під контролем Росії. З цього питання в Японії існує розлога наукова й публіцистична література. Японські історики (А. Такано, Сітаро Накамура та інші) прискіпливо дослідили різні аспекти японсько-російських і японсько-радянських відносин щодо територіальної приналежності "спірних територій".

Значне місце займають праці Тору Накагави, що здобули визнання урядових інстанцій Японії і використовуються ними як офіційні історичні довідки в сучасних взаєминах з Росією. Т. Нака-гава переконливо обґрунтовує погляд про те, що СРСР не мав права анексувати Південний Сахалін і Курильські острови, тому що вони за рішенням Потсдамської конференції 1945 р., як і острів Окінава, лише тимчасово виводилися з-під юрисдикції Японії, після чого повинні були повернутися до неї (як це сталося з о. Окінава та іншими островами, що тимчасово використовувалися США і були повернуті Японії 1956 p.). Оскільки через початок "холодної війни" Радянський Союз не брав участі у підписанні Сан-Франци-ського мирного договору 1951 р., за яким 48 держав врегулювали свої післявоєнні відносини з Японією, то справа передачі їй Південного Сахаліна і Курильської гряди островів залишалася невре-гульованою. У 1956 р. радянське керівництво дало згоду на повернення Японії двох великих островів Курильської гряди з 32-х, але не виконало цієї обіцянки. У результаті цього японсько-російські відносини залишаються неврегульованими донині, а післявоєнний мирний договір між Японією і СРСР (Росією) - непідписаним.

В останні роки японські історики проявляють підвищений інтерес до історії країн Центральної та Східної Європи, передусім слов'янських. При університеті Хоккайдо (м. Саппоро) створено Центр слов'янських досліджень, видається часопис "Acta Slavica Іаропіса". Розпад СРСР стимулював вивчення японськими вченими минулого і сучасного стану пострадянських країн. Центр слов'янських досліджень (директор - Кімітака Мацузато) реалізовує низку міжнародних дослідницьких проектів з вивчення історії Росії, України та інших пострадянських республік, головно з погляду соціальних і міжетнічних відносин в них у новий і новітній час. Наслідком цих досліджень стали спільні публікації японських і вчених пострадянських країн під загальною редакцією К. Мацузато -"Виникнення мезоареалів в колишніх соціалістичних країнах: відроджені чи вигадані історії" (2005), "Соціальна трансформація і міжетнічні стосунки на Правобережній Україні XIX - початок XX ст." (2005). У них дослідники з багатьох країн, зокрема Японії та України, проаналізували історичні корені формування особливостей соціальної структури і суспільної свідомості в постсоціалі-стичних країнах, показали, що між етнічною свідомістю і соціаль-

Сучасна світова історіографія

но-економічними обставинами існував тісний і взаємозалежний зв'язок, а процеси модернізації, що розпочалися в регіоні Центральної і Східної Європи у XIX ст., натрапили на тяжкий і заплутаний спадок існування багатоетнічного населення, спадок, який негативно відображається на цих процесах донині.

Новим явищем японської історіографії став бурхливий розвиток " феміністичної історії ". Хоча історія жінок в Японії бере свій початок від перших десятиріч XX ст. (праця Сакаї Тошіхіко "Еволюція взаємин між чоловіками і жінками" вийшла 1908 p., a 1920 р. була перевидана під назвою "Історія боротьби між чоловіками і жінками"), сучасні підходи до вивчення історії жінок прийшли до Японії тільки наприкінці 70-х років XX ст. і були пов'язані з оголошенням Організацією Об'єднаних Націй "декади жінок" (1975-1985 pp.). У цей час відбувся перехід від феміністичних студій, що грунтувалися на емансипаційних аспектах марксизму і лівого радикалізму, до "жіночої історії" як науки. Дискусія з проблем потреби існування окремої "жіночої історії", яка пройшла серед японських дослідників минулого у 70-80-ті роки, сформувала думку про запровадження до національної історіографії нових моделей дослідження: культурної антропології, усної історії, історії повсякденності тощо. У 1977 р. Вакіта Харук з університету Кіото створила "Загальну дослідницьку групу жіночої історії"", після чого загальні і регіональні розвідки почали масово з'являтися у різних видавництвах. Учасники групи 1982 р. опублікували п'ятитомну працю "Історія жінок в Японії"", а згодом, 1990 р. - "Історію повсякденного життя жінок Японії"". У 1980-х роках в м. Нара був заснований спеціальний Жіночий університет.

Проте праці 80-х років були переважно описовими, базувалися на введенні в науковий обіг нового документального матеріалу. У 1990-ті роки теоретичною базою жіночої історії став тендерний підхід, розроблений американськими й західноєвропейськими дослідниками. На цьому етапі "жіночі студії"" розійшлися з феміністичним рухом і еволюціонували в бік академічної науки. З цього часу кількість і різноманітність публікацій, присвячених різним аспектам становища і ролі жінок у японській історії, зросла ще більше. З'явилися теоретичні роботи Огіно Міхо, Юкі Танака про сексуальне рабство і проституцію під час Другої світової війни та американської окупації (2002), Казуко Йошімі про жінку в умовах

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

фашизму тощо. Промовистими фактами посилення громадської і наукової активності японського жіноцтва була участь 5 тис. японок у Світовій жіночій конференції в Пекіні 1995 p., а також проведення 1996 р. в університеті Чуо першого Міжнародного симпозіуму з жіночої історії в Азії.

Сучасна японська історіографія являє собою дуже різноманітне і багатобарвне явище. У ній розвиваються численні напрями і течії, відкриті на світовий історіографічний процес. Японські вчені давно вийшли за межі японських островів, активно і успішно вивчають глобальні процеси й контактні зони зустрічі різних цивілізацій.

ІСТОРИЧНА НАУКА В АФРИЦІ

Загальні риси розвитку країн Африки. Африканський континент вважається колискою людства, де виникла людина як біологічний вид. Тут розвинулась одна з найяскравіших давніх цивілізацій - єгипетська. Водночас цей континент в цілому значно відстав у своєму суспільно-технологічному розвитку від інших. Упродовж тривалого часу спеціалісти-африканісти намагаються знайти пояснення цього феномену: до уваги беруться несприятливі для людської життєдіяльності кліматичні й географічні умови (зокрема, йдеться про країни на південь від пустелі Сахара), малопридатні для землеробства ґрунти, слабка щільність й багатоетнічність населення, ізоляція від зовнішнього світу тощо. Наслідком цього, з одного боку, була поява крайніх расових теорій, що приписували негроїдній расі соціальну неспроможність, а, з другого боку - виникнення у XX ст. негритянського расового націоналізму - афроцентризму.

Поза тим, минуле африканських народів і країн є дуже багатоманітним: відмінними шляхами розвивалися регіони Північної, Західної, Центральної, Східної і Південної Африки. Частина народів (не рахуючи Єгипту) творили державні формування, починаючи з VI—VII ст. (Гана, Малі, Сенгай тощо). Цей процес посилився у середньовіччі під впливом проникнення арабів та мусульманської релігії. Іслам, з його потужною і тісно пов'язаною з ним простою політичною культурою, відіграв роль каталізатора державотворення на значній території континенту, передусім у Тропічній Африці, надавши йому оригінальний (на відміну від арабських

Сучасна світова історіографія

країн Азії) мусульманський характер: африканці сприймали іслам вибірково, зберігаючи давні звичаї і традиції. Відповідно, слабкою виявилася соціально-політична база таких держав, які часто розпадалися і відбудовувалися в нових формах. Ісламу, хоча він і відіграв дуже важливу роль в історії народів Африки, не вдалося зруйнувати етнічні й соціальні бар'єри, що відокремлювали африканців один від одного. Не зміг він принести сюди й високої цивілізації, тривалий час зберігаючи недоторканість інституту невільництва.

Колоніальне проникнення європейців в Африку, яке розпочали португальці в XIV-XV ст., спочатку обмежувалося прибережними районами, де відбувалася обмінна торгівля. У XIX ст. картина різко змінилася - європейські держави всіма можливими і неможливими способами захоплювали величезні території і країни, нав'язували свою протекцію ту земним правителям. Колоніальні загарбання йшли кількома напрямами від узбережжя вглиб континенту: із західного побережжя в центральні райони (Франція), з південних зон на північ (Англія), третій напрям - освоєння північної та східної прибережної смуги від Мавританії та Марокко до Сомалі і Занзибара (Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Португалія, Іспанія).

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 20 212223 24 Следующая ⇒