Російська історіографія
Утворення Російської Федерації як цілісної держави після краху комунізму і розпаду СРСР знаменувало збереження її багатонаціонального характеру й міцних традицій, пов'язаних з історичним минулим Російської імперії як "цивілізаційного центру" на Сході Європи і Півночі Азії. Розвинена і традиційно сповнена великодержавних ідей російська історична думка, підкріплена гегемонією Росії в Радянському Союзі і комуністичному таборі, виявилася не готовою для такого розвитку подій, що усунув країну зі звичних позицій світового лідера, принаймні в ідеологічному плані, підірвав ілюзії щодо "жертовності" росіян у ставленні до інших неросійських народів. Історики, як і більшість російського суспільства, не бажали миритися з новим станом справ, який вимагав глибокого переосмислення, зміни орієнтирів. Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
"Історичною особливістю першої половини 90-х років XX ст. став політичний крах тоталітарної держави, в основі ідеології якої лежав сурогат з марксистських ідей, імперських традицій, самодержавної амбіційності, революційного месіанства, утопічних общинних ілюзій, вбогої гордості невігласних і політиків, і мас. На зміну цій державі прийшов дивний напівкомуністичний, напівкапіталістичний, напівкримінальний гібрид, життя якому дають все ті ж самі люди, хто був народжений, зрощений і вихований у післявоєнний період. Навіть побіжний погляд на стан нашого суспільства показує, що минулий режим владно диктує свої параметри у багатьох галузях, у стосунках між людьми, між владою і суспільством. Новій Росії масштабно передано кадри знизу догори, ментальність попереднього режиму, численні звичаї, психологію, звички, комплекси і багато іншого. Цей режим, зрештою, передав новій Росії глибоко криміналізовану сутність, при якій буквально вся країна від генсека до останнього двірника жила "не по закону". Цей дивний синтез стосується й кадрів істориків, й історичної науки в цілому (...) Ідеологічний вакуум майже негайно заповнився єдиною могутньою, непогано організованою, володіючою певними традиціями, ідеологічною силою - концепціями "шістдесятників", анти-сталіністів, прибічників "первісного" марксизму, адептів пізнього В. І. Леніна, непу і різноманітних альтернатив - від А. В. Чаянова до М. І. Бухарина і Л. Д. Троцького, "істинної" соціал-демократії |
Одночасно з цим в історіографії слідом за публіцистикою все
Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
У той час як спочатку дослідники приділяли значну увагу освоєнню нових архівних пластів, що стали більш доступними для них, над розробкою синтезуючих моделей історії Росії посилено працювали філософи, політологи, етнологи тощо. Однак практика історіописання, потреби історичної освіти, запити громадськості змусили істориків, після тривалих і завзятих дискусій, включитися в розробку методологічних підходів сучасної російської історіографії. У середині 90-х років в Інституті російської історії РАН (А. М. Сахаров) виник Центр "Історична наука Росії", в якому було підготовлено декілька монографій і збірників, присвячених методологічним проблемам російської та світової історіографії. Одним з проявів інтересу до методології стало також створення 1997 р. "Центру теоретичних проблем історичної науки" при історичному факультеті Московського державного університету (керівник -Є. Й. Пивовар), який став видавати збірники "Теоретичні проблеми історичних досліджень" (три випуски до 2003 р.). Теоретико-мето-дологічні студії активно проводилися в Російському державному гуманітарному університеті, Інституті всесвітньої історії РАН, Томському і Казанському університетах. З другої половини 90-х років почали з'являтися різноманітні публікації з методологічних проблем історії, в яких презентувалися різні, часом протилежні погляди на історичне пізнання. їх спільним знаменником було поступове утвердження уявлень про формування і функціонування багатоманітних підходів до історичного дослідження.
Головною методологічною проблемою російської історіографії, що завжди залишатиметься актуальною, є узагальнення і пояснення історичного минулого Росії та росіян у їх співвідношенні зі світовою історією. Змістом зусиль російських істориків став пошук таких парадигм історичного процесу, котрі мали б дати задовільну й прийнятну для суспільства версію/версії минулого багатонаціональної країни. У результаті тривалих дискусій найбільше поширення отримали три соціологічні макротеоретичні підходи - формаційний, ци-вілізаційний, модернізаційний, а також один - постмодерністський, пов'язаний з постструктурними уявленнями про історичну дійсність.
Сучасна світова історіографія Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
Л. В. Мілов поділяв положення, розвинуті в останніх працях І. Д. Ковальченка (помер 1995 p.), де той виступив за поєднання (взаємодоповнення) цивілізаційного і формаційного підходів у вивченні минулого. І. Д. Ковальченко, виходячи з енергетичної та інформаційної озброєності суспільства, пропонував виокремлювати в історії людства три послідовні формації (стадії): доіндустріальну (аграрну), індустріальну (промислову) і постіндустріальну (інформаційну). Така макросхема історичного процесу зближувала формаційний підхід з модернізаційним і цивілізаційним. Загалом перехід від формації до стадіальності, або їх поєднання в тих чи інших формах залишається популярним серед російських істориків, котрі надалі застосовують категорії феодалізму, капіталізму й соціалізму.
З 90-х років все ширше прокладає собі шлях цивілізаційний підхід до історії. Проте його розуміння російськими істориками є доволі оригінальне. Домінуючим є його культурологічне сприйняття, де цивілізацію визначають як соціокультурну спільність, що формується на основі універсальних, надлокальних цінностей, котрі виражаються в світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва. Культура виступає формуючим стрижнем цивілізації, а економічна і політична сфери виконують інтегративну функцію соціальних механізмів. У центрі цивілізаційних розмірковувань істориків перебуває тема "російської цивілізації"" як особливого типу світової еволюції. При всій багатоманітності трактувань категорії "російська цивілізація", що поширені в сучасній історіографії, її можна звести до двох основних позицій: у першому випадку образ Росії протиставляється ідеалу цивілізації, а її історичний шлях позбавляється цивілізаційної цілісності і перетворюється на "суб-цивілізацію", "конгломерат цивілізацій", "розколоте суспільство"; у другому випадку, ідеям цивілізаційної нерозвиненості і "міжциві-лізаційності" Росії протистоїть концепція, в рамках якої вона розглядається як "локальна цивілізація". Прикладом першої цивілізаційної моделі може слугувати тритомна праця А. С. Ахієзера "Росія. Критика історичного досвіду" (1997). її автор, прагнучи цілісно оцінити історичний шлях Росії, концентрував увагу на її "розколотому" характері: країна весь час розривалася між двома суперцивілізаціями - традиційною і ліберальною. Такий розкол є системною якістю російської цивілізації, робить її "проміжною", де стикаються і взаємно поборюються "європейські" й "азійські" виміри суспільства, що слугує постійним джерелом її нестабільності. Ще більш радикальними поглядами на цю проблему вирізняються праці Л. І. Сємєннікової. Цей автор, виявляючи схильність до антропологічних орієнтирів, представляє історію Росії як поєднання "конгломерату" різних цивілізацій, які заперечують існування єдиної "російської цивілізації""; водночас співіснування різних культур забезпечується за рахунок потужної держави й домінування російського народу в унітарній суспільній системі ("Росія в світовому співтоваристві цивілізацій", 2003). Проте ці варіанти цивілізаційного підходу не сприймаються багатьма вченими, а також російською громадськістю, серед якої залишаються глибоко вкоріненими міфи і стереотипи "великого минулого" та "історичної місії"" Росії в світі. Тому більшість прихильників цивілізаційного підходу схиляється до моделі особливої "російської цивілізації"", яка дає змогу зберегти єдність і континуїтет минулого з його проекцією на майбутнє. Відповідно, ці дослідники звертаються до старих філософсько-історичних ідей слов'янофільства та євразійства, праць В. 1. Ламанського, М. Я. Данилевського, де православно-слов'янська ідея підноситься до рівня цивілізаційної
У 90-ті роки ідеї євразійства були підсилені працями творця теорії пасіонарності Л. М. Гумільова ("Епохи і цивілізації", 1993; "Від Русі до Росії", 1994) і публікаціями його прихильників в часописі "Євразія". Євразійські ідеї виявилися цілком придатними і для пі-дігравання політичним амбіціям багатьох російських політиків, котрі прагнуть відбудувати минулу велич Росії як могутньої світової супердержави (А. С. Панарін, В. В. Кожинов, І. В. Кондаков та інші.). Для представників другого цивілізаційного підходу властиве прагнення включити "російську цивілізацію" в світовий контекст, зберігаючи при цьому в її основі старий концепт соціально-культурної єдності східнослов'янських народів. Ця тенденція простежується у двотомнику "Історія Росії" (2003), підготовленому вченими Інституту російської історії РАН під загальною редакцією А. М. Сахарова, а також в багатьох інших узагальнювальних працях. Не уникаючи критики окремих найбільш одіозних сторін історичного розвитку Росії, автори синтезу намагаються провести думку про цивілізаційну винятковість російського минулого, яке дало світу оригінальний взірець культурного і політичного поступу. Подібні думки А. М. Сахаров розвинув і в розлогій монографії "Росія: Народ. Правителі. Цивілізація" (2004). До цивілізаційного підходу приєднується модернізаційний. Він прийшов в російську історіографію із Заходу тільки у 90-х роках XX ст. і спочатку викликав певну недовіру. Проте на ґрунті критики ідеологізованого марксизму модернізаційні ідеї виявилися більш пристосованими для узагальнення конкретно-історичного матеріалу. Були висловлені різні, часом полярно протилежні погляди на сутність російської модернізації, хоча більшість дослідників погодилася з тим, що ця модернізація є переходом від традиційно-аграрного суспільства до сучасного індустріального. При цьому відзначали особливості російської модернізації, зумовлені релігійно-цивілізацій-ними відмінностями Росії і Заходу: на Заході модернізація здійснювалася на внутрішній основі, як результат іманентного розвитку, Росія ж проводила т. зв. "вторинну" модернізацію, стимули якої виходили ззовні, як "виклики" з боку більш розвинутого оточення. Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... Ff
У наступних працях російських філософів та істориків було зроблено наголос на специфіці російського шляху модернізації, що відбувалася не за західними, а за особливими національними взірцями, котрі неминуче приводили дослідників до категорії "російської цивілізації"". В. А. Красільщиков у книзі "Навздогін за минулим віком. Розвиток Росії в XX ст. з погляду світових модернізацій" (1998) ствердив, що російська модернізація є "складним процесом пристосування Росії до логіки історичної еволюції Заходу", ініційованим її елітою і спрямованим на збереження військово-політичного статусу імперії; такий процес не заторкнув глибинних пластів культури і повсякденного -життя більшої частини населення. У результаті цього Росія перестала бути традиційним суспільством, але не стала сучасним. На початку XX ст. самодержавна модернізація прирекла суспільство на глибоку внутрішню кризу, що спричинила її крах. Інший, більш оптимістичний взірець російської модернізації представив санкт-петербурзький історик Б. М. Миронов у фундаментальній двотомній праці "Соціальна історія Росії (XVIII - початок XX ст.). Генезис особистості, демократичної сім'ї, громадянського суспільства і правової держави" (2000). Зважаючи на методологічні засади "нової соціальної історії"", він розглянув зміни всіх основних структур російського суспільства за два століття, враховуючи географічні, територіальні, етноконфесійні чинники. Оперуючи величезним фактичним матеріалом і застосовуючи методи інших наук, вчений простежив за еволюцією головних соціальних груп та їхніх взаємин, родини і сім'ї, правових і державних інститутів, суспільної свідомості. Він зробив висновок, що російська модернізація була цілком "нормальною" і у всіх відношеннях проходила тим самим шляхом, що й інші європейські країни, хоча й не одночасно з ними. Розглядаючи історію Росії як єдине соціальне Ціле в перспективі "часу довгої тривалості", Б. М. Миронов мимо- Сучасна світова історіографія Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
і "Аналіз соціального життя Росії періоду імперії дає змогу зро- і І бити висновок, що російське суспільство у XVIII — початку XX ст. швид- і | поступалося місцем відносинам, заснованим на особистій свободі, угоді і ! ло. До середини XVII ст. між ними не було чіткої правової, культурної, і ної монархії початку XVIII ст. вона перетворилася юридично спочатку) на правомірну монархію у другій чверті XIX ст., потім на конститу-; ційну монархію в 1906-лютому 1917 рр., і, нарешті, на демократичну \ республіку в березні-жовтні 1917 р. При цьому не можна забувати про і те, що, по-перше, кожна стадія в розвитку російської державності була ] необхідна і доцільна для суспільства у свій час і відповідала політич-і ним уявленням своєї епохи і, по-друге, після того, як принцип законно-| сті і правомірності управління проголошено офіційно, його проведен-j ня в життя розтягається на довгі роки (...) ! До XVIII ст. суспільство і держава були єдині. Однак в цьому і симбіозі громадськість відігравала підпорядковану, а не панівну роль,! як у громадянському суспільстві. Верховна влада для людей була дан- ністю; вони її визнавали, їй підкорялись і з нею себе ідентифікували, і Народ бунтував, але не проти верховної влади, а проти її агентів, котрі, на його думку, дурно виконували свої обов'язки. Упродовж XVIII - початку XX ст. російське суспільство зі слуги держави і об'єкта управління де-юре і де-факто перетворювалося на суб'єкта державного управління, завдяки чому були закладені підстави громадянського суспільства (...) Індивідуалістична особистість зародилася в середовищі дворянства в XVII ст. і набувала сили дуже повільно, оскільки ні держава, ні суспільство не заохочували розвитку індивідуалізму. Російська класична література негативно оцінювала індивідуалізм і позитивно - будь-які форми колективізму і соборності, внаслідок чого головною дійовою особою у російських письменників частіше всього виступала маленька людина, а не геній і герой. Але зупинити розвиток індивідуалістичної особистості було неможливо (...) Одним словом, сутність соціальної модернізації в імператорській Росії, як і повсюди, полягала в генезисі особистості, малої демократичної родини, громадянського суспільства і правової держави (...) Зміни заторкували всі групи населення, але в різному ступені, відставання в розвитку однієї структури гальмувало зміни в інших і навпаки. Асинхронність в розвитку різних структур провадила до асиметрії, яка створювала соціальні напруження в суспільстві (...) Відзначимо, наприклад, що повільне витіснення общинності чинило вплив на всі структури, зокрема на трансформацію політичного ладу. Переважання общини як головної соціальної організації селянства аж до 1917 р. мало серйозні політичні наслідки - партикуляризм, тому що кожна община прагнула до якнайбільшої незалежності від зовнішнього світу, до недоторканості місцевих звичаїв і традицій. Звідси значною мірою випливав примусовий централізм, бюрократичне втручання зі столиці, опіка. Слабкість економічних, культурних, політичних зв'язків між сільськими і міськими общинами, які тривалий час були самодостатніми, повинна була за необхідністю компенсуватися бюрократичними зв'язками, а нестача економічної і культурної єдності - примусово нав'язаним державним підпорядкуванням, інакше ламкий державний організм міг розвалитися, місцеві інтереси - взяти гору над загальнодержавними. Тільки сильна держава могла подолати партикуляризм, місництво і сепаратизм (...) Соціальна і культурна асиметрія створили величезне напруження в суспільстві і сприяли визріванню передумов для трьох революцій 1905 і 1917 pp. Остання революція не обмежилася руйнуванням залишків старого режиму, як це було під час революцій в Європі в 1848— 1849 pp., вона зруйнувала також і будівлю нового модерністського суспільства. Три чинники сприяли тому, що Жовтнева революція в деяких
: во на користь революції. Централізація, уніфікація управління, судів- і вості й готовність широких народних мас до перемін, болючість пере-\ ходу збільшувалася. Формування соціальних змін призвело у підсумку і до соціальної напруженості такого ступеня, що суспільний порядок, не І витримавши її, впав і під його руїнами були поховані на певний час і багато досягнень модернізації" (Б. Миронов. Социальная история І России периода империи (XVIII - начало XX в.). Генезис личности, і демократической семьи, гражданского общества и правового госу-'. дарства. Санкт-Петербург, 2000. Т. 2. С. 284-299).
Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... f]
Таким чином, у російській історіографії кінця XX і початку XXI ст. сформувалися дві провідні концепції цивілізаційного розвитку і модернізації: одна з них - "європейська", що вбачала утвердження в Росії європейських цінностей та інститутів, друга - "дуалістична", згідно з якою європейський досвід механічно переносився в Росію і переплітався тут з особливими традиціями устрою і культури, визначаючи у підсумку "особливий шлях" розвитку. Більшого поширення набула друга концепція, про що свідчать колективні праці 2004-2005 pp. - "Простір влади від Володимира Святого до Володимира Путіна" та "Простір пам'яті: Велика перемога і влада". В обох роботах зазначено особливість феномену влади і традиції в Росії, які визначали її історичну еволюцію: російська історія характеризувалася "мобілізаційною" моделлю розвитку, за якої системні кризи розв'язували за допомогою крайньої концентрації національно-державних ресурсів без участі громадянського суспільства, що призводило до незавершеності перетворень, в той час як на Заході реалізувалася "модернізаційна" модель еволюції, за якої подолання криз передбачало співучасть громадянського суспільства в управлінні. Ці нові риси тлумачення російської історії, що проявилися на початку XXI ст., зокрема, після кількох зустрічей керівників Росії з істориками у 2001 - 2002 pp. (зустрічі з прем'єром М. М. Касьяно-вим і президентом В. В. Путіним), засвідчили прагнення російського керівництва повернутися до "керованої історії", покликаної обслуговувати біжучі та далекосяжні політичні інтереси російських еліт. Вказані тенденції відображено у колективній роботі 25-ти най-відоміших російських учених соціально-гуманітарного профілю під загальною редакцією академіка М. П. Шмельова - "Росія між Заходом і Сходом: мости в майбутнє" (2003). її автори висловили стурбованість тим, що подальша демократизація Росії призведе до занепаду традиційних цінностей "російської цивілізації"", розпаду великої держави та її перетворення на сировинний придаток Заходу. Автори праць одностайно відзначили "виключність" російської історії, як поєднання цінностей Заходу і Сходу, яке дозволяє у майбутньому створити особливу "євразійську" цивілізацію, що поєднає кращі риси обох культур - європейської та азійської. Але умовою такого розвитку ситуації може бути лише включення до "євразій-
Переосмислення більшості підходів та оцінок минулого Росії відбувається переважно у поєднанні з прагненням зберегти єдність і континуїтет історичного процесу - від Київської Русі до сучасності. Давній період східнослов'янських народів однозначно включається до історії Росії без врахування географічних та етнічних особливостей розвитку різних регіонів Київської Русі. Російські історики більше схильні розглядати альтернативні варіанти в розвитку об'єднавчих процесів XIII-XV ст., де з'являлися реальні можливості об'єднання навколо Південно-Західної Русі, Великого Князівства Литовського, Твері або Новгорода. Нові погляди на розвиток кріпосного права пов'язують процес закріпачення не стільки з соціально-економічними, скільки з внутрішньо- і зовнішньополітичними чинниками, котрі змушували правлячі кола Москви шукати способів поєднання робітника із засобами виробництва з метою мобілізації ресурсів на відсіч зовнішнім ворогам. Селянсько-козацькі повстання XVI—XVIII ст. розглядаються з погляду їх однозначно негативного впливу на долю російської державності. Апологетична спрямованість сучасної російської історіографії найбільш явно проступає у висвітленні експансії Москви на сусідні території і народи й зовнішньої політики Російської імперії, які однозначно трактуються як захист її геополітичних інтересів. Історію України та українців у цих підходах продовжують тлумачити як "відхилення" від єдиної російської схеми внаслідок тиску західних сусідів Росії, а події XVII ст. - як закономірне "возз'єднання братніх народів". В історії XIX ст. більшу увагу істориків привертають ліберально-демократичні та консервативні течії суспільно-політичної думки, державні інституції, релігійно-церковні справи, культурні явища. Значні розбіжності в оцінках викликають події XX ст., зокрема революція 1917 р. і період СРСР: тут побутують як вкрай негативні, так і апологетичні погляди й підходи. Тому важливе значення мають численні нові документальні публікації, що з'явилися друком після певної лібералізації доступу до архівних матеріалів. Серед них виокремлюється проект "Влада і суспільство в Росії"", в рамках якого розпочалося видання 10-томної серії документів під спільною назвою "Цілком таємно". Лубянка - Сталіну про становище в країні (1922-1934)", здійснюване зусиллями Інституту росій-216 Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
Історіографію Другої світової війни стимулювали науково-публіцистичні праці колишнього радянського розвідника і воєнного історика Віктора Суворова (Б. Різуна), видані за кордоном і перекладені багатьма мовами, в яких були наведені серйозні аргументи щодо відповідальності тогочасного радянського керівництва, передусім Й. Сталіна, за розв'язання війни ("Криголам", "День М" та інші). Дискусії навколо його книг, що отримали міжнародний резонанс, виявили насущну потребу переосмислення подій війни на новому джерельному матеріалі, котрий, однак, з великими труднощами поступово вводиться до наукового обігу. Назагал радянський період викликав масову появу наукових і напівнаукових, розрахованих на комерційний успіх видань про приховані сторони життя і діяльності радянської політичної еліти, їх жінок і дітей, оточення. Тому важливе значення мають документальні публікації "Міжнародного фонду "Демократія" під загальною редакцією А. М. Яковлева, присвячені різним політичним подіям історії СРСР та правлячої комуністичної партії (понад 20 томів). Серед цих видань є такі як "Катань. Полонені неоголошеної війни. Документи і матеріали" (1999), "Лаврентій Берія. 1953. Стенограма липневого пленуму ЦК КПРС та інші документи" (1999), "Лубянка. Сталін і Головне управління держбезпеки НКВС. Армія Сталіна. Документи вищих органів партійної та державної влади" (2004) тощо. Специфічну роль в сучасній російській історіографії відіграють численні історичні праці відомого математика А. Т. Фоменка, засновника т. зв. "нової хронології"". Ще у 70-х роках XX ст. цей вчений виступив з концепцією "помилковості" всієї хронології світової історії, згідно з якою всі історичні джерела у XVI-XVII ст. були "переписані" з метою їх фальсифікації на догоду тим чи іншим правлячим колам, в результаті чого вся сучасна історія, заснована на таких джерелах, є фальсифікатом. А. Т. Фоменко та його
Одним з найпотужніших нових напрямів історичної науки Росії стала історична антропологія. За взірцем Школи "Анналів" частина російських істориків трактує історико-антропологічний підхід як загальну концепцію історії, яка об'єднує вивчення менталітету, матеріального і духовного життя, повсякденності, мікроіс-торії з особливою увагою до мови і понять досліджуваної епохи, її символів та ритуалів. Ці поняття та уявлення людей минулого містяться в термінах "ментальність", "культура", "свідомість". Традиції структурних і культурно-антропологічних досліджень в російській історіографії сягають 60-х років XX ст., коли низка дослідників -М. А. Барг, А. Я. Гуревич, М. Я. Гефтер та інші - на тлі методологічних дискусій запропонували оновлення теоретичних засад радянської історичної науки. Тоді їхні реформаторські пропозиції були засуджені владними органами, а самі вчені піддані гострій критиці. Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
"...Яким би не був предмет пошуків (изысканий) историка -економіка, політичний лад, соціальні стосунки, духовне життя, — шлях до їхнього пізнання пролягає через аналіз пам'яток, текстів, створених людьми. Перше, на що історик натрапляє у своїх джерелах, - це відображена в них людська свідомість. Тому історик неминуче повинен бути істориком культури, людської ментальності, знати розумові установки людей тієї епохи, їх понятійний "інструментарій", їх способи світосприйняття. Не беручи до уваги духовної структури людей, що залишили пам'ятки, він не може правильно зрозуміти зміст останніх й адекватно їх розтлумачити. На історикові лежить колосальна відповідальність: він береться "відродити" ментальний універсум тих, хто давно і безповоротно відійшов у минуле, і його обов'язок, науковий і моральний, полягає в тому, щоб відновити цей універсум в його істинності, за можливістю не приписуючи невластивих йому ознак. Відповідальність історика подвійна: перед людьми минулого і перед своїми сучасниками. Історик виступає в ролі посередника між тими та іншими; від імені своєї культури він намагається зав'язати діалог з культурою іншого часу. Питання, які він задає людям минулого, продиктовані сучасністю, її інтересами й проблемами, бо те, про що історик запитує й тільки здатен запитувати людей минулого, диктується його культурою й баченням світу. Вся проблема полягає в тому, щоб розчути відповіді людей минулого, а не спішити з нав'язуванням їм своїх власних відповідей. Розчути відповіді людей іншої культури на свої запитання - і значить зав'язати з ними діалог. Бо пам'ятки, залишені цими людьми, містять в собі відповіді, їх треба лише правильно запитувати, і тоді ці пам'ятки, тексти
1 духовного світу людей іншої епохи (...) і Але кого розуміти? Чи тільки великих поетів, мислителів, мит- І ців минулого, чиї творіння ми збираємо, бережемо і вивчаємо? Але ж ці творці жили в певному соціумі, були дітьми власного часу. А яким був той час, можна зрозуміти, тільки якщо ми будемо знати їхнє оточення, те ментальне середовище, що їх зродило й дало їм матеріал для: творчості. Чи не пора перестати задовольнятися вивченням одних ли- і ше вищих досягнень середньовічної культури і усвідомити, що ці ше-! деври створені тією ж мовою (в семіотичному розумінні мови - як системи знакових засобів, за допомогою яких виражала себе культура), що була приналежністю всіх членів цього суспільства (...) Історик, що звернувся до вивчення "низових" форм середньо У 90-ті роки в Росії відбулося декілька наукових форумів, на яких обговорювали питання, пов'язані з історичною антропологією. Вони виявили відмінні позиції істориків, поділивши їх на прихильників нових підходів і прибічників традиційної (позитивістської) методології. Тим не менше сформувалися авторитетні осередки антропологічної історії в Російському державному гуманітарному університеті, Інституті всесвітньої історії РАН та деяких інших закладах. Найбільш повно історична антропологія представлена в Інституті всесвітньої історії РАН, де створені і діють десятки центрів цього спрямування: Центр культурної та історичної антропології (керівник А. Я. Гуревич, до смерті у 2006 p.), Центр історії приватного життя і повсякденності (І. М. Данилевський), Центр інтелектуальної історії (Л. П. Рєпіна) тощо. Водночас, уже на ранніх етапах поширення історико-антропологічних впливів в російській історіографії відбулася диференціація їх прихильників на більш вузькі напрями, пов'язані спільною методологічною позицією. Найбільше дискусій викликає історія ментальностей, де постало питання про конкретних носіїв певного типу менталітету Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
Тому в конкретно-історичних дослідженнях російських істориків утвердився підхід вивчення різних форм суспільної свідомості в їх культурно-антропологічному розумінні. Петербурзький історик Б. І. Колонітський у монографії "Символи влади і боротьба за владу: До вивчення політичної культури Російської революції 1917 р." (2001) подав оригінальний образ революційних подій 1917 p., де змальовано не боротьбу ідей, партій, інститутів, а конфлікт між "старими" і "новими" символами та атрибутами влади. Подібний підхід властивий для книги П. В. Лукіна, в якій він переконливо показав, що особа царя займала центральне місце в політичній свідомості росіян XVII ст., незалежно від його індивідуальності ("Народні уявлення про державну владу в Росії XVII ст.", 2000). Такого плану дослідження, зосереджені на вивченні суспільної свідомості різних епох, були підготовлені С. В. Яровим, Є. І. Зубковою та іншими. Історична антропологія спричинила бурхливий розвиток мі-куоісторичних студій. Ініціатором цього напряму став Ю. Л. Безсмертний, який і 994 р. заснував в Інституті всесвітньої історії РАН семінар з історії приватного життя, а 1997 р. почав видавати альманах "Казус: Індивідуальне та унікальне в історії". Під його керівництвом були підготовлені й опубліковані фундаментальні колективні праці "Людина в колі сім'ї. Нариси з історії приватного життя в Європі і деяких країнах Азії до початку нового часу" (2000) тощо. У 1999 р. вийшла монографія Є. Є. Ляміної і Н. В. Самовєр "Бідний Жозеф": Життя і смерть Иосифа Вієльгорського. Досвід
Іншим прикладом мікроісторичного дослідження послугувала робота С. В. Журавльової "Маленькі люди" і "Велика історія": іноземці московського Електрозаводу в радянському суспільстві 1920-1930-х років" (2000). Авторка розглянула життя і побут маленької колонії іноземних спеціалістів, які працювали на Електрозаводі в період "будівництва соціалізму". Через їх повсякденні проблеми проглядається тодішня радянська дійсність, далека від пропагандистських кліше, низький рівень життя різних категорій "радянських людей". Історія повсякденного життя переживає в Росії справжній бум: друкується багато перекладних зарубіжних видань, виходять праці російських авторів. Такий спалах пояснюється громадським інтересом суспільства, яке тривалий час було відсторонене від де-ідеологізованого інтелектуального продукту, а також порівняно нескладною методикою збору й описування історичної інформації. Публікована література здебільшого не вирізняється вибагливістю: від "Повсякденного життя російського гусара під час царювання Александра І" (А. І. Бєгунов, 2000) до "Повсякденного життя російського середньовічного монастиря" (О. В. Романенко, 2002). Вона приносить цікаву і корисну інформацію, користується незмінним попитом читачів. Проте є спроби й більш глибокого аналізу буденного життя минулих часів, зосередженого на окремих явищах, соціальних групах. Петербурзька дослідниця Н. Б. Лєбіна серйозно займається вивченням повсякденного життя городян Петербурга у радянський час ("Повсякденне життя радянського міста: Норми і аномалії 1920-1930 роки", 1999), присвятила цікаву монографію впливу реформ на життя городян у СРСР ("Обиватель і реформи. Картини повсякденного життя городян в роки непу і хрущовського десяти-222 Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
Ґендерна історія зросла на ґрунті зацікавлень історією жінок. Однією з провідних дослідниць, що вплинула на становлення цього міждисциплінарного напряму, є московський історик і етнолог Н. Л. Пушкарьова. У 1996 р. вийшла друком її монографія "Жінки Росії і Європи на порозі Нового часу", 1997 - монографія "Приватне життя російської жінки: наречена, дружина, коханка (X - початок XX ст.)". У центрі уваги дослідниці опинилися різні, переважно статеві аспекти життя жінок у Росії - шлюбні і сімейні стосунки, повсякденне життя, виховання дітей тощо. Авторка реконструювала елементи "жіночого життя", особливості поведінки й менталітету жінок у Росії в різні історичні епохи. "Жіноча історія" поступово переходить в Росії у вивчення тендерної проблематики, яка досліджує соціалізацію людини в суспільстві відповідно до її статевої приналежності. У російській історіографії цей поворот знаменувала публікація у 1999 р. колективної роботи за редакцією Н. Л. Пушкарьової "А се гріхи злі, смертні" (Любов, еротика і сексуальна етика в доіндустріальній Росії X -перша половина XIX ст.)". Ґендерна тематика розвивається в Інституті всесвітньої історії РАН, де під керівництвом Л. П. Рєпіної опубліковано хрестоматію текстів "Жінки і чоловіки в історії. Нова картина європейського минулого" (2002) і видається альманах "Адам і Єва". У 2002 р. почав діяти Рязанський Тендерний центр при Рязанському державному педагогічному університеті ім. С. Єсє-ніна. Проте тендерна тематика ще залишається новою в російській історіографії, серед її прихильників виступають Л. П. Рєпіна, Т. Л. Ла-бутіна, 1.1. Юкіна та інші. Одним з нових динамічних напрямів російської історичної науки є інтелектуальна історія. Головним її осередком є Центр інтелектуальної історії в Інституті всесвітньої історії РАН, створений 1998 р. і очолюваний Л. П. Рєпіною. Центр 1999 р. почав видавати альманах "Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории", який пропагує широкий підхід до вивчення минулого, трактуючи його як постійний процес культурної ідентифікації людей певної історичної епохи. Під керівництвом Л. П. Рєпіної російські до- Сучасна світова історіографія Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
Культурно-антропологічні впливи відбилися також у дослідженнях з локальної історій яка повинна замінити старе краєзнавство. Вони проявилися у створенні 2002 р. на базі Ставропольського державного університету за участі вчених Російського державного гуманітарного університету і Російського державного аграрного університету ім. К. А. Тімірязева Науково-освітнього центру "нова локальна історія", який очолив Є. І. Маловічко. Історики, що об'єдналися навколо Центру, трактують локальну історію як історію регіону, "місця", але насамперед як "мікросуспільство", що здійснює певну історичну діяльність. У вивчення локальних спільнот вони залучають також здобутки і методи інтелектуальної історії, соціальної історії, історії повсякденності, усної історії тощо. Свою увагу вони зосереджують на дослідженні особливостей минулого Північного Кавказу, де стикалися і взаємодіяли дуже різноманітні культурні потоки. Центр організував і провів декілька наукових конференцій і семінарів, присвячених переважно методологічним засадам міждисциплінарного дослідження минулого регіонів. Розпочалася реалізація наукового проекту "Північнокавказьке місто в епоху модернізації", з'явилися чергові випуски наукового збірника "Нова локальна історія", альманаху "Захід - Росія - Кавказ". Учасники Центру (Т. О. Бу-лигіна, Т. Є. Покотилова, М. Ф. Румянцева, А. Б. Каменський та інші) спрямовують зусилля на пропаганду й поширення новітніх зарубіжних методик історичного дослідження у вивченні минулого багато-культурних регіонів у середовищі істориків російської провінції. Серед важливих складників регіоналістики виокремлюють порівняльне джерелознавство, інтелектуальну історію, історію повсякденності, міську й сільську історії, нову біографістику тощо. Нові підходи, на думку учасників, повинні забезпечити новий погляд на минуле конкретного регіону й надати поштовх його культурному збагаченню. Своєрідну інтелектуальну нішу в гуманітарному просторі Росії зайняв незалежний інтернаціональний альманах "Ab Imperio. Дослідження з нової імперської історії та націоналізму в пострадянському просторі", заснований 2000 р. провідними світовими фа-224 хівцями з вивчення історії Росії-СРСР у Казані. Його видання здійснюють одночасно п'ять незалежних редакторів з різних країн, а до складу редакційної ради увійшли знані
Читайте также: ІТАЛІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ 1 страница Воспользуйтесь поиском по сайту: ![]() ©2015 - 2025 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...
|