Колективні трудові спори, момент їх виникнення та порядок вирішення

Міжнародне співтовариство приділяє велику увагу взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів, що виникли між ними.

В Україні правові й організаційні основи функціонування системи заходів щодо вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) були визначені Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» від 3 березня 1998 р.

Легальне поняття колективних трудових спорів подане у ст. 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» від 3 березня 1998 р. Колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин з питань:

а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці і виробничого побуту;

б) укладення або зміни колективного договору, угоди;

в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень;

г) невиконання вимог законодавства про працю.

Таким чином, у визначенні цього поняття наголошено, що самі розбіжності щодо встановлення або виконання колективних договорів, угод про соціально-трудові відносини — ще не трудовий спір, оскільки ці розбіжності можуть бути врегульовані самими сторонами, що сперечаються, і тоді трудового спору не виникне. А неврегульовані сторонами розбіжності вже представляють колективний трудовий спір працівників із працедавцем, який повинен вирішуватися примирними процедурами.

Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» від 3 березня 1998 р. встановлено момент початку колективного трудового спору. Ним є день, коли уповноважений представницький орган найманих робітників, колективу працівників або профспілки одержав від власника або уповноваженого ним органу повідомлення про повну або часткову відмову в задоволенні колективних вимог і постановив рішення про незгоду з рішенням власника або уповноваженого ним органу (представника) або коли строки розгляду закінчилися, а відповідь від власника не надійшла.

Вирішення колективних трудових спорів починається зі стадії врегулювання розбіжностей сторонами. Правом їх усунення володіють працівники та їх представники.

Вимоги найманих робітників на виробничому рівні формуються і затверджуються загальними зборами (конференцією) найманих робітників або формуються шляхом збору підписів і вважаються такими, що діють за наявності не менше половини підписів членів трудового колективу підприємства, установи, організації або їх структурного підрозділу. Разом із висуненням вимог збори (конференція) найманих робітників визначають орган або особу, які представлятимуть їхні інтереси.

Вимоги найманих робітників, профспілки або об’єднання профспілок оформляються відповідним протоколом і направляються власнику або уповноваженому ним органу (представнику), тобто вимоги оформляються у письмовій формі і надходять до працедавця, який зобов’язаний їх прийняти до розгляду і протягом трьох робочих днів повідомити представнику працівників про своє рішення. Власник або уповноважений ним орган не має права перешкоджати проведенню зборів (конференцій). Навпаки, він зобов’язаний для їх проведення надати приміщення. Вимоги, що не дотичні до трудових спорів, не повинні висуватися, оскільки вони розгляду не підлягають.

Якщо власник або уповноважений ним орган задовольнив усі вимоги працівників, то розбіжності погашаються і спору не виникає. Якщо ж вони повністю або частково відхилені, то представники працівників можуть почати примирні процедури з вирішення колективного трудового спору, який вже виник, оскільки моментом початку цього спору, як зазначалося раніше, є день повідомлення рішення працедавця про відхилення всіх або частини вимог працівників або відсутність повідомлення ним у зазначений триденний строк свого рішення, а також дата складання протоколу розбіжностей у ході колективних переговорів.

Жодна із сторін спору не має права ухилятися від участі у примирних процедурах, якими Закон називає вказані етапи розгляду колективного трудового спору. Кожна примирна процедура проводиться у встановлені законом строки.

Сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є:

- на виробничому рівні — наймані робітники (окремі категорії найманих робітників) підприємства, установи, організації або їх структурних підрозділів або профспілкова чи інша, уповноважена найманими робітниками, організація і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган (представник);

- на галузевому, територіальному рівнях — наймані робітники підприємств, установ, організацій однієї або кількох галузей (професій) або адміністративно-територіальних одиниць чи профспілки, їх об’єднання, або інші, уповноважені цими найманими робітниками, органи і власники, об’єднання власників або уповноважених ними органів (представників);

- на національному рівні — наймані робітники однієї або кількох галузей (професій) або профспілки чи їх об’єднання, або інші, уповноважені найманими робітниками, органи і власники, об’єднання власників чи уповноважені ними органи (представники) на території більшості адміністративно-територіальних одиниць України, передбачених ч. 2 ст. 133 Конституції України.

Уповноважений найманими робітниками на представництво орган є єдиним повноважним представником найманих робітників до моменту припинення такого спору (конфлікту).

Предметом колективного трудового спору є законні інтереси і права об’єднаних у трудові колективи працівників, навіть коли стороною, що сперечається, є профспілка, оскільки вона здійснює в конкретному колективному спорі свою захисну функцію щодо соціального захисту членів своєї профспілки — працівників, включаючи при цьому і весь трудовий колектив.

Наприклад, при розбіжностях про зміну норм праці, відрядних розцінок оплати праці, встановлення систем заробітної плати, надбавок і доплат, режиму робочого часу, з питань поліпшення охорони праці, техніки безпеки і виробничої санітарії тощо.

Предметом колективного спору можуть бути права і законні інтереси кількох трудових колективів або працівників усієї галузі, всієї держави.