Етапи політичної модернізації

Політична модернізація в контексті загальної соціальної модернізації суспільства розглядається як перехід від авторитарної й тоталітарної до демократичної політичної системи. Політологи, що досліджують цей політичний процес, виділили три основних етапи перехідних перетворень: лібералізації, становлення демократії й консолідації демократії.

Етап лібералізації характеризується кризою авторитарних і тоталітарних структур влади й початком розмивання їхніх політичних основ. Криза диктатури може бути викликана обставинами всередині й зовнішньополітичного порядку. Важливою складовою кризи є втрата режимом легітимності. Легітимність знижується не тільки на рівні мас, але й на рівні еліт. Виникнення кризи ідентичності, падіння авторитету влади, що втрачає ефективність, виявлення вади інституціональної системи сприяють розпаду правлячого режиму. У правлячої еліти виникають різні течії. Прихильники «жорсткої лінії» вважають за необхідне підвищити згуртованість правлячої еліти шляхом повернення до фундаментальних цінностей правлячого режиму. Прихильники «м'якої лінії» вважають, що потрібно піти на поступки шляхом контрольованої лібералізації – надання громадянам деяких прав і свобод, переходу до обмеженої демократії. Якщо в еліті беруть гору прихильники м'якої лінії, то починається процес лібералізації.

З початком лібералізації починає оживати громадянське суспільство: виникають студентські асоціації, професійні спілки, суспільні рухи. Починає формуватися відкрита опозиція політичному режиму. Розбіжності між прихильниками демократії й правлячими колами провокують ідейну й політичну боротьбу в суспільстві, наростання активності суспільних рухів і посилення опозиції. Внаслідок початкової стадії боротьби встановлюється режим дозованої демократії, легалізуючий прихильників перетворень у політичному просторі, допускаючий формування конкурентних, формально-демократичних режимів, які все-таки залишаються під контролем апарату влади.

Рано або пізно наступає такий момент, коли політична активність населення й посилена опозиція не дозволять повністю контролювати «зверху» результати політичної боротьби й тоді суспільство вступає в етап становлення демократичного політичного режиму.

Етап становлення демократії характеризується двома основними процесами: формуванням конкурентної партійної системи й інституціоналізації демократичних механізмів влади.

Формування конкурентної партійної системи починається в процесі підготовки й проведенні перших вільних виборів. Стимуляція суспільних ініціатив приводить до формування основ громадянського суспільства. Партії як інституціональні сили, що беруть участь у прийнятті політичних рішень, і соціально-політичні сили, що мобілізують громадян, служать сполучною ланкою між державою й громадянським суспільством, створюють прямі й зворотні зв'язки в політичній системі, багато в чому визначаючі її міцність.

Етап становлення демократії – це час пошуку «політичного синтезу», при якому традиційні інститути влади поєднають свої дії з універсальними прийомами й методами державного управління. На цьому етапі життєво важливе визначення обсягу повноважень виконавчої влади. Виконавча влада повинна мати значну незалежність від законодавчої. Значну, але не надмірну, інакше знову зростає небезпека повернення до авторитаризму.

Не менш важливе значення на цьому етапі має досягнення згоди між правлячими колами й демократичною контрелітою. Чиновники, що відстороняються від влади, генералітет становлять серйозну загрозу для демократії в силу зв'язків, що залишилися, впливу на конкретні інститути влади. Внаслідок цього виникає завдання досягнення між цими двома групами згоди за трьома ключовими проблемами:

1) відносно минулого розвитку суспільства, щоб уникнути «полювання на відьом»;

2) із приводу встановлень першорядних цілей суспільного розвитку;

3) з визначення нових правил «політичної гри» правлячого режиму: формами встановлення такого типу згоди можуть бути внутріелітарна змова, суспільний договір, пакт.

Кожна із цих форм припускає синтез елітарних верств на базі визнання ними нових цінностей, укладення ідеологічної спілки. Підсумковим документом, що ставить крапку під цією угодою, є демократична Конституція.

Етап консолідації демократії характеризується серією заходів, під час яких здійснюються адаптація суспільства до нового політичного механізму й забезпечення необоротності демократичних перетворень у країні. Як вважає англійський політолог М. Гиррентон, критерієм необоротності є перетворення держави в гаранта демократичного відновлення і її демілітаризація, автономність суспільних рухів і трансформація партійної системи, швидкий економічний ріст, підвищення рівня життя населення, ріст політичної активності громадян, прихильних до демократії.

Спроба проведення реформ без урахування історичних передумов існуючої політичної структури, ступеня плюралізму субкультур, політичних культурних верств населення веде до дискредитації уряду й ускладнює легітимізацію демократії. Якщо ж вдається забезпечити лояльність демократії основних груп, інтересів і виникнення лояльної опозиції, то демократичний механізм, створений на етапі становлення демократії, починає працювати й наповнює реальним змістом діяльність інститутів демократії. Отже, переборюється інституціональна криза, що була однією з основних причин початку розпаду авторитаризму. Легітимізація нового режиму дозволяє відновити ефективність політичної системи й створити довгострокову політичну стабільність. Перехідний період від авторитаризму до демократії завершується.

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій:

усвідомлення мети;

консолідація зорієнтованої на мету еліти;

період трансформації;

інтеграція суспільства на новій основі.