Демократизація, ремодернізація та антимодернізація.

Демократиза́ція — це форма політичної організації суспільства, що характеризується участю народу в управлінні державою, який є джерелом влади, закріплення в законах прав і свобод людини.

Демократизація – певна спрямованість політичного процесу, яка характеризується розширенням прав і свобод громадянта їх організацій, участю народу в політичному житті і його впливом на прийняття політичних рішень, посиленням контролю з боку суспільства за діяльністю держави, забезпеченням вільної конкуренції різних політичних сил, ідеологічного і політичного плюралізму.

Демократизація - процес, у результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Він відбувається нерівномірно - зі злетами і падіннями. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції “хвиль демократизації”. Вона була викладена в роботі американського політолога С. Хантінгтона “Третя хвиля: Демократизація наприкінціХХ століття” (1991 р.).

У цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного часу за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той же час переходів у протилежному напрямку.

На основі аналізу історичного минулого людства С. Хантінгтон виділяє три хвилі демократизації і дві хвилі відкату.

Перша хвиля демократизації (1820-1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права, насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки.

Друга хвиля демократизації (1942-1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розпадом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнилися від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них.

Третя (глобальна) хвиля демократизації (розпочалася у 1975році і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. У кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ століття відбуваються “оксамитові революції” у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії. У 1991 р. після розпаду Радянського Союзу на політичній карті світу з’ являються нові незалежні держави, які заявляють про свій демократичний вибір (Україна, Росія, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Казахстан та ін.).

Беручи до уваги всі три хвилі демократизації, вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії.

Класична лінійна модель (Англія, Швеція). Їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.

ть один одного.

Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.

Більшість політологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Він виділив три фази:

підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основними соціальними і політичними силами;

фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових правил демократичної політичної гри;

фазу звикання, за якої демократичні інститути набувають стійкості.

Деякі політологи виділяють такі фази переходу до демократії:

лібералізації;

демократизації;

консолідації.

Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується розколом.

Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з’являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом.

Під час консолідації відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство.

Антимодернізація розглядається сучасними вченими як спроба йти шляхом модернізації без достатнього науково-виваженого обгрунтування її підстав, в умовах культивування антимодернізаційних ідей, що є саме по собі – «показник слабкості і її культурних підвалин у суспільстві, слабкості соціальної філософії загалом».

Антимодернізація - це зведення процесу розвитку країни лише до відродження її культурної та історичної специфічності, цього прагнуть певні правлячі групи й інтилегенція, понад усе занепокоєні збереження своїх привілеїв, влади, соціального статусу. Антимодернизация — "противодействие модернизации, стремление "разойтись" не только с "модернити", но и с экономико-технологическими показателями современности, найти собственный, путь развития на основе эндогенных культурных ценностей и форм экономической жизни"[13]. Речь идет о фундаменталистской реакции цивилизации на вызов, попытке продолжать эндогенное развитие, как будто вызова просто не существует или же он является вторжением целиком враждебной и инородной силы, воздействие которой следует попросту игнорировать или устранить.

Ремодернизация – это восстановление индустриального потенциала.

Ремодернизация в наших условиях - это восстановление индустриальной структуры, ориентированной на саму страну и лишь потом на глобальное разделение труда. Речь идет о восстановлении на новой технической основе производственной индустриальной базы, технологическая цепочка которой не разбросана по всему миру, а территориально локализована.

Ремодернизация не является чисто технологической задачей, она требует соответствующих кадров, а значит, также воссоздания социального государства, рациональной системы вертикальной мобильности, проекта "просвещение" - то есть восстановления преобладания рационального знания над мифотворчеством и постмодернистской его атомизацией.