Зміст, критерії та фактори політичної модернізації.

Особливості процесу модернізації обумовили і специфіку поглядів дослідників на її зміст як частини загального процесу „осучаснення”. Наприкінці 1950-х років у межах порівняльної політології з’явилася теорія політичної модернізації. Помітний вклад у її розвиток зробили Г. Алмонд і Д. Пауэлл („Порівняльна політологія. Підхід з позицій „концепції розвитку”, 1966 р.), С. Ейзенштадт („Модернізація: протест і зміна”, 1966 р.), С. Гантінгтон („Політичний порядок у суспільствах, що змінюються”, 1968 р.), Л. Пай, Дж. Лапаломбара, С. Верба. У підсумку теорія перетворилась на обгрунтування певної загальної моделі глобального цивілізаційного процесу.

Суть цієї теорії-моделі полягає в аргументованому описі характеру і напрямів переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті взаємодії „тріади” глобальних факторів - науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін і перетворення нормативно-ціннісної системи.

Теорія прагне пояснити джерела й загальну технологію політичних змін, спрямованих на вирішення завдання ще однієї „тріади” - раціоналізацію влади, створення диференційованої політичної структури і забезпечення масової політичної участі.

Політична модернізація на першому етапі розвитку теорії зводилася до наступного:

-демократизація країн, що розвиваються, за західним зразком (освіта, посилення національних держав, створення представницьких органів влади, поділу влади, введення інституту виборів);

-зміна системи цінностей (розвиток індивідуальних цінностей) і способів легітимації влади (традиційні способи повинні витіснятися сучасними).

Політична модернізація - формування, розвиток і поширення сучасних політичних інститутів, практик, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами і практиками потрібно розуміти не сукупність політичних інститутів країн розвинутої демократії, а ті політичні інститути і практики, що найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до умов, що змінюються, відповідно до викликів сучасності. Ці інститути та практики можуть як відповідати моделям сучасних демократичних інститутів, так і відрізнятися: від відкидання “чужих” зразків до прийняття форми при її наповненні споконвічно не властивим їй змістом.

Найбільш часто використовуваний механізм політичної модернізації – запозичення (копіювання, імітація) зразків. Звичайно виділяють два типи імітації.

Універсальні складові політичної модернізації:

-створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів; державотворення, що володіє суверенітетом; -

-посилення ролі держави, розширення сфери дії і посилення ролі закону, що зв'язує державу і громадян;

-ріст чисельності громадян (осіб з політичними і цивільними правами), розширення включення в політичне життя соціальних груп і індивідів; - виникнення і збільшення раціональної політичної бюрократії, перетворення раціональної бюрократичної організації в домінуючу систему керування і контролю;

-ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимності; посилення модернізаторських еліт.

Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами. У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз, що супроводжують процес політичної модернізації: криза ідентичності, криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу.

Представники теорії політичної модернізації виділяли сприятливі й несприятливі фактори цього процесу в країнах, що розвиваються. Серед сприятливих постає успішний соціально-економічний розвиток країн “третього світу”, а також активне співробітництво з розвинутими державами Західної Європи і США. Серед несприятливих відзначалися збереження елементів традиційного суспільства, небажання правлячих еліт поступитися своїми інтересами заради відновлення країни, неграмотність, відсутність раціональної свідомості в більшості населення, існування традиційних соціальних прошарків та традиційного сектора виробництва. У ході модернізації повинне було, на думку прихильників даної теорії, відбуватися поступове усунення несприятливих факторів.

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору, дає якісно новий поштовх;

свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації, зазначає вчений, в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.