Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Концепції розвитку та модернізації в політологічному дискурсі: еволюція дослідницьких програм.

Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”

У сучасному світі багато країн вирішують проблему переходу суспільства від політично простих до більш складних форм організації політичного життя. Особливу актуальність ці питання мають для України. Аналіз перехідного етапу розвитку багатьох сучасних суспільств базується на таких поняттях як, “політична модернізація” і “політичний розвиток”.

Поняття політичний розвиток було введене в західній політології в другій половині XX ст. для відображення динаміки політичного життя, позначення процесів її зміни, а також для визначення рівня політичного розвитку суспільства.

Центральну роль у політичному розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Особливий внесок у її розробку внесли роботи Г. А. Алмонда, Г. Пауелла, Л. Пая, С. Хантінгтона. Відповідно до їх концепції, політична модернізація – це процес зміни системних якостей політичного життя та функцій інститутів політичної системи в умовах переходу від традиційного суспільства до сучасного. При цьому поняття „традиційне суспільство” і „сучасне суспільство” відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. Можна зробити висновок, що поняття політичної модернізації є більш вузьким стосовно поняття політичного розвитку. Політична модернізація входить у політичний розвиток, виступаючи як його функція.

Таким чином, політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно й ефективно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей та створювати нові інститути, що забезпечують канали взаємодії уряду і народу.

Як показує історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Єдності думок щодо рушійної сили процесу політичної модернізації в західній політології не існує, але найбільшим авторитетом користується позиція, що ґрунтується на функціональному підході Г. Алмонда і Л. Пая. Вони вважають, що політична модернізація, як і політичний розвиток, вимагає постійного удосконалювання функцій, котрі повинна виконувати політична система для забезпечення стабільності й ефективності всього соціального організму [25].

2. Підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії

Політичний розвиток полягає в послідовній зміні якісних станів політичної системи в цілому і її окремих складових частин. Іншими словами, політичний розвиток заснований на якісних змінах. Масштаб політичного розвитку – це в основному масштаб еволюції.

Прикладом політичного розвитку є створення націй-держав з республіканською формою правління в Західній Європі в період Нового часу в результаті буржуазних перетворень і революцій. У даному прикладі мова йде про серйозні якісні зміни, що носять еволюційний характер. Разом з тим ці тривалі еволюційні процеси реалізовувалися за допомогою нагромадження кількісних політичних змін, що поступово перейшли в якісні.

Термін “політичний розвиток” доцільно позначати не одно-спрямований розвиток, що має логічний кінець (тобто не реалізацію християнського, просвітницького, комуністичного і т. п. проекту). Політичний розвиток – процес, що має кілька еволюційних альтернатив, вибір яких залежить від конкретної сукупності факторів, що впливають на нього, тим більше в політичному розвитку немає єдиного заданого алгоритму. Крім того, політичний розвиток здійснюється не лінійно. Дослідники відзначають його циклічний, хвилеподібний, дискретний і т. д. характер. У такий спосіб політичний розвиток можна охарактеризувати як процес, що йде різними шляхами з різними конкретними результатами.

Разом з тим при всій різниці шляхів і результатів можна виділити кілька основних підходів, що аналізують рушійні сили, й спрямованість політичного розвитку. Дані підходи можна згрупувати в декілька груп.

Перша група авторів виходить з того, що політичний розвиток здійснюється або в однолінійному напрямі, або досягається в результаті розвитку різних політичних систем. У свою чергу, в рамках даного напрямку можна виділити три основних підходи, представники яких розрізняються в поглядах на основні фактори і рушійні сили політичного розвитку. Автори, яких можна умовно об'єднати в рамках першого підходу, як основну причину політичного й у цілому всього суспільного розвитку виділяють розвиток економіки (У. Ростоу, С. Ліпсет і ін.). Разом з тим у роботах деяких із них підкреслюється значення не тільки рівня розвитку економіки, але й пов'язаних з ним соціальних факторів. Зокрема, С. Ліпсет як фактори політичного розвитку (точніше демократизації, оскільки він фактично ототожнює поняття політичний розвиток і демократизація) виділяє, поряд із власне економічними, і такі, як ступінь урбанізації і рівень утворення.

Представники другого підходу як основний фактор називають зміну в системі цінностей і моделях поводження (ранній Д. Аптер, К. Дойч, А. Інкельс, Р. Інглхарт і ін.). Наприклад, К. Дойч вважав, що основним фактором політичного розвитку (у даному випадку – модернізації) є „мобілізація” населення, тобто включення громадян у політичний процес у якості активних акторов у результаті економічних інновацій, змін у соціальній структурі та системі цінностей і моделях поведінки.

Автори, яких поєднують у рамках третього підходу, вважають основною причиною політичного розвитку функціональну диференціацію усередині суспільної системи в цілому і політичної зокрема (як правило, у числі цих вчених називають Т. Парсонса). Як основні причини “головних процесів” розвитку, „які, взаємодіючи один з одним, складають “прогресивну” еволюцію до більш високих системних рівнів”, Т. Парсонс, крім функціональної диференціації, виділяє „підвищення адаптивної здатності, включення і генералізацію цінностей” [98, С. 123]. Таким чином, згідно з Т. Парсонсом, основний зміст суспільного розвитку заключається в підвищенні адаптивної здатності системи в результаті функціональної диференціації й ускладнення соціальної організації.

Представники другої групи авторів виходять з посилки нелінійного розвитку з можливістю досягнення різних результатів (Ф. Ріггз, Г. Алмонд і Г. Пауелл, С. Хантінгтон, Л. Пай, Б. Мур і ін.). Ці дослідники також не відрізняються єдністю думок у відношенні основних факторів і аспектів політичного розвитку. Зокрема, група вчених як основні причини розвитку відзначає внутрішньополітичні. При цьому у якості важливого параметра цього процесу розглядається взаємодія політичної системи (чи її елементів) із зовнішнім середовищем і роль політичних інститутів у його здійсненні. Так, С. Хантінгтон відзначає, що основним фактом політичного розвитку є ступінь інституціалізації інтересів та специфіка політичних інститутів у тій чи іншій країні. При цьому він відзначає, що характер політичного розвитку залежить від того, чи відповідає характер інституціалізації рівню участі громадян у політиці і ступені соціальної мобілізації. Відставання процесу інституциалізації від темпів росту мобілізації й участі, на його думку, є основною причиною політичних криз і нестабільності в перехідних суспільствах. Основну роль політичних інститутів у процесі політичного розвитку підкреслюють і інші автори (Г. О'Доннел, Ф. Шміттер, А. Пшеворський, Т. Скокпол, Дж. Марч, Д. Олсен і ін.).

Г. Алмонд і Г. Пауелл, узявши за основу ідеї структурного функціоналізму про диференціацію й підвищення адаптивності як про рушійні сили й основні прояви суспільного розвитку, запропонували свою концепцію політичного розвитку (у їхній інтерпретації – концепцію еволюції політичних систем), що має неоднолінійний характер. Для цього вони побудували матрицю, засновану на трьох основних показниках: зростанні субсистемної автономії, збільшенні структурної диференціації й культурної секуляризації [25]. Діючі системи і політичні системи, які існували, (а точніше моделі чи ідеальні типи ситем) вони розташували в цій системі координат.

Усі названі автори не заперечують того, що на політичний розвиток впливають багато факторів, а сам цей процес є багатоаспектним. Так, наприклад, С. Хантінгтон у роботі “Третя хвиля” виявляє залежність існування демократичних режимів від рівня економічного розвитку країни [126]. Проте вони виділяють головні, з їх погляду, фактори і рушійні сили цього процесу, зосереджуючи на них основну увагу.

У цілому необхідно відзначити, що представники різних підходів розглядають лише окремі аспекти політичного розвитку та суспільного розвитку в цілому. Побудова узагальнюючої схеми цього процесу, заснованої на врахуванні безлічі різноманітних факторів, – це справа досить складна, яка потребує інтеграції різних підходів. Наявні в даний час спроби створення багатофакторних моделей не відповідають критеріям універсальності, актуалізуючи проблему такої інтеграції.

Політичні процеси дуже різноманітні в залежності від основних параметрів. У політичній науці існує кілька варіантів типології політичного розвитку. Зокрема, виділяють типи політичного розвитку на основі його змісту: модернізація, демократизація, глобалізація й ін.

Відповідно до концепції Л. Пая існують такі критерії політичного розвитку: структурна диференціація; зростання здатності системи до інновації, мобілізації і виживання; тенденція до рівноправності.

Структурна диференціація внаслідок діяльності людей і появи нових груп інтересів відбиває процес ускладнення соціальних відносин. Політична система повинна швидко реагувати на появу нових вимог. Здійснити це можливо за допомогою структурної диференціації та високої спеціалізації функцій інститутів політичної системи. У політично не розвинених суспільствах подібного поділу праці між політичними структурами не існує. Звичайно усі владні й управлінські функції в них зосереджені в руках вузького кола осіб та інститутів.

Зростання здатності системи до інновації, мобілізації і виживання обумовлюється потребою соціально диференційованого суспільства в швидкому пристосуванні до мінливих умов свого функціонування. Для цього політична система повинна бути здатною мобілізувати матеріальні й людські ресурси для виконання загальнозначущих цілей. Більш складні політичні системи мають значний потенціал до виживання, оскільки мають у своєму розпорядженні різноманітні канали комунікації й соціалізації (школа, вуз, церква, армія і т. д.).

Тенденція до рівноправності виявляється в знятті всіх обмежень (соціальних, політичних, національних) на участь народу в політичній діяльності, надання всім громадянам можливості вільного заняття державних посад. Політичний розвиток у такому ракурсі розглядається як придбання політичною системою нових позитивних якостей та нових можливостей (чи удосконалювання колишніх).

14. Концепція „модернізації в обхід модерніті”.

E даний час пошук незахідних аналогів протестантської етики не є самостійним напрямком модернізації, скоріше це складова частина дослідження самобутніх культур. Зміна старої парадигми намітилася у середині 80-х років і розпочала розвиток ідеї "модернізації в обхід модерніті", тобто культури розвиненого західного буржуазного суспільства, яка характеризується раціоналізмом і сціентизмом, прагненням до зростання матеріального добробуту й технічного прогресу, індивідуалізму. Її розробка пов'язана з такими іменами, як С. Ейзен-штадт, А. Турен, А. Абдель-Малек.

Західний економічний раціоналізм відіграє роль основи індустріально-технологічної "сучасності". Деякі дослідники пропонують замінити поняття "модернізація" на "індустріалізацію". Вони підкреслюють, що духовні передумови, необхідні для руху традиційного суспільства до індустріального, не охоплюють усього обсягу західної культури і не обов'язково володіють таким рисами, як, наприклад, індивідуалізм.

. Наростає критика теоріі розвитку як прогресу за західним зразком ("девелопменталізм"). А. Абдель-Малек відкидає утвердилися в теорії модернізації ключові поняття "переходу" і "розвитку", які пропонує замінити їх на поняття "трансформа-ція". На відміну від "розвитку", яке передбачає орієнтацію на західні об-зразки, хоча б і з урахуванням ендогенних особливостей, трансформація є внутрішньою перебудовою товариства відповідно до іманентно властивим йому законами. Головним підсумком процесу зміни парадигм у теоріях модернізації стало, за висловом С. Ейзенштадта, визнання "величезного інституційного різноманіття різних сучасних і осучаснювати товариств".

Нова парадигма модернізації грунтується на наступних положеннях:

1) значущість сформованих соціокультурних типів як основ стійкості і самостійності суспільства,

2) стійкість ціннісно-смислових чинників у регуляції як політичної, так і господарського життя,

3) велика варіативність інституційних, символічних, ідеологічних інтерпретацій, які різні суспільства і цивілізації дають реальним процесам модернізації.

У новій парадигмі модель світового розвитку виглядає вже не однолінійною і моноцентричною, яка описує процес вестернізаторского типу, а поліцентричною і допускає значну варіативність. Відповідно до цієї моделі сучасна цівілізація зароджується в Європі і поступово поширюється по світу, здійснюючи вплив на інші регіони, які хоча і орієнтовані на одне джерело - західну цивілізацію, але мають власну динаміку і самобутні форми реакції на "виклик" центру. Традиційні культурні цінності і норми, специфічні особливості свідомості людей визнаються на новому етапі важливим фактором розвитку, сховищем форм поведінки, символів і загальнозначущих смислів, що забезпечують його стабільність і безперервність. Як показав у своїх роботах С. Ейзенштадт, саме занадто поспішний і рішуча відмова від традиційних цінностей, норм та інститутів без супутнього формування нових призводить до зривів модернізації та зворотного руху.Використання в реформах таких факторів, як кланова лояльність, велика родина, родинні та етнічні зв'язки, відносини патерналізму, може забезпечити їх стійкість і органічність.

За С. Ейзенштадтом успіх модернізації може бути забезпечений тільки за умови формування інтегрального рівня смислів і цінностей, на якому різнорідні елементи та орієнтації, установ підтримують зміну та інтеграцію, могли б конструктивно взаємодіяти як структурні складові якісно нового цілого. Це думка відображає ситуацію, що склалася до 80-х років в зрілої теорії модернізації. Центральною проблемою в такому випадку виявляється пошук конкретного шляху розвитку традиційних суспільств до індустріальної економіки, який передбачає нероздільну єдність внутрішніх і зовнішніх, економічних і соціо-культурних факторів, традиційних і сучасних цінностей та інститутів. Сформовані до початку 90-х років уявлення про розвиток припускають два взаємозалежних механізмів синтетичного розвитку: диференціацію, що сприяє розвитку суспільства та його пристосуванню до сучасності, і інтеграцію, що забезпечує підтримання єдності суспільства, збереження його ідентичності

.Господарська етика і підприємницький менталітет також повинні включати цінності і норми двох типів: крім опису системи духовної, моральної мотивації активної підприємницької діяльності, дає стимули до розвитку, всі більшої диференціації господарського життя та накопичення капіталу, необхідні цінності, що забезпечують виправданість (моральну легітимність) цієї діяльності для суспільства в цілому. Справа в тому, що активні ціннісні установки орієнтовані не на все суспільство, а на локальні групи людей. А їх домінування в культурі призводить до розколів і конфліктів у суспільстві, всі члени якого не можуть в рівній мірі активно і успішно займатися підприємницькою діяльністю накопичувати капітали.

15.Легітимність і політична стабільність як фактори політичної модернізації.

Легітимація влади відіграє провідну роль в процесі демократичної модернізації. Ії важливість пояснюється, перш за все тим, що модернізація є якісним оновленням влади, яка вимагає зміни традиційних форм легітимації. До того ж модернізаційні зміни потребують консолідації, напруження зусиль всього суспільства, об’єднання його навкруги владного центру. Джерелами легітимності політичної влади виступають передусім: основоположні ідеологічні принципи, відданість структурі та нормам режиму, конкретним авторитетам.

Хосе Ортега-і-Гасстет в книзі “Одна інтерпретація світової історії” [4]. На прикладі зародження, розквіту та падіння Римської імперії Ортега доводить, що рівень легітимності виступає провідним чинником розвитку суспільства. Навіть назва римської держави – республіка означає “справа народу” або “загальна справа”, тобто саме легітимна, підтримана громадянами. Ортега виділяє декілька типів легітимності. Первинною, зразковою та прототипною він називає монархічну форму легітимності, яка в прихованому вигляді продовжує існувати під всіма іншими формами. Слідом за монархічною приходить демократична легітимність. Вона, на думку вченого, вимагає обов’язкового підтвердження своєї ефективності на ділі. Таким чином, ця вторинна легітимність потребує подвійного виправдання: підчас виборів – первинного консенсусу, який є суб’єктивним, хоча і колективним волевиявленням більшості, а також наступного виправдання влади результатами діяльності. Фактично, Ортега тут виділяє ще і такі різновиди легітимності, як суб’єктивна та об’єктивна, формальна та реальна. Вчений формулює алгоритм досягнення істинної легітимності під час переходу від монархічної влади до демократичної. Він включає в себе наступні елементи: 1. Попередня народна згода та подальша ефективність самої влади; 2. Правонаступність шляхом збереження більшості монархічних установ навіть після кінця монархії; 3. Збереження авторитету за “кращими”, тобто за аристократією Показниками легітимності є рівень примусу, що використовується для проведення політики в життя; наявність спроб повалення уряду або лідера, сила проявлення громадянської непокори, а також результати виборів, референдумів, масових демонстрацій на підтримку влади. Для вимірювання легітимності використовуються також такі параметри, як готовність громадян виконувати основні закони, чисельність поліції відносно до загальної кількості громадян. У Великій Британії, наприклад, де рівень легітимності влади традиційно високий чисельність поліції значно менша, ніж у Франції, Німеччині або США. Об’єктами легітимності виступають: політичні еліти, адміністративний персонал, норми та структури режиму. З метою підвищення рівня легітимності дуже важливо підтримувати усвідомлення законності влади та її носіїв. Саме віра в законність режиму забезпечує стабільність політичної системи, всіх владних відносин. Влада може вважати себе достатньо легітимною лише в тому випадку, коли виконуються фундаментальні "правила гри" – відповідальність владних структур перед народом та верховенство закону. Неефективність діяльності демократичної влади, нездатність забезпечити стійке економічне зростання та підвищення рівня доброту громадян знижують її функціональну легітимність. В цілому, досвід, сучасних демократичних транзитів свідчить про те, що основна загроза новим демократіям полягає в низькому рівні ефективності. Виникає така негативна закономірність: низька ефективність демократичної системи викликається неефективністю політичних рішень, що приймається керівництвом держави, а нелегітимність правління не дозволяє владі діяти ефективно, уникаючи популізму. Регулярні вибори вважаються головним інструментом процедурної легітимації політичної влади – легітимації за допомогою принципу суверенітету народу. Легітимність демократичних виборів досягається лише тоді, коли ці вибори ведуть до відбору найкращих. Це формально містилося в самій назві “кандидат”, що походить від слова “кандіда”, яке означає білий, чистий, цнотливий [15]. Проводячи демократичні вибори, стверджує зокрема Ю.Габермас, від виборця сподіваються, що він, до певної міри володіє знаннями і здатністю компетентно оцінювати політичні події, із зацікавленням братиме участь у відкритих обговореннях, щоб, зорієнтувавши їх щодо раціональної форми та загальних інтересів, отримати допомогу в пошуку правильного напряму політичної діяльності. У працях на тему теорії демократії та громадської думки можна зустріти наступні чинники “персональної культури виборця”: зацікавленість громадськими справами, поінформованість і знання; тверді політичні принципи або норми моралі; здатність уважно спостерігати; залученість до комунікативності та обговорень, раціональна поведінка, врахування суспільних інтересіd. На ґрунті класичних та сучасних досліджень процесу легітимності можна запропонувати наступний алгоритм легітимації влади: 1. Вироблення та інституціоналізація виборчих правил та норм політичної діяльності на основі мінімального консенсусу між ведучими групами інтересів. 2. Переконання провідних політичних акторів в справедливості прийнятих правил та норм та готовності діяти відповідно до них. 3. Виконання політичними акторами прийнятих правил та норм. Криза легітимності. Характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, визнання громадянами процесу прийняття рішень; надмірна конкуренція в боротьбі за владу; політична пасивність мас, які не звертають увагу на заклики влади до легітимності; нездатність правлячої еліти підсилити своє політичне панування.

Стабільність.

Головною метою політичної модернізації є не досягнення якогось умовного рівня демократизації політичних інститутів, а їх стійкість, стабільність і здатність відповідати сформованим до цього моменту суспільних умов. Більше того, як свідчить світовий досвід, на стадії активної суспільної трансформації саме жорсткий режим влади здатний акумулювати ресурси для швидкого розвитку, забезпечити безпеку і створення ефективної економіки. Так було в Південній Кореї, Китаї в період останніх реформ, в Малайзії та ряді інших країн, які вчинили, за висловом батька сінгапурських реформ Лі Куан Ю, ривок із третього світу в перший.

Тільки суспільна стабільність і збалансованість механізмів внутрішньополітичного життя створюють умови для очікуваної результативності інституційних та правових запозичень.

Стабільність важливий момент для процесу модернізаціїї, адже історичний досвід показує, що там, де політичне реформування йшло без спроб штучного прискорення, процес завершувався успішно. Прикладом можуть служити скандинавські держави, де політична модернізація протікала плавно і без революційних суспільних потрясінь. Класичний зворотний приклад - Франція, де до завершення створення стійкої системи демократії форсування прогресу в політичній сфері оберталося цілим циклом важких національних криз.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒