Теории политической модернизации

Теория политической модернизации в политической науке начала формироваться в 50—60-х гг. XX в. Ее создатели опирались на теоре­тическое наследие известных исследователей XIX— начала XX вв., в частности М. Вебера (выдвинувшего идею развития европейской ци­вилизации в направлении от традиционного общества к современно­му на основе рационализации поведения), Ф. Тенниса и Э. Дюркгейма (предложившего концепцию эволюции от обществ с «механической солидарностью» к обществам с «органической солидарностью» на ос­нове разделения труда). В качестве теоретической базы, на которую опирались теоретики модернизации, выступали также основные поло­жения структурно-функционального анализа, представления струк­турных функционалистов об общественном развитии.

Особый вклад в разработку теории модернизации внесли работы Г. Алмонда и Д. Пауэлла «Сравнительная политология. Подход с по­зиций "концепции развития"»(1966), Д. Аптера «Политика модерниза­ции» (1965), С. Липсета «Политический человек» (1960), Л. Пая «Ас­пекты политического развития. Аналитическое исследование» (1966), Д. Растоу «Мир наций» (1967), Ш. Эйзенштадта «Модернизация: про­тест и изменение»(1966), С. Хантингтона «Политический порядок в меняющихся обществах»(1968) и другие. В своем развитии теория модернизации прошла условно три эта­па: 50—60-е гг., 60—70-е гг. и 80-90-е гг.

3. Ш.Ейзенштадт: розвиток теорії політичної модернізації («Революція та перетворення

Ім’я ізраїльського соціолога Ш. Ейзенштадта міцно пов’язане з дослідницькою програмою модернізації. Він був серед піонерів цього напряму досліджень, а також одним з найвпливовіших речників соціологічного аналізу суспільства у термінах „традиція versus модерн”. У 1960-х роках Ш. Ейзенштадт одним з перших почав переглядати оптимістичні засади першої фази дослідницької програми модернізації, запропонувавши, поряд з С. Гантінгтоном, її песимістичнішу версію, яка втілилися у другій фазі цієї школи. Нині Ш. Ейзенштадт є чи не єдиним з батьків-засновників дослідницької програми модернізації, що спромігся піддати свої погляди не лише ревізії, але й реконструкції, заклавши підвалини нової школи – школи численних модернів.

Такі процеси, як створення Держави Ізраїль та прибуття емігрантів до Палестини з тих регіонів світу, де проживала єврейська діаспора, поставили перед вченими завдання випрацювати інтелектуальне підґрунтя для формування раціональних бюрократичних інституцій нової держави, розбудови нації шляхом відродження традицій та інтеграції гетерогенних груп прибульців до суспільства. У поєднанні з теоретичною орієнтацією Ш. Ейзенштадта, ця практична проблематика обумовила його академічні інтереси, а саме – проблеми влади, довіри та значення (таку назву має збірка статей Ш. Ейзенштадта [3]) в контексті визначення контурів модерного суспільства та шляхів його розбудови.

Формулюючи засади власної порівняльно-історичної соціології модернізації, Ш. Ейзенштадт задавався питанням: „Чи можливо систематично пояснити розмаїття структурних форм, які супроводжують процес модернізації, чи дослідники мають прийняти формулу деяких істориків про цілковиту унікальність та несумісність будь-якої ситуації?” [9, с. 31]. Для самого вченого відповідь була на користь систематичного дослідження історичних варіацій, позаяк суспільства мають реальні системні якості.на думку ізраїльського вченого, соціальні зміни є функцією системних якостей історичних конфігурацій.

Ш. Ейзенштадт також виступає як проти еволюціонізму (зокрема, Парсонсової спроби відродити Спенсерів еволюціонізм в „Еволюційних універсаліях”), так і історицизму. Для нього формою розриву тяглості соціального розвитку є революції, відтак конфігурація модерного суспільства не може бути еволюційним продовженням зразків, притаманних традиційним соціумам.

Ш. Ейзенштдат протиставляє типи соціальних змін, притаманних традиційному суспільству, – окремішні (segregated); такі, що збігаються (coalescent); виключні (exceptional) – революційним змінам. Революції є ознакою модерну, модерн, у свою чергу, є продуктом революцій. Революції трансформують фундаментальні засади соціального та культурного порядку, реструктуруючи взаємодію центру і периферії, а відтак породжуючи новий тип соцієтальної трансформації і нову цивілізацію: цивілізацію модерну. Отже, модернізація є революційним процесом підриву та зміни існуючих інституцій. Цей процес пов’язується з певними структурними характеристиками: структурною диференціацією, соціальною мобілізацією, а також масштабною, уніфікованою та централізованою інституційною системою координат. Водночас структурні характеристики є лише необхідними, але не достатніми умовами успішної модернізації. Іншими важливими факторами перемоги модернізації є, за Ш. Ейзенштадтом, встановлення гнучких і, одночасно, ефективних символічних та організаційних центрів, здатних регулювати зміни. Відтак, модернізацію можна визначити як рух у напрямі до високодиференційованого та спеціалізованого суспільства, у якому відбулося відокремлення різних ролей індивіда (як-от відокремлення родинних та професійних ролей), економічна сфера якого базується на індустріальному виробництві (останнє характеризується широким використанням Ньютонової науки), а політичній сфері притаманні зростання територіального розмаху та інтенсифікація влади центральних, легальних, адміністративних та політичних агенцій суспільства.

Важливим аспектом модернізації політичної сфери є поширення потенціальної влади на ширші групи – зрештою, на всіх дорослих громадян – які інкорпоруються до консенсусного морального порядку. Модерні суспільства також у тому чи тому сенсі є демократичними або хоча б популістськими, що змушує правителів звертатися до тих, ким правлять, за підтримкою (підтримка перестає бути заснованою на приписі), використовуючи такі механізми, як вибори, плебісцити або їх сурогати (паралельно відбувається поширення таких ідей, як рівність, свобода і участь). Зрештою, у сфері культури модерному суспільству притаманні постійно зростаюча диференціація основних культурних та ціннісних систем (релігії, філософії, науки), поширення освіченості та світської освіти. Паралельно розвиваються засоби масової комунікації та постає новий світогляд з наголосом на прогресі, щасті, спонтанному висловленні відчуттів, індивідуальності як моральній цінності, гідності індивіда та ефективності, а також на теперішньому як на значущому темпоральному вимірі людського існування [12, с. 1 - 19].

На противагу багатьом сучасникам, які, витворивши першу, оптимістичну фазу дослідницької програми модернізації, зупинились у своєму інтелектуальному розвитку, Ш. Ейзенштадту завжди було притаманне реалістичне сприйняття процесу формування модерну, процесу, який породжує протест та може зазнавати зламів. Успішність чи неуспішність модернізації визначається взаємодією поміж панівною системою цінностей і політичними інституціями; місцем політичної системи в системі стратифікації; ступенем внутрішньої однорідності основних соціальних груп та верств суспільств, які переживають модернізацію.

Водночас Ейзенштадтове мислення 1960 - 1970-х років лишалося в полоні євроцентризму: він потверджував, що хронологічно перші модерні режими, які до того ж характеризувалися тяглістю (з важливим уточненням, що ця тяглість була не абсолютною) та плюралістичністю, поступово розвинулися – починаючи з XVI – XVII століть – у Західній Європі, Англії, Нідерландах, країнах Скандинавії, США та англомовних домініонах [12, с. 55]. Ейзенштадт вбачає в Західній Європі традицію автономного культурного, соціального та політичного порядку, традицію, яка надала найсильнішого ендогенного імпульсу модернізації.

Ш. Ейзенштадт розцінює протестантизм як один з найважливіших факторів формування модерну в Європі, водчас розуміючи непряму природу його впливу.

Ш. Ейзенштадт не інтерпретує роль протестантизму у становленні модерну як Deus ex machine, позаяк враховує дію таких факторів, як відкритість та гнучкість існуючих культурних і політичних центрів, а також початкову реакцію ширших соціальних верств на релігійні інновації.

На початку 1960-х років Ш. Ейзенштадт одним з перших представників дослідницької програми модернізації усвідомив, що оптимізм її першої фази виявися невиправданим інтелектуально й політично.

Ш. Ейзенштадт цілком слушно зауважив, що різноманітні соціально-демографічні й структурні індекси модернізації, якими так захоплювалися його оптимістично налаштовані колеги – за найпромовистіший та найвпливовіший приклад править трактат Д. Лернера „Прощання з традиційним суспільством” [16] – означають лише послаблення та занепад традиційного суспільства, не гарантуючи постання життєздатного модерного суспільства. Інакше кажучи, „прощання з традиційним суспільством” породжує ситуацію невизначеності щодо можливих напрямів його розвитку. За Ш. Ейзенштадтом, відкритість і гнучкість модерного суспільства залежить не від повної ерозії партикуляристських зв’язків, а від їх структурного розташування стосовно критеріїв універсальності і досягнення, а також від ступеня впливу цих критеріїв на „різні взаємопов’язані сфери та механізми поміж різними групами, верствами та інституційними сферами, на регулювання доступу до них, на ступінь мобільності у суспільстві та на можливість тяглої кристалізації нових одиниць, які виходять поза існуючу ситуацію та баланс сил” [12, с. 153].

Звідси логічно випливає, що успішна модернізація залежить не стільки від структурних факторів, скільки від культурної диференціації, яка витворює спільну систему координат для суспільства. Суспільства, що виявилися нездатними розвинути інституційну інфраструктуру, спроможну адекватно реагувати на виклики соціально-демографічних та структурних змін, пов’язаних з модернізацією, переживають злами модернізації, тобто переорієнтовуються на менш диференційовані та менш гнучкі інституції (особливо у сфері політики).

Поступове подолання євроцентризму в думці Ш. Ейзенштадта починається лише у другій половні 1980-х років, про що свідчить редагована ним двотомна розвідка „Зразки модерну” [17], яка, визнаючи Захід місцем народження модерну, водночас наголошує на вибірковій інкорпорації рештою імпульсів західного модерну, інкорпорації, яка спричинилася до кристалізації нових соціальних форм, зумовлених цивілізаційним спадком.

5. Демократизація та політична модернізація (А. Пшеворський).