Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Скарга в порядку нагляду на ухвалу Судової колегії Верховного Суду України 1 страница

Петренко Ю. В. через представника подала скаргу на дії Генерального прокурора України, який порушив кримінальні справи без достатніх підстав, передбачених ст. 94 КПК України. Постановою судді Київського міського суду від 26 січня 2001р. у прийнятті скарги Петренко Ю. В. на дії Генерального прокурора і скасуванні постанови про порушення кримінальної справи відмовлено як такій, що непідвідомча суду.

Ухвалою Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 1 березня 2001 р. окрему скаргу захисника Павленка М. П. залишено без задоволення, а постанову судді Київського міського суду від 26 січня 2001р. залишено без змін.

Верховний Суд України мотивував свою ухвалу тим, що «розгляд судом скарг на постанови слідчих органів про порушення кримінальних справ чинним КПК України не передбачений*. Посилання у скарзі на те, що це питання може бути розглянуто на підставі ст. 8, 55 Конституції України, судова колегія не може визнати обґрунтованим тому, що згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади, зокрема суди, зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією України та законами України».

Із твердженнями Судової колегії не можна погодитись. Ст. 19 Конституції України не можна трактувати так, що вона звужує повноваження суду, передбачені статтями 8, 55 Конституції України, із захисту законних прав громадянина. За ст. 64 Конституції таке право громадянина не може бути обмежене. Ст. 55 Конституції України визначає орган, який здійснює захист прав людини: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Отже, відповідно до статей 8, 19, 55, 64 Конституції України суд зобов'язаний прийняти скаргу про порушення прав громадянина і розглянути П по суті. Ухилення від виконання цього обов'язку є відмовою у праві людини і громадянина на звернення за захистом порушених прав.

Тому ст. 19 не обмежує, а, навпаки, прямо зобов'язує суд прийняти скаргу (заяву) громадянина про обмеження його законних прав і постановити відповідне рішення. Ч. З ст. 8, зокрема, вказує, що «норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для

захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується»-.

Судова колегія стверджує, що «ні Конституцією, ні законами України повноваження по контролю за порушеннями слідчими органами кримінальних справ суду не надані». Це твердження є помилковим. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Ні Конституція, ні будь-який інший нормативно-правовий акт не містять винятку з цього правила. Тому суд за скаргою громадянина зобов'язаний перевірити законність порушення кримінальної справи і дотримання вимог ст. 94 КПК України та інших законодавчих актів.

Допустимість судового контролю за дотриманням вимог ст. 94 КПК засвідчує і практика Верховного Суду України. Так, ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України скасовано постанову судді Кагарлицького районного суду Київської області про порушення кримінальної справи та постанову Президії Київського обласного суду. В Ухвалі Верховного Суду наголошено, що «кримінальна справа може бути порушена лише у випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину» (див.: Рішення Верховного Суду України: Щорічник. — 1998. — Офіц. вид. / За ред. Голови Верховного Суду В. Ф. Бойка. — С. 114 — 115).

Отже, Верховний Суд України перевіряє відповідність порушення кримінальної справи вимогам ст. 94 КПК України, тобто перевіряє, чи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину у тих випадках, коли кримінальну справу порушує суд. Тому відмова у такій самій перевірці дотримання вимог ст. 94 КПК України при порушенні кримінальної справи іншим органом є необгрунтованою.

Конституційний Суд у своїх рішеннях від 25 листопада 1997 р. у справі Дзюби та від 25 грудня 1997 р. за зверненням жителів м. Жовті Води роз'яснив:

«Частина перша ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у разі відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Ч. 1 ст. 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України».

Конституційний суд України у рішенні від 25 грудня 1997 р. визначив, що «частину першу ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, е порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене».

«Частину другу ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади (а отже, і прокурора), якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або обмежують права і свободи громадянина, а тому потребують правового захисту в суді» (Рішення Конституційного Суду у справі Дзюби від 25.11.1997 р.). Таким чином, ухвала Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України порушує право на судовий захист і суперечить рішенню Конституційного Суду України.

Ухвала судової колегії не відповідає і практиці Європейського суду з прав людини, за якою суд повинен проводити перевірку конкретних фактів щодо обгрунтованості обвинувачень при розгляді скарги громадянина відповідно до п. 4 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (Прецедент: Рішення у справі «Ніколова проти Болгарії»).

На підставі наведеного і керуючись статтями 384, 388 КПК України та статтями 8,9,19, 55 Конституції України

прошу:

Внести протест у Пленум Верховного Суду України на ухвалу Судової колегії Верховного Суду України про відмову у прийнятті скарги Петренко Юлії Володимирівни на дії Генерального прокурора України і постанову судді Київського міського суду Логнюка К. М. на предмет їх скасування і направлення на розгляд по суті.

Захисник М. П. Павленко

Згідно зі ст. 94 КПК України «справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину». Отже, якщо таких ознак немає або їх недостатньо для висновку про наявність злочину, справа не повинна порушуватись.

Виявивши такі обставини, адвокат звертається до слідчого або прокурора з клопотанням про закриття провадження у справі. Ст. 100 КПК України покладає на про-

курора нагляд за додержанням законів у стадії порушення кримінальної справи. Якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а якщо у справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує постанову про її порушення.

Якщо адвокат вступає у справу з моменту застосування до підозрюваного запобіжного заходу, він може оскаржувати дії щодо порушення кримінальної справи прокурору, вказуючи на їх незаконність¹⁹². Відповідно до завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК) жоден невинуватий не повинен бути покараний. Це — одне з головних завдань адвоката.

Порушення кримінальної справи — самостійна стадія кримінального процесу. Самостійний характер цієї стадії виявляється і в тому, що вона є етапом кримінально-процесуальної діяльності, який має певну особливість — жодна кримінальна справа не може обминути, обійти його.

Тому невипадково, що норми, які регулюють стадію порушення кримінальної справи, виділено в окремий розділ. Звичайно, істотним недоліком закону залишається те, що допуск захисника не здійснюється з моменту порушення кримінальної справи (оскільки, згідно з чинною редакцією КПК, особа, проти якої порушено кримінальну справу, не вважається ні підозрюваним, ні обвинуваченим), а адвокат допускається у справу хоч і на будь-якій стадії процесу, але для захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного¹⁹³. Кожен повинен мати право на захист від моменту порушення кримінальної справи.

У стадії порушення кримінальної справи розв'язується питання про те, чи є необхідні дані, щоб розпочати розслідування і порушити кримінальну справу, тобто з'ясовується, чи є потреба у втручанні органів дізнання, слідства, прокурора. Порушення кримінальної справи є єдиною юридичною підставою для вчинення всіх подальших процесуальних дій з її розслідування.

Порушення кримінальної справи — відповідальний державний акт, покликаний забезпечити охорону і зміцнення суспільних відносин. Проте якщо справу порушено безпідставно, це рішення тягне за собою порушення закону, прав громадян¹⁹⁴ і шкодить інтересам як людини, так і держави.

¹⁹²Див.: Лубшев Ю. Адвокат в уголовном деле. — С. 284.

¹⁹³Див.: 1.1. «Вступ захисника у процес».

¹⁹⁴Див.: Лубшев Ю. Адвокат в уголовном деле. — С. 287.

Отже, відповідно до ст. 94 КПК України компетентні посадові особи мають право порушувати кримінальну справу тільки за наявності законних приводів і достатніх підстав.

Зважаючи на ці обставини, адвокат зобов'язаний перевіряти законність порушення кримінальної справи. Якщо передбачених ст. 94 КПК України приводів немає, то порушення кримінальної справи є незаконним. Чи є той чи той документ або повідомлення приводом — це питання факту. Наприклад, гр. Ч. надіслав заяву про вчинення злочину з закордону. Чи може таке повідомлення бути приводом для порушення кримінальної справи? В адвокатів виникли щодо цього сумніви і вони оскаржили порушення кримінальної справи.

Адже до порушення кримінальної справи орган дізнання або слідчий зобов'язані пересвідчитись в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і взяти в нього відповідну підписку. Якщо цього не зроблено, така заява не може вважатися приводом для порушення кримінальної справи.

Згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, зокрема свідчать про наявність певних кримінальне караних дій чи бездіяльності. При цьому не обов'язково, щоб вони відображали діяння повно і всебічно або викривали конкретну особу у вчиненні злочину¹⁹⁵. Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, справу повинно бути порушено щодо цієї особи (ч. 2 ст. 98 КПК), при цьому прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення попереднього розслідування чи судового розгляду, про що виносять мотивовану постанову (ст. 98^і КПК)¹⁹⁶.

Порушення кримінальної справи за відсутності підстав є серйозною вадою у діяльності органів прокуратури і слідства. Воно тягне за собою нічим не виправдані обмеження прав і законних інтересів громадян. Відсутність даних про те, що у вчиненому діянні є ознаки злочину (юридичний елемент) або реального підтвердження факту діяння (фактичний елемент) є перепоною для порушення кримінальної справи.

¹⁹⁵Див.: Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. — С. 154.

¹⁹⁶Див.: Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. - К., 1999. - С. 191.

Адвокат повинен усвідомлювати, що підставою для порушення кримінальної справи є тільки попередній висновок про наявність ознак злочину. Однак такий висновок обов'язково має ґрунтуватись на аналізі конкретних об'єктивних даних, що містяться у певних джерелах (заявах, поясненнях громадян, протоколах, довідках, актах ревізій).

Кримінальна справа не може бути порушена на підставі домислів, чуток, припущень. Отже, представлені матеріали повинні містити необхідні і достатні передумови для подальшої процесуальної перевірки. Якщо їх немає — адвокат може вважати, що кримінальну справу порушено безпідставно. У кожному випадку порушення кримінальної справи адвокат зобов'язаний перевірити «достатність даних».

У ст. б КІШ України визначено випадки, коли слідчий, прокурор або орган дізнання відмовляють у порушенні кримінальної справи. Тому якщо обставини, передбачені цією статтею, з'ясовуються після порушення кримінальної справи, така справа підлягає закриттю.

Про відмову у порушенні кримінальної справи зацікавлених осіб, підприємства, установи, організації повідомляють, надсилаючи їм копії відповідної постанови або ухвали з тим, щоб забезпечити їх право оскаржити це рішення в порядку і в терміни, передбачені ст. 99^і КПК України¹⁹⁷. Проте нерідко цим правилом нехтують і постанова про відмову у порушенні кримінальної справи не надсилається, що свідчить про недосконалість існуючого судового контролю за діями слідчих, органів дізнання і прокурорів.

Ст. 55 Конституції України, а також рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 р. відкривають адвокатам шлях до оскарження актів і дій службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури. Зокрема, можна оскаржити безпідставне, незаконне порушення кримінальної справи. У своєму рішенні Конституційний Суд зауважив, що «захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури».

Положення ст. 55 Конституції України щодо можливості громадянина звернутися за захистом своїх прав і

¹⁹⁷Див.: Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. - С. 160.

свобод однаково стосується можливості судового оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури, оскільки ними можуть порушуватись його права і свободи. Недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб зазначених органів.

Чинна практика судів, посилаючись на ст. 19 Конституції України, не визнає можливим звернення зі скаргою на окремі дії дізнання, слідства і прокурора. Проте це не повинно зупиняти адвокатів. Подання скарг на безпідставне порушення кримінальної справи рано чи пізно буде прийматись до розгляду. Але для цього адвокатам необхідно виявити наполегливість.

Упродовж багатьох років слідство й обвинувачення не мали клопоту зі скаргами громадян щодо розслідування кримінальних справ та рішень прокурорів і слідчих. З прийняттям Конституції України та підписанням Україною Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини ситуація змінилася. У суди посипалися скарги на незаконне порушення кримінальних справ, незаконне затримання, незаконний обшук, на дії та акти прокурорів. Правовою підставою таких заяв і скарг були статті 8, 9, 29, 55, 124 Конституції України. Втратили спокій і судді, не маючи чітких орієнтирів щодо того, що з цими скаргами робити.

І це зрозуміло. Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає можливості оскарження окремих дій та актів службових осіб з органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури (за винятком санкції прокурора на арешт, а також відмови у порушенні кримінальної справи) безпосередньо в суді.

У роздумах був і Верховний Суд України. Ми не знаємо, які суперечки точилися у його кабінетах, але що вони мали місце, свідчить реальна практика та розбіжності між внесеними протестами і прийнятими за ними ухвалами.

Перед судами також постала проблема дотримання вимог Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Судові прецеденти (наприклад, справа Ніколова проти Болгарії) зобов'язують суди перевіряти обґрунтованість порушення кримінальної справи. Рішення Страсбурзького суду вимагають зовсім нових підходів і внесення корективів до усталеної та врегульованої кримінально-процесуальним законодавством судової практики з питань затримання та арешту.

Щодо скарг про незаконне порушення кримінальної справи практика судів була суперечливою. Відповідно до вимог ст. 94 КПК України кримінальна справа може бути порушена тільки за наявності фактичних даних, які вказують на ознаки злочину.

Окремі громадяни зверталися зі скаргами на дії слідства, вважаючи порушення кримінальної справи незаконним. Як правило, суди відмовляли у прийнятті таких скарг. Водночас набула поширення практика, що у випадках, коли кримінальну справу порушує суд і направляє її до прокуратури для проведення попереднього слідства, законність порушення кримінальної справи може бути перевірена в судовому порядку.

Так, за протестом прокурора Верховний Суд України скасував постанову судді та постанову Президії обласного суду про порушення кримінальної справи щодо Н. на тій підставі, що не було достатніх даних, які б указували на ознаки злочину. Отже, у разі порушення вимог ст. 94 КПК України Верховний Суд припускав можливість скасування постанови про порушення кримінальної справи. Проте це стосувалося тільки тих випадків, коли кримінальну справу порушував суд.

Коли ж гр. Т. звернувся до суду зі скаргою на безпідставне порушення кримінальної справи і недотримання вимог ст. 94 КПК України, Київський міський суд відмовив у її прийнятті, пославшися на ст. 19 Конституції України й мотивуючи свою постанову тим, що у компетенцію судів не входить нагляд за здійсненням попереднього слідства.

Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України залишила постанову Київського міського суду в силі. Безумовно, така позиція є спірною, вона суперечить положенням Конституції України про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в Україні.

23 травня 2001 р. відбулося засідання Конституційного Суду України за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (справа щодо конституційності ст. 248³ Цивільно-процесуального кодексу України).

Згідно з абзацем 4 ст. 248³ ЦПК України судам не підвідомчі скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження. Цей припис виключає з підвідомчості судів розгляд таких скарг у порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України.

Конституційний Суд України визнав, що «захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Проте таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб має свої особливості, не належить до сфери управлінської і не може бути предметом оскарження в порядку, визначеному главою 31-А ЩІК України»¹⁹⁸.

Положення ст. 55 Конституції України щодо можливості громадянина звернутися за захистом своїх прав і свобод однаковою мірою стосується судового оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадовців із зазначених органів.

Тому, виходячи з положень статей 55, 64, 124 Конституції України, передбачене законами право громадян на позасудове оскарження актів, дій або бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури (в порядку підлеглості) не позбавляє громадян можливості звернутися безпосередньо до суду, як і не виключає їхнього права на інші законні засоби захисту своїх прав і свобод, у тому числі на позасудове оскарження. Отже, положення абзацу 4 ст. 248³ ЦПК України є таким, що не відповідає Конституції України, зокрема її статтям 55, 124, тобто є неконституційним.

Рішення Конституційного Суду України відкриває шлях до оскарження актів і дій службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, а отже, можна оскаржити й порушення кримінальної справи. Тепер слово за судами. Виникає питання: в якому порядку розглядати скарги на акти та дії слідчого, органу дізнання та прокурора. Конституційний Суд України наголошує на необхідності керуватись КПК України. Проте оскільки у змінах до нього ця процедура чітко не визначена, практика розгляду скарг на безпідставне порушення кримінальної справи залишається суперечливою.

Принагідно зауважимо, що не просто домогтися розгляду конституційного подання про офіційне тлумачення у

^тЗейкан Ярослав. Мала судова реформа в дії // Закон і бізнес. — 2001. - 25-31 серп.

Конституційному Суді. Один з адвокатів, одержавши відповідь із Секретаріату про невідповідність звернення вимогам закону, з огляду на те, що відмова була підписана не одним із суддів, а заступником керівника Секретаріату, оскаржив дії цього працівника в суд. Обґрунтовуючи право на оскарження дій працівника Секретаріату, адвокат записав: «Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 23 травня 2001 р. (справа № 1-17/2001) акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку відповідно до глави 31-А ЦПК України».

Що може слугувати підставою для оскарження неправомірного порушення кримінальної справи? Безумовно, такими підставами можуть бути лише ті, які вказані у Кримінально-процесуальному кодексі України. Наприклад, один адвокат направив до суду скаргу на безпідставне порушення кримінальної справи, обґрунтувавши її тим, що «органи попереднього слідства не зазначили у постанові про пред'явлення обвинувачення, за виконання чи невиконання яких дій особа давала хабарі». Оскільки сформульоване таким чином обвинувачення виключає кваліфікацію дій за ч. 2 ст. 170 КК України, адвокат порушив питання про закриття провадження у справі.

Вдалим таке обґрунтування не назвеш. Адже прокуратура, орган дізнання або слідчий можуть перепред'явити обвинувачення і у такий спосіб усунути недоліки постанови про його пред'явлення. Звичайно, адвокат може порушувати і питання про недоліки такого важливого процесуального документа, як постанова про пред'явлення обвинувачення і на цій підставі стверджувати, що обвинувачений не міг ефективно захищатися, оскільки обвинувачення було сформульовано не конкретно.

Правомірність порушення кримінальної справи чітко роз'яснена у ст. 94 КПК України: «Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину». Якщо таких даних немає, це є підставою для оскарження порушення кримінальної справи.

Дещо складніше з відсутністю приводів для порушення кримінальної справи. Бували випадки, коли кримінальна справа порушувалася за відсутності достатніх для цього приводів (їх вичерпний перелік поданий у ст. 94 КПК України). Ідеальним мотивом для оскарження незаконного порушення справи є відсутність приводів та достатніх даних, які вказують на наявність ознак злочину.

Таким чином, захист «на незаконності порушення кримінальної справи» може бути забезпечений з урахуванням рішення Конституційного Суду України не тільки шляхом обгрунтованого звернення до слідчого, а потім і прокурора, а й оскарження незаконного порушення справи в суді. Майбутня судова практика покаже, наскільки ефективним є такий шлях. Робити певні висновки можна буде лише після того, як прокурори і суд подолають інерцію старого мислення і напрацюють нову практику.

Проте розглядуваний вид захисту є перспективним і дуже важливим для держави. Поширення судового нагляду на акти і дії органів дізнання, слідчого і прокурора дає змогу ще на початковій стадії не допустити порушень прав людини, заощаджує кошти і час, дає можливість вивільнити слідчих та прокурорів від безперспективної справи, що дало б змогу ефективніше боротися з реальними злочинами.

Класифікація захисту за певними Інші види захисту видами доволі умовна. Скоріше можна говорити про певні типові ситуації, ніж про чітко виражені схеми захисту. Однак для практичних потреб зручно схематизувати певні звичні правові ситуації. Тому за всієї умовності такого підходу він заслуговує на увагу.

,. Ю. Лубшев наводить приклади та-

* обставини?"" ^кого ^захистУ- ^коли ^СУД призначає надто суворе покарання, що не відповідає тяжкості вчиненого і наявності серйозних пом'якшувальних обставин¹⁹⁹. А наявність неврахованих судом пом'якшувальних обставин може бути підставою для скасування вироку.

Обласний суд визнав С. винним у розкраданні за ч. З ст. 17 — 81 КК України і засудив до позбавлення волі на 3 роки і 6 місяців.

У касаційній скарзі, не оспорюючи доведеності вини і правильності кваліфікації вчиненого, адвокат просив суд зважити на пом'якшувальні обставини і зменшити покарання.

Змінюючи вирок, судова колегія вказала, що суд не повною мірою врахував, що підсудний скоїв злочин, коли йому було 15 років, вину свою визнав, у вчиненому розкаявся. Речі, на викрадення яких він зробив замах, були вилучені на місці злочину. Раніше С. до кримінальної відповідальності не притягався, на обліку в інспекції у справах неповнолітніх не перебував.

На підставі цих пом'якшувальних обставин судова колегія знайшла за можливе знизити покарання та застосувати відстрочення виконання вироку (ст. 46^і КК України). У цьому випадку адвокату допомогло везіння. Такі ситуації у практиці судів трапляються нечасто.

'"Лубшев Ю. Адвокат в уголовном деле. — С. 257. 154

Суд може не врахувати пом'якшувальних обставин з багатьох причин. Однією з них є прорахунок адвоката. Адже якщо захисник не вивчив обставини, що пом'якшують вину його підзахисного, не висвітлював їх протягом процесу, не заявляв відповідних клопотань, не домігся, щоб ці обставини були відображені у протоколі судового засідання, — то не дивно, що суд їх не врахував. Якщо адвокат до суду брав участь у попередньому слідстві, то саме він був тією процесуальною фігурою, яка мала допомогти слідчому виявити пом'якшувальні обставини, показати їх правове значення та домогтися їх урахування під час прийняття процесуальних рішень (наприклад, міри запобіжного заходу, визначення ролі підзахисного у системі протиправних дій співучасників, конкретизації кримінальної відповідальності кожного обвинуваченого, його мотивів, цілей, характеру і розміру заподіяної шкоди²⁰⁰.

Ю. Лубшев наголошує, що дані про пом'якшувальні обставини мають таке саме юридичне значення (кримінально-правове і процесуальне), як і елементи предмета доказування (подія злочину, винуватість особи). А в багатьох справах адвокатові тільки й залишається, що спробувати за допомогою пом'якшувальних обставин полегшити долю підзахисного²⁰¹.

3.4. ДОПИТ ПІДСУДНОГО, СВІДКІВ І ПОТЕРПІЛИХ У СУДІ

Допит підсудного Давати чи не давати пояснення в суді вирішує підсудний. Проте він повинен усвідомлювати, що відмова давати пояснення, як і зміна показань, даних під час попереднього слідства, потягне за собою оголошення показань, які він давав на попередньому слідстві²⁰².

У вироку суд може послатися на ці пояснення. Отже, відмова давати показання в суді певною мірою обмежує захисні ресурси. Тому в більшості випадків адвокати не рекомендують цього робити. Проте іноді сам адвокат хоче, щоб підсудний замовк і не погіршував своє становище. Тому давати пояснення в суді або ні — залежить від конкретної ситуації, особливо у випадках, коли обвинуваче-

²⁰⁰Лг/бшев Ю. Адвокат в уголовном деле. — С. 259.

^шТам само. - С. 260.

²⁰²Див.: Адвокапгская деятельность. — М., 2001. — С. 375.

них кілька і мовчання одного буде корисним іншим, а також і самому підсудному, що відмовляється давати показання. В результаті може виникнути патова ситуація, коли без цих показань важко або й неможливо винести обвинувальний вирок, суд має сумніви, які не вдається розвіяти за допомогою інших доказів.

Адвокат має пам'ятати, що показання підсудного нерідко відрізняються від показань обвинуваченого. Підсудний іноді говорить про нові факти, які пригадав уже після допиту слідчого. І адвокат повинен встановити для себе причину цих розбіжностей. Тому слід взяти за правило: ніколи не вимагати від підсудного усного підтвердження факту раніше даних пояснень — це небезпечно для захисту. Недопустимо розпочинати допит із запитання, чи пам'ятає підсудний свої показання, які він дав на попередньому слідстві²⁰³.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒