 |
2. Свідомість як предмет філософського аналізу
|
|
|
|
Духовне життя, незважаючи на його надіндивідуальність, здатне єдна-
•и індивідуальні людські душі, групувати людей у різні спільноти, форму-
мти менталітет завдяки виробництву мовно-інформаційного простору, форм
спілкування, символів і знаків, наділених відповідними смислами тощо.
- 141 -
|
|
Духовне життя не є простою копією матеріального буття, бо пов'язане із постійним розвитком, динамізмом почуттів, думок, настроїв, станів, ідей, часто різнонаправлено діючих сил у суспільстві. Воно " замішане" на пристрастях і волевиявленнях окремих людей чи груп, здатних переоцінювати чи недооцінювати реальний стан речей. Функціонально духовне життя націлене на створення, обмін, збереження, відтворення, накопичення, використання тощо цінностей, знань, вірувань, ілюзій, почуттів.
Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особистого ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття.
В сучасній філософії досліджуються такі проблеми, пов'язані з осягненням свідомості. Виникнення і природа свідомості. Визначення поняття свідомості. Ідеалістичне, матеріалістичне та психологічні розуміння свідомості. Свідомість і матерія. Концепція відображення. Рівні відображення: неорганічний, органічний, соціальний. Соціальна природа свідомості. Свідомість та ідеї. Поняття інтенції. Інтенції і уявлення. Поняття установки. Структура свідомості. Когнітивна, емоційна та вольова компоненти свідомості. Свідоме і несвідоме. Соціальна структура свідомості. Теоретична та емпірична свідомість. Буденна свідомість. Наука і ідеологія. Форми суспільної свідомості.
|
|
|
Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, із притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це ідеальна сутність пси хіки людини, Ті душі, здатність головного мозку людини цілеспрямо воно відображати буття світу, перетворювати його в образи уяви І поняття для мислення.
Свідомість — це особлива частина душі, психіки людини, а її жит тя — тільки форма організації матерії, яка потенційно здатна мислити. Доведено, що свідомість не може бути побудована за законами механіки. Спроби створення мислячої механічної машини не увінчалися успіхом, як І спроби моделювання працюючого мозку, так щоб можна було входити п нього, як у млин. Гігантські електронні машини, що моделюють сьогодні роботу людського мозку, переконливо показують, що в них не виникаї нічого подібного до свідомості. Та людство не відмовилося від ідеї змоде лювати функціонування мозку використовуючи досить великі моделі, подібні до системи Інтернет.
Сучасні науково-філософські розвідки в цій галузі пізнання принци пово відрізняються від попередніх поглядів на душу. Загальне уявлений про душу конкретизується поняттями: дух, духовність, психіка, свідомість,
- 142 -
(ідсвідоме, надсвідоме, мислення, пам'ять, інтелект та ін. Кожне поняття абуває чітко визначеного змісту. Поступово виокремлюються теоретичні і |рактично-прикладні знання про душу, душевні стани людини і суспіль-тва, розробляються методи впливу на психіку окремої людини. Прово-яться експерименти з приводу маніпуляції масовою свідомістю тощо. Час-І термін дух вживається для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.
|
|
|
Отже, свідомість — це досить складний об'єкт дослідження. Насамперед свідомість виступає як образ навколишнього світу. Вона відображає навколишній світ, матерію у всіх її проявах. Тому часто говорять про свідомість як суб'єктивний образ об'єктивного світу. Свідомість вторинна стосовно матерії. Насамперед, за часом свого існування. Матерія існує шчно, постійно рухаючись і змінюючись. Свідомість же з'являється тільки з появою людини, з появою суспільства. Вона формувалася в процесі розпитку людини шляхом відокремлення від тварин протягом майже п'яти мільйонів років. Тому можна дійти попереднього висновку, що свідомість — ч« порівняно молодий феномен, котрий нещодавно з'явився на планеті Зе-мля, породжений особливою формою руху матерії. Свідомість — це результат розвитку людини в суспільстві, більш. вузько — продукт високо-гіанізованої матерії: суспільне розвинутої людини і її мозку.
Цікавим є відношення мислення і свідомості. Що виступає основою
>? Адже свідомість — необхідна частина самого визначення мислення:
• Ін по, мислення визначається через свідомість і, отже, існує як мислення ••пі! остільки, оскільки воно свідоме. Мислення відбувається усвідомле-бо ми це розуміємо, але свідомість, як видно із нижче наведеної їй, не можна зводити виключно до мислення. Як і, до речі, психіка ини не зводиться до самосвідомості чи навіть до свідомості, які є її Інами. Свідомість є важливою, але не вичерпною частиною психіки. Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу, мідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індиві-групову та суспільну свідомість. 3. Діалектика і метафізика
Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах
ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання
>. Йдеться про діалектику і метафізику як певні альтернативні філо-
ькі концепції. Почнемо з визначення самих понять " діалектика" і " ме-
; '' Іика".
Поняття " діалектика", якщо розглядати його в історико-філософсь-аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття актика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести по-ку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою
|
|
|
- 143 -
спростування його аргументів. Гегель одним з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. " Діалектику, — писав він, — часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона грунтується на якомусь суб'єктивному таланті, а не належить до об'єктивності поняття"; 1 2) під поняттям " діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку " абсолютної ідеї", " абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише " абсолютної ідеї", " абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу — діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.
|
|
|
Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, які дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі йтиметься про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики метафізиці. Що таке метафізика?
Термін " метафізика" означає: 1) " мета" (з грецької— між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, пере міщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, мета логіка, метагалактика. " Фізика" — природа, наука про природу, що вивчас загальні властивості матеріального світу. Термін " метафізика" дослівно
1 Гегель. Соч., в 3-х томах, т. З, М., 1972, с. 296.
- 144 -
Означає " після фізики". Даний термін був вперше застосований у зв'язку з пасифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля І філософії під такою назвою. Згодом термін " метафізика" набув іншого, Іільш широкого філософського значення.
Поняття " метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд зна-Ічень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові (принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні " антидіалектика" термін " метафізика" запровадив у філософію Гегель.
В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?
1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить
майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його
утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в
" їнятому" вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, які Іиключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Роз-•иток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для п. -Іпьшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'яз-ового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшлося вище.
|
|
|
2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
' рела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не
Ііджує, обмежуючись уявленням про " першопоштовх" як джерело руху, •о знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недо-нім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і роз-: у вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії ці суперечності.
3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
анізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки
' метафізики таким " механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи ьшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними зміна-
- 145 -
ми, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.
4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в
розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по
колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання,
яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діа
лектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по
прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори,
повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повер
нення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих
елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчен
ня про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, зви
чайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.
5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому
стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна од
нобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З
точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити,
вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба брати пред
мет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в
повне визначення цього предмета як критерій істини.
6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання
предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визна
чень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом " або-
або", " або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається.
7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалекти
ка — як процес. Останнє дає змогу охопити суперечливу єдність абсолют
ної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв'язку, якісні
переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.
8. 1, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.
Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика — це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика — це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, які мають певні здобутки в розвитку філософії,
- 146 -
її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактування таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному | методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв'язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості роз-Іитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мис-| /Іення, а також у побудові наукової картини світу.
Модуль 16. Основні проблеми гносеології 1. Сутність та структура пізнавального процесу. Пізнання як предмет філософського осмислення. Пізнання є & дним із найголовніших вимірів людського буття, разом з, наприклад, І Діяльністю людей, їх відносинами чи спілкуванням,. Адже чи не найважли-' имиим передпосилочним чинником, зумовлюючим унікальність людини, є Ідо у неї чітко виражена й відіграє вкрай важливу роль здатність до " їреджуючого відображення реалій об'єктивного світу. У інших же жи-істот, навіть найрозвинутіших, ця здатність перебуває, як правило, у одковому чи принаймні недосить розвинутому стані. Та й, окрім того, чення здатності активного відображення для життєдіяльності означе-суто біологічних, істот помітно менше, ніж для буття істот мислячих. < овними формами здійснення цієї людської здатності своєрідного, пробного, тобто здійснюваного крізь призму потреб людини, відображення ктивної реальності, її ідеального і, в основному, вірного відтворення ають мислення, свідомість, знання та, нарешті, пізнання, котре й ста-'Ітиме основний предмет нашого розгляду. Будучи важливими різно-ши одного й того ж процесу, тобто відображення, свідомість, мислен-Іізнання та знання виступають як утворення вельми близькі між собою изкою істотних характеристик, такі, що мають одну і ту ж внутрішню рву, є органічно спорідненими. Але, за усього того, — аж ніяк не кними, оскільки кожне з них фіксує й характеризує процес виперед-чого відображення дійсності людиною у якомусь одному, лише йому тивому ракурсі. При цьому знання, тобто ідеальне, інформаційно й |Існо " навантажене", але при цьому водночас у принципі адекватне, ильне відбиття об'єктивних характеристик реальності у свідомості лю-постає воєрідною точкою відліку при з'ясуванні специфічних ознак Ти зі згаданих вище термінів.. У цьому ракурсі мислення виступає як
- 147 -
здатність людини оперувати знаннями, котра (як правило, не свідомо й цілеспрямовано, а інстинктоподібно, в неусвідомленій формі) трансформується, у ході соціалізації індивіда й перетворення його на особистість, набуваючи рівня розвинутої здібності, вміння використовувати поняття, судження, умовиводи, гіпотези, концепції, теорії тощо у ході теоретичного осмислення та практичного перетворення людьми навколишнього світу й самих себе. самих себе; свідомість — процесом функціонування знань у їх співвіднесенні між собою та з предметами, котрі відповідними знаннями відображаються; пізнання ж попередньо, у першому наближенні можна схарактеризувати як суспільний за своїми передумовами, характером перебігу й наслідками процес здобування нових знань про об'єктивну дійсність.
Пізнавльний процес: основні складові. Людина не отримує знання пасивно, й у вигляді якогось вже " готового" продукту. Воно продукується в ході тривалого, важкого, складного і багатоступінчатого пізнавального процесу, котрий утворюється з багатьох послідовних пізнавальних циклів, кожний з яких складається, у свою чергу, з низки послідовних ланок. Вище вже зазначалося, що пізнання становить один з найважливіших, суспільнозначущих різновидів пізнання. Тому структура циклу пізнавальної діяльності складається взагальних рисах з тих же елементів, котрі утворюють структуру циклу людської діяльності як такої. Остання чи не найчіткіше і у найрозвинутішому вигляді виражена у діяльності практичній, предметно-перетворюючій, тобто у праці, чим теж чималою мірою зумовлена особлива, засаднича роль практики у пізнанні. Структуру практичної діяльності складає, як відомо, низка компоненті серед котрих декілька має значення важливіщих. Це такі складові як суб'єкт діяльності, її об'єкт, мета, засоби, сам процес діяльності у власному сенсі слова і, нарешті, її результат. З тих же елементів складається й структура кожного з іншиї основних різновидів діяльності, що виокремилися з практичної в ході історичного поділу праці, в тому числі — й діяльності пізнавальної. Звичайно, під впливом особливостей тої чи іншої сфери людської життєдіяльності змістові характеристики одних і тих же елементів у контексті різних різновидів діяльності неминуче набувають також і відмінностей, подекуди вельми істотних. Найкраще як спільні риси, так і відмінності одних і тих же компонентів діяльності духовної, пізнавальної, та інших видів людської активності простежуються через співставлення пізнання з щонайконтрастн-ішим і водночас первинним щодо нього різновидом діяльності, тобто — з працею, діяльністю практичною, матеріальною, предметно-перетворюючою. Особливе місце серед означених компонентів посідають, у якості вихідних, суб'єкт і об'єкт пізнавальної діяльності.
Суб'єкт і об'єкт пізнання. З'ясування природи пізнавального процесу передбачає, у першу чергу, виявлення того, хто ж становить собою
- 148 -
суб'єкт пізнання, чим цей суб'єкт відрізняється від суб'єктів інших видів діяльності людей, чи змінюється, і якщо так, то яким чином, характер суб'єкта пізнання в ході історичного поступу останнього, яким чином співвідносяться суб'єкт і об'єкт у пізнавальній діяльності на відміну від її інших різновидів тощо.
Відразу ж варто відзначити, що суб'єкт і об'єкт пізнання постають як поняття парні, такі, що перебувають у нерозривному зв'язку й не можуть існувати одне без одного. Вперше у європейській філософії системно розроблене вчення про " принципову координацію суб'єкта та об'єкта", за якою без суб'єкта немає об'єкта, без об'єкта, було свого часу піддане жорсткій критиці В. І. Леніним у його праці " Матеріалізм і матеріалізм", оскільки це вчення буцім-то заперечує існування об'єктивної дійсності, Існуючої поза свідомістю суб'єкта й незалежно від неї. Однак підстави для звинувачень відпадають, якщо чітко усвідомити, що у відношенні означеної координації суб'єкт і об'єкт перебувають не взагалі, а саме й тільки тоді, коли ці утворення пов'язані між собою саме у даних статусах, тобто як суб'єкті об'єкт. " Суб'єкт і об'єкт, — доречно зазначав П. В. Копнін ще за часів " хрущовської відлиги 60-х років", — співвідносні категорії, подібно до сутності та явища, змісту та форми. Говорити про одну із них, не І'ясовуючи відношення до іншої, неможливо. У цьому сенсі цілком припустиме твердження: немає суб'єкта без об'єкта і об'єкта без суб'єкта. " Помилковим, отже, є не саме твердження про нерозривний зв'язок суб'єкта ті об'єкта, а намагання надати цьому твердженню значення ширшого за Інтервал, у межах якого це твердження може використовуватися дійсно продуктивно. Трапляється ж це, зокрема, тому, що не акцентується момент розбіжності між поняттями " об'єкт" і " об'єктивна реальність". Внаслідок чого об'єкт трактується зашироко, ототожнюючись, по суті з об'єктивною реальністю як такою, що й уможливлює некоректні висновки. Але ж у ркості об'єктивної реальності певні предмети можуть існувати (й існують) Незалежно від свідомості й задовго до виникнення людства, ще не будучи об'єктами. Адже статусу об'єкта ці предмети набувають лише тоді, коли Юни входять у взаємозв'язок з суб'єктом. Якщо ж об'єктивна реальність і вб'єкт ототожнюються, то саме тоді теза про те, що без суб'єкта немає іб'скта й може набути суб'єктивно-ідеалістичного звучання.
Визначаючись чималою мірою через об'єкт пізнання, поняття " суб'єкт ПІІнання" характеризується, звичайно, й своїм власним, внутрішнім змістом. Ієно постає як поняття полісемантичне, тобто багатозначне. Суб'єкт пізнання у найширшому розумінні цього слова — людство в цілому. Інакше кажучи, суб'єкт пізнання, тлумаченого у найзагальнішому сенсі цього терміна, їЛІІпадає, по суті, з суб'єктом суспільно-історичної практики в цілому. І це цілком зрозуміло. Адже будь-яка людина, у якій би царині життєдіяльності
- 149 -
не здійснювалася б її діяльність — матеріальному виробництві, соціальній, політичній чи духовній — в ході виконання своїх суспільних, суто спеціалізованих, здавалося б, дій, часто-густо ніби-то не пов'язаних з пізнанням навіть опосередковано, насправді просто " приречена" на те, щоб не лише оперувати вже наявними знаннями, а й отримувати знання. Отже, сам спосіб існування людини як істоти мислячої робить пізнавальну складову однією з атрибутивних характеристик людського буття. Але пізнання, трактоване як соціально-історичний процес, тобто як діяльність, суб'єктом котрої є людське суспільство в цілому, аж ніяк не постає неподільно єдиним, глобально-монолітним і неухильно-поступальним процесом. Воно утворюється множиною паралельних і послідовних різномасштабних пізнавальних циклів, суб'єктами котрих є найрізноманітніші соціокультурні утворення — від окремих суспільств, культур, цивілізацій, формацій, народів до різного рангу етнічних і. соціальних спільнот, невеликих груп і окремих людей. Однією з визначальних характеристик пізнання постає при цьому закон співпадіння онтогенезу розвитку індивіда) та філогенезу (розвитку роду), за яким окрема людська особистість в ході свого індивідуального духовного розвитку з необхідністю має пройти основні щаблі пізнання, вже подолані людством в особі його конкретних суспільств, формацій, історичних культур тощо.
Соціальне зумовленим, глибинно пов'язаним з суспільно-історичною практичною життєдіяльністю людей є не лише суб'єкт, а й об'єкт і засоби пізнання. Скажімо, об'єктом пізнання, як практичної діяльності, можуть бути найрізноманітніші речі, явища і процеси зовнішньої, об'єктивної реальності. Але предмети праці вичерпуються саме й тільки матеріальними утвореннями. Предметами ж пізнання та його дедалі важливішими засобе ми стають неминуче, у ході його розвитку, й різноманітні ідеальні утворен ня: логічні конструкти, ідеальні об'єкти теорій, ідеальні моделі, графічні засоби, програми, художні образи, різноманітні знакові системи (усна та письмова, " природна" та фахові мови), ідеалізації на кшталт законів науки тощо. Звичайно, йдеться лише про переважаючу тенденцію. Адже за умов сучасного, високорозвинутого суспільства різноманітні ідеальні засоби мо жуть використовуватися й у трудовому, а матеріальні — навпаки, у пізна вальному (наприклад, — у науковому експерименті) процесі. Відмітною рисою осягнення дійсності людиною є те, що пізнаючи навколишній світ, людина намагається відсіяти другорядне від основного, випадкове від не обхідного, сягнути рівня гибинного, закономірного, а не зупинятися нп простій фіксації плинних, поверхневих подій. Отже, серед предметів пізнання особливе місце посідають закони.
Істина як мета пізнання. Досягнення істини, котру давньогрецький філософ Арістотель схарактеризував як відповідність знання предмету,
- 150 -
дійсності, яку воно відображає, становить наріжне завдання людського пізнання. Пізнання істини є однією з найважливіших і неминущих, вічних проблем філософської думки всіх часів і народів. Найрізноманітніші системи, школи і напрями у філософії відрізняються не тим, що одні зних юзглядають питання про істину, інші ж ігнорують його. Адже, по суті, емає такого філософського вчення, у котрому це питання у тій чи тій рмі не ставилося б. Різні мислителі та їх системи відрізняються значною мірою тим, як саме трактується ними істина, її наріжні й невід'ємні, тобто атрибутивні, характеристики, можливості її досягнення. А також — джерела, основа, мета, рушій і критерій істинності пізнання. Розуміння істини, співвідношення істини та хиби (заблудження), правди і брехні є тим своєрідним полюсом, силове поле котрого зорієнтовує відповідним чином місце, характер постановки та розв'язання усіх інших проблем теорії пізнання.
Ключовою, вихідною і однією з визначальних характеристик істини с її об'єктивність, тобто наявність у істинних знаннях такого змісту, котрий не залежить від суб'єкта пізнання, хто б не поставав би у ролі означеного суб'єкта — людське суспільство, конкретно-історичні суспільства, локальні культури, цивілізації тощо. Водночас, розглядаючи об'єктивність в статусі однієї з визначальних характеристик істини, було б помилкою вважати, що це дає підстави трактувати істину як онтологічну ознаку самих матеріальних предметів. Адже істина — це насамперед тео-ретико-пізнавальна, а не онтологічна характеристика, вона стосується не самих об'єктів, а людських знань про ці об'єкти, постаючи як форма •ираження зумовленості змісту знань оточуючою реальністю та змінюючою цю реальність практично-предметною діяльністю людей.
З об'єктивністю внутрішньо пов'язані такі характеристики істини як її відносність і абсолютність. Тою мірою, котрою істинне знання постає об'єктивним, таким, що вірно відображає навколишній світ, воно тим самим містить у собі момент абсолютної істини. Однак, хоча, з одного боку, Імення, якщо це справді знання, а не просто гадка, є у принципі вірним «Ідображенням реальності, воно, з іншого боку, завжди постає вірним пише у принципі, включаючи обов'язково й момент неточності, приблизності, а то і невідповідності дійсності, що відображається. Інакше кажучи, Імання й справді, остільки, оскільки містить у собі об'єктивний зміст, дає й обсолютну істину. Однак завжди — у неповному й недосконалому вигляді, ІІк момент. Саме цей бік неповноти, релятивності об'єктивного змісту знань фіксується за допомогою поняття відносної істини. Об'єктивна істина швжди постає у вигляді істини абсолютно-відносної, й співвідношення Ібсолютного та відносного в ній у ході осягнення дійсності людиною Імінюється завдяки поглибленню об'єктивного змісту знань і його збага-Іинню новими зрізами бачення реальності.
- 151 -
Відносність істини, котру сповіщають нам знання, виявляється й у тому, що в ході подальшого розвитку знань виявляється не лише неповнота істини, але, подекуди, і її умовність. Адже те, що непевному етапі постає як істина, з часом може обернутися заблудженням, або й було таким з самого початку, хоч і сприймалося у значенні істини. Похибка виступає, на противагу істині, як невідповідність знань предмету. Воно не тотожне й брехні. Своєрідність змісту поняття брехні визначається багато у чому саме тим, що вона співвідноситься нез істиною, а з правдою. Правда ж, на відміну від істини, фіксує відповідність не між знанням і дійсністю, а між мисленим змістом знань і його вербальним опредметненням, тобто є світоглядним виміром істини. Відповідно й брехня, як поняття, протилежне правді, — це вже невідповідність думок словам, тобто свідоме викривлення, спотворення істини з якихось суб'єктивних мотивів, міркувань тощо. Від заб-лудження та брехні слід, нарешті, відрізняти похибку як наслідок неправильних (в результаті а) порушення правил логіки — логічні похибки; чи б) незнання — фактичні похибки) дій суб'єкта в якійсь галузі людської діяльності. Таким чином, знання — завжди єдність відносної та абсолютної істини, істини та заблудження, а подекуди — й правди та брехні. В цьому плані відносна істина постає як вираження необхідності змін у знанні, мінливості будь-якого істинного знання, його збагачення, уточнення, узагальнення й поглиблення. Отже, людське пізнання реалізується як складний і багатоетапний рух від знання неповного й незавершеного до повнішого та довершенішого, від істини відносної до абсолютної. Сама ж істина постає відповідно не як статичне, тобто нерухоме відношення знання до дійсності, а як процес. Причому — не одноразовий процесуальний акт встановлення відповідності між знанням і реальністю, а процес непростий, важкий, тривалий і багатоступінчатий, процес нелінійного поступу знань, складного та багатоетапного метаморфозу (якісного перетворення) знань — з форми істини відносної у абсолютну. Абсолютна істина виступає при цьому у ролі своєрідного ідеалу, а саме — ідеалу пізнавального. І як будь-який ідеал, абсолютна істина, в якості пізнавального ідеалу, теж досягається лише врешті-решт, асимптотичне, тілки завдяки пізнавальній діяльності низки поколінь, будучи недосяжною ні для одного з цих поколінь, взятого окремо. Адже відмітною рисою будь-якого пізнавального циклу є незбіг, чи, принаймні, неповний збіг пізнавальних цілей і реального результату, отриманого в межах даного циклу в ході реалізації означених цілей. Даний незбіг аж ніяк не слід розглядати як щось суто негативне, оскільки він знову й знову виконує функцію своєрідної пізнавальної спонуки, будучи водночас запорукою невичерпності й поступальності пізнання як суспільно-історичного процесу. Нарешті, процесуальностю істини зумовлена чималою мірою така її атрибутивна характеристика як конкретність.
- 152 —
Абстрактної істини не існує, істина завжди конкретна. Абстрактне, як відомо, це однобічне, фрагментарне і, внаслідок цього, неадекватне, необ'єктивне знання. Конкретність же виступає в пізнанні як відображене відповідним чином, через єдність багатоманітних визначень, у мисленні реально існуюче конкретне, єдність багатоманітного в дійсності. Конкретність істини знаходить свій вияв і у тому, що будь-яке знання зберігає свою зна-чушість в якості істинного лише у певному, досить чітко визначеному контексті, або інтервалі, простору, часу та інших зовнішніх умов. Нехтування зумовленістю знаь конкретними умовами й намагання розсунути сферу застосовності певного істинного знання за межі інтервалу його автентичного (відповідного), продуктивного використання призводить до перетворення істини у її протилежність, заблудження. Серед характеристик істини, крім розглянутих вище, виділяють також такі, як рефлексованість, себто здатність істинних знань поставати засобом критичного самоусвідомлення; еврістичність, або ж здатність таких знань сприяти творчій, спрямованій на Іідкриття, діяльності; простота; антикон'юнктурність, дистанційованість щодо зовнішніх, випадкових змін; когерентність, тобто узгодженість того чи іншого знання з масштабнішими, фундаментальними ідеями; краса тощо. Нарешті, розрізняється також істина а) " епістемна", наукова та б) філософська — " алетейя". Перша монологічна за формою вираження і об'єктна, поли-шаюча суб'єкта поза полем зору, — за спрямуванням. Друга ж — поліфонічна за способом існування й " софійна", орієнтована не стільки на вироблення нових знань про зовнішній світ, скільки — на якісне перетворення самої людини, свідоме формування світогляду, мудрості, власного відношення додійсності, на розкриття суб'єкт-об'єктних взаємодій, місця людини у світі природи та суспільства.
|
|
|
