2. Практика як специфічно людський спосіб освоєння.
Не менш важливими завданнями теорії пізнання є й розв'язання питання про джерело, основу, мету, рушій \ критерій істинності пізнання. У різних філософських напрямах, течіях, школах і системах це питання Іирішується по своєму. В різних випадках у пошуках його розв'язання мислителі наголошують на пізнавальному значенні: органів чуття та чуттє-•их даних (Епікур, античний стоїцизм, Гассенді, Гоббс, Локк, Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах, Людвіг Фейербах); розуму людини та її інтелектуальних пізнавальних здатностей як " природного світла розуму" (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза); чуттєвості, продуктивної уяви, розсудку, здатності судження (Іммануїл Кант); інтеллектуальної інтуїції (Іоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Йосиф Шеллінг); духу (Георг Вільгельм Фрідріх Гегель); життя (Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Ос-••льд Шпенглер); інтерсуб'єктивного, того, що є загальнозначущим (Ед-Мунд Гуссерль, Бертран Рассел, Рудольф Карнап, Жан-Поль Сартр, Моріс - 153 -
Мерло-Понті, Альфред Шюц); того, що сприяє досягненню успіху, вигідного, корисного (Джон Стюарт Мілль, Чарлз Пірс, Вільям Джеме, Джон Дьюі); того, що уможливлює умовне погодження, своєрідну пізнавальну угоду (Анрі Пуанкаре, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, Казімеж Айдукевич); того, у що люди свято вірять і що не розходиться з позицією авторитетів (релігійна догматика) тощо. Вельми важливим і загальновизнаним критерієм істини є, нарешті, як відомо, логічна доказовість знань. Тобто — доведення істинності отриманих знань, що стають завдяки цьому вже не лише істинними, а й вірогідними, достовірними, за допомогою засобів логіки (як формальної, так і діалектичної).
Звісно, не можна жодним чином не те що заперечувати, а й применшувати значення будь-якої зі згаданих вище позицій. Адже кожна з них виявляє функцію того чи іншого явища у ролі одного з джерел, засновків, рушіїв чи критеріїв істини, котру це явище й справді спроможне відіграти у певному ракурсі. Водночас необхідно відзначити особливу значущість практичної соціально-історичної життєдіяльності людей як начала, що впливає на істинність людського знання не просто в тому чи іншому вимірі, а визначальним чином та системно, котра постає водночас і як джерело, і як основа, і як мета, і як рушій людського пізнання, і, зрештою, як критерій його істинності. При цьому на різних рівнях пізнання роль практики як критерія істини виявляється відмінними способами. Так, роль критерія істинності тих чи інших емпіричних знань цілком може ефективно відігравати індивідуальна практична, предметно-перетворююча діяльність, тобто праця окремої людини. Якщо ж йдеться про перевірку такої високорозвинутої й спеціалізованої форми систематизації людських знань, як наукова теорія, то у даному разі функцію критерія істини практика спроможна належним чином виконати лише взята у повному обсязі, тобто як суспільно-історична практика в цілому, в котру й нау кові теорії, що вже довели свою істинність, входять у подальшому в якості її складових. Дійовість практики як продуктивного критерія істини визна чальною мірою зумовлюється тим, що у ній (практиці) всезагальне вияв ляється у предметно-чуттєвій формі безпосередньої реальності. Однак все загальність у її чистому вигляді, реалізуючись, з одного боку, лише через окреме й одиничне, ні в одному з них, з іншого боку, не здійснюється повністю, виявляючись належною мірою лише через низку практичних втілень теорії. Саме тому критерієм істинності наукової теорії, тобто систе ми всезагального й необхідного знання про сутнісні характеристики дійсності, розглянутої у певному ракурсі, й може бути практика лише в її цілісному, суспільно-історичному обсязі. Адже тільки у цьому разі теоретичні ідеї та всезагальні й необхідні положення теорії можна перевірити з належною повнотою, через низку ттемпорально послідовних практичних втілень. Кожне
- 154 - з цих втілень, в якості окремого, є неповним, обмеженим і однобічним. Але взяті у своїй сукупності та послідовності вони охоплюють з належною повнотою зміст усієї теорії й дають надійні підстави для обгрунтованого висновку про істинність (чи неістинність) теорії в цілому. Представниками філософії науки XX століття було запропоновано такі, вужчі ніж практика й досвідні за своїм характером способи випробування наукової теорії, як верифікація (принцип, запропонований М. Шліком і Л. Вітгенштейном) та фальсифікація (принцип, запропонований К. Поппе-ром), котрі грунтуються на ототожненні істинного з тим, що може бути перевіреним. Верифікація — це така досвідна перевірка, за якої певні положення теорії визнаються випробуваними на істинність (верифіковани-ми) тоді, коли усі наслідки, котрі можна вивести з цих положень, виявляються істинними. Фальсифікація постає як верифікація навиворіт, тобто як спосіб підтвердження теорії через вичерпання спроб виявлення досвідних даних, що не вписувалися б у існуючу наукову теорію, дискредитували б, або й взагалі заперечували її. Важливу роль у перевірці теорій на істинність відіграє така специфічна, " наукова" практика, як експеримент. Експеримент (від латинського слова ехрегітепіит — проба, спроба, досвід) — специфічна форма пізнання, спосіб, за допомогою котрого процеси та явища реальності досліджуються у контрольованих і керованих умовах. Здійснити експеримент — значить свідомо, цілеспрямовано створити (за потреби — й неодноразово) наперед •изначену пізнавальну ситуацію, в котрій гіпотеза, концепція чи теорія перевіряються засобами практики, й, як правило, з опертям на спостереження.
Воспользуйтесь поиском по сайту: ![]() ©2015 - 2025 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...
|