" Ливанова Т. История западноевропейской музики до 1789 года. Кн. 2. — М., 1987. — С. 278-279.

" Ливанова Т. История западноевропейской музики до 1789 года. Кн. 2. — М., 1987. — С. 278-279.

к Мазе. іьЛ. Проблеми классической гармонии. — М., 1972. — С. 3.                           > > -»> ■ *•■. • *'л*гп

12

Отже, вищий етап класичного стилю виріс на грунті досягнень різних за національністю композиторів «передкласичного» періоду XVIII ст. Ромен Роллан писав: «Телеман, Гассе, Йоммеллі та ман-геймські симфоністи — це річки, які проклали собі дорогу в майбутнє. Ці річки впадають у більш могутні потоки, ім'я яким Моцарт, Бетховен, і поглинаються ними»²¹.

Для вищого етапу класичного стилю була характерна ясність і гар­монійність, рівновага інтелектуального і чуттєвого. На цьому етапі була створена строга і впорядкована структура сонатно-симфонічного циклу з опорою на принцип контрастного зіставлення. Для форми характерне чітке структурне розчленування, дотримання принципу періодичності і симетрії. Тематичний матеріал відзначався рельєфністю, виразовістю й індивідуальним характером. Композитори досягли великої майстерності в тематичному розвитку. Художні концепції віденських класиків, як зазначає Т. Ліванова, «викликали до життя симфонізм — симфонічний метод музичного мислення, ідею сонатно-симфонічного циклу, симфонізацію опери»²².

Творчість композиторів віденського класицизму (Гайдна, Моцарта, Бетховена) стала вершиною світового мистецтва. Але і творчість інших національних шкіл (італійської, французької, німецької, чеської), зокрема й творчість талановитих українських композиторів М. Бере-зовського та Д. Бортнянського — сучасників віденських класиків²³ — зробила внесок у розвиток вищого етапу класичного стилю.   ■

2. Історичні умови розвитку культури в Україні

У другій половині XVIII ст. умови розвитку української культури стають дедалі більше несприятливими через поступову втрату Ліво­бережною Україною своїх автономних прав, а Правобережна Україна у той час уже перебувала у складі Польщі. Російська імперська влада намагалася ліквідувати автономні права Гетьманщини ще в першій половині XVIII ст. Ці тенденції значно посилилися в другій половині XVIII ст. і Україна втратила свою незалежність, перетворившись у частину Російської імперії.

21 -Роман Р. Музьїкально-историческое наследие. Вьіп. 3. — С. 294—295.

22 Ливанова Т. История западноевропейской музики до 1789 г. Кн. 2. — С. 177.

» Гайдн (1732-1809), Березовський (1745-1777), Бортнянський (1751-1825), Моцарт (1756-1791), Бетховен (1770-1827).

На початку другої половини XVIII ст. в Україні на короткий час було відновлено гетьманство²⁴. Його поновили за цариці Єлизавети не без старань її чоловіка — українця з козацького роду Олексія Розумовського (Розума). У 1750 р. гетьманом України став Кирило Розумовський — 22-річний брат Олексія Розумовського. Молодий гетьман дістав добру освіту в Західній Європі. Він почав перебудовувати українську Гетьманську державу на зразок держав європейського типу, став організовувати судову справу, надав місту Глухову (своїй рези­денції) європейської витонченості, прикрасивши його величними палацами, парками й театром. Кирило Розумовський мав і багато інших планів (зокрема, встановити дипломатичні зносини України з європейськими державами, звільнити українських козаків від участі у війнах Росії, прямо не пов'язаних з інтересами України, заснувати в Батурині університет та ін. ). Але до цих ініціатив російська влада поставилася негативно й не дозволила їх здійснювати. Імперська влада й за гетьманування Кирила Розумовського далі проводила коло­ніальну політику. Вона контролювала фінанси Гетьманської держави, скасувала митні кордони тощо²⁵.

Колонізаторська політика Росії особливо посилилася за царювання Катерини II (1762—1796). В одній з інструкцій для Сенату вона писана, що провінції Малоросію, Ліфляндію та Фінляндію «слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу»²⁶. У 1764 р. вона примусила Кирила Розумовського зректися гетьманської булави. Гетьманщиною стала керувати «Малоросійська колегія» (протягом 1764—1781 рр. ), що була підпорядкована безпосередньо Сенатові, а президентом колегії і генерал-губернатором Малоросії був призначений генерал-фельд-маршап, російський граф П. О. Румянцев-Задунайський, який ретельно викорінював українську автономію.

За наказом Катерини II у 1775 р. було зруйновано й Запорізьку Січ. Останнього кошового П. Калнишевського цариця заслала в Соло-вецький монастир на Білому морі, де він 25 років перебував у кам'яній темниці. Катерина II прагнула стерти з пам'яті українського народу спогади про запорожців. Оголосивши про ліквідацію Січі, вона додала,

²⁴ 3 1734 р, після смерті Данила Апостола, вибирати в Україні гетьмана царська влада не дозволила.

²⁵ Субпшьний О. Історія. - К., 1991. - С. 156-157.

^2в СубтельнийО. Україна. Історія. — С. 157—158.                                    ^Х;             _у   '

14

що «вживання слова „запорізький козак " розглядається нами як образа нашої імператорської величності»¹¹.

Значна частина запорізьких козаків (5 тисяч) знайшла пристанище на турецькій території неподалік гирла Дунаю, але згодом вони повернулися в Україну. Царизм використовував колишніх запорожців у російсько-турецькій війні (1787—1791 рр. ), і після її закінчення частину козацьких бойових сил було переселено на Кубань, де з них сформували чорноморське військо.

Протягом 80-х років XVIII ст. в Україні були скасовані рештки гетьманської автономії. У 1781р. Гетьманщину було перетворено натри губернії: Київську, Чернігівську, Новгород-Сіверську, що разом становили Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого стояв Румянцев. Глухів перестав бути гетьманською столицею, а в кожній губернії було введено загальноросійські адміністративні та судові установи²⁸. Місто Глухів з цього часу занепадає, а більшого значення набувають головні міста губерній — _%Київ, Чернігів та Новгород-Сівсрський. У них гуртувалися й культурні сили.

У 1783 р. було ліквідовано козацькі полки й перетворено їх на полки російської армії. У цьому ж році на Лівобережній Україні було юри­дично запроваджено кріпацтво. Скасовувалися й права української церкви. Землі, які належали церквам і монастирям, були передані російській державі. У фінансовому відношенні українська церква стала повністю залежною від російської влади. Церковних ієрархів в Україну призначали в Росії. Наприкінці століття більшість державних чиновників і церковних ієрархів були росіянами або зрусифікованими українцями, які вже не дбали про розвиток української культури²⁹. Таким чином, Катерина II остаточно завершила ту справу, яку роз­почав Петро І — повністю знищила українську (гетьманську) державу.

За час існування Гетьманської держави козацька старшина, якій гетьмани давали великі землеволодіння, використовуючи працю селян, стала привілейованим класом (шляхетством). Царизм, ліквідовуючи автономію України й перетворюючи її територію на російські губернії, одночасно перетворив українську старшину в загальноросійський стан — у російське дворянство. Цьому сприяла сама козацька старшина, що вимагала надання їй прав і привілеїв російського дворянства.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: