" Там же. -С. 161.   ■' ■ . '■•'- ■ - •■■■. ■■. '-.

" Там же. -С. 161.                      ■ ' ■                                                          . '■ •'- ■ -- •■ ■ ■. ■ ■. '-..

21 Полонська-Василенко Н. Історія України. Удвох томах. — 2-ге вид. — К., 1993. — Т. 2. — С. 105. " Субтгльний О. Україна. Історія. — С. 177.

У 1785 р. Катерина II поширила в Україні права російського дворян­ства, зрівнявши українську знать з російськими дворянами. Тих, кому давали дворянський титул, забезпечували й земельними маєтками. Більшість старшинської знаті піклувалася переважно про свій особи­стий добробут і кар'єру, атому й не чинила належного опору ліквідації Гетьманства.

З припинення існування Гетьманської держави й ліквідацією різних українських установ та полків величезна кількість урядовців і стар­шинська знать залишилися без посад. Більшість із них діставали нові посади від російської влади не тільки в Україні, але і в Росії. Дехто зі старшинської знаті зробив у Росії велику кар'єру. З українсь­ких родин Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв, Трощинських та ін. були в Росії канцлери, міністри; вони займали й інші впливові посади. Значна частина українських дворян, які працювали в Росії, русифіку­валися, відмовлялися від своєї мови і рідних традицій. Але серед високоосвічених представників української знаті та інтелігенції, що перебували на службі в Росії, траплялися й українські патріоти, які не забували свого коріння, своєї нації. Серед них особливо виділяється Григорій Полстика (бл. 1724—1784) — один з депутатів комісії, створеної Катериною II (1767 р. ), який обороняв у ній автономію Гетьманщини, а потім працював перекладачем у Петербурзькій Академії. Крім того, Г. Полетика збирав літописи й документи з історії України. Його вважають одним з можливих авторів історичної праці «Історії Русів». Були також інші українські патріоти, які мріяли відновити українську державність, зокрема, поет і громадсько-політичний діяч В. Капніст у 1791 р. шукав підтримки в Пруссії на випадок збройного повстання в Україні проти царизму³⁰.

Офіційне запровадження Катериною II кріпацтва в Україні викли­кало серед народу протести й повстання. Одне з найбільших повстань вибухло в 1789 р. у с. Турбаях на Полтавщині, де поміщики Базилевські хотіли силою перетворити козаків у кріпаків. Турбаївські селяни роз­правлялися з поміщиками і протягом чотирьох років не підкорялися місцевій владі. Повстання охопило й сусідні села. Лише в 1793 р. царські каральні війська вступили в Турбаї і жорстоко придушили це повстання. Близько 200 учасників було засуджено до різних мір покарання, а тих селян, що залишилися, переселили в степи Херсон­ської і Таврійської губерній. Про повстання в Турбаях народ склав пісні, які в українському фольклорі дійшли до нашого часу.

¹⁰ Полонська-Восиленко Н. Історія України. — Т. 2. — С. 392.

Хоч Гетьманська держава була скасована, проте спогади про неї не згасали в пам'яті українського народу і допомагали в нових змаган­нях за українську державність. Близько півтора століття український народ жив у своїй державі й розвивав свою культуру, яка досягла оригінальності й високого рівня.

Важкою була доля українського народу і в Правобережній Україні. Після того, як Правобережжя знову відійшло до Польщі (1677 р. ), в Україну повернулися великі польські магнати й дрібна шляхта. Тут вони заводили свої порядки, гнобили українських селян, пере­слідували їх за православну віру. Це й викликало з 1750 р. цілий ряд народних повстань, що вилилися в так званий гайдамацький рух, ³¹ кульмінація якого припадає на грандіозну Коліївщину (1768 р. ). Ватажками Коліївщини стали запорожець Максим Залізняк та Іван Гонта. Коліївщина охопила великі простори Правобережної України, Волині й навіть Полісся. Це повстання закінчилося трагічно. На допо­могу польському уряду прийшли російські війська. Народні ватажки були по-зрадницькому захоплені й страчені, а повстання було жорстоко придушене.

Під кінець XVIII ст. унаслідок поділів Польщі між Пруссією. Австрією та Росією (1772, 1793, 1795 рр. ) вся Правобережна Україна опинилася під владою Російської імперії. З 1772 р. Галичина потрапила під зверх­ність Австро-Угорської монархії, а згодом — і Буковина та Закарпаття. Отже, на кінець XVIII ст. всі українські землі опинилися в колоніаль­них умовах. З того часу українська культура існувала як культура «недержавницької» нації, що в колоніальних умовах мала свою спе­цифіку розвитку. До головних специфічних рис належить відсутність державної підтримки і недостатня участь національної еліти у творенні української культури. Якщо в кінці XVI — першій половині XVIII ст. про українську освіту та культуру дбали Запорізьке козацтво, гетьмани, про неї піклувалася українська інтелігенція, зокрема й та, що входила до братств, надавали їй допомогу й деякі представники багатої української шляхти, то з 70-х років XVIII ст. українська куль­тура втрачає будь-яку політичну, правову й економічну підтримку.

З ліквідацією автономії України царський уряд «поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у велико­російську націю»³². Не сприймався сам факт існування трьох с\цно-

/ ■

" Гайдамаками називали озброєних селян, які вели партизансь] адміністрацією, магнатами, шляхтою.

" Русанівський В. М. Нове духовне національне пробудження: ХЕХ ст. // Культура українського народу. — К., 1994. — С. 129.

слов'янських народів (націй) як окремих етнічних утворень, а визна­вався лише один «русский» (російський) народ, який поділявся на ве­ликоросів, малоросів та білорусів. Відповідно до цього заперечувалося й існування трьох східнослов'янських мов. Реально визнавалася лише одна російська мова, а українську й білоруську проголошували діа­лектами єдиної російської мови. Цим виправдовували ліквідацію української державності, заборону рідної мови, нівеляцію української культури". Такі погляди сповідувала й українська суспільна верхівка, яка, діставши дворянський титул, дбала лише про свої власні інтереси й часто зрікалися свого національного коріння та української мови. Значна частина державних, освітніх і церковних діячів «усвідомлювали себе не так синами українського народу, як вірними підданими імперій, що поділили між собою Україну»³⁴.

Колоніальне становище призвело до інтенсифікації вимушеного відпливу інтелектуальних і мистецьких сил у Росію через відсутність належних умов для їх діяльності в Україні. Цс знекровлювало україн­ську культуру й негативно позначилося на її розвитку. Процес форму­вання нової світської культури був уповільнений. Петербург і Москва  стали провідними культурними осередками імперії, де українці мали  кращі умови для своєї творчості й де розвивалося світське класици- стичне мистецтво. В Україні воно не мало належного грунту для свого  розвитку.

Така культурно-історична ситуація спричинилася до того, що укра­їнські митці, і серед них видатні особистості, змушені були працювати не на своїй материковій території, а поза її межами — в Росії. Це стосується творчості живописців А. Лосенка, Д. Левицького, К. Голо-вачевського. В. Боровиковського, скульптора 1. Мартоса, композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, С. Дегтярьова та ін. Дехто з них творив і в Італії, перебуваючи там певний час.

У творчості вихідців з України виразно виявилося їхнє національне походження. Хоч вони працювали поза межами України, проте за­лишилися яскравими представниками української культури. їхня творчість є складовою частиною української культури. Разом з тим, вони зробили вагомий внесок також і в російську культуру та світову культуру в цілому.

" Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993. — С. 107—108.

^и Ісаевич Я. Державність і культурні традиції в XVII—XVIII ст. // Культура українського народу. — К,, 1994. - С. 126.

Хоч у другій половині XVIII ст. з'явилася ціла плеяда видатних діячів української культури (Г. Сковорода, Я. Козельський, Г. Полетика, І. Котляревський, А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський, І. Мартос, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, С. Дегтярьов та ін. ) проте через відзначені драматичні історичні умови в Україні з третьої чверті цього століття намічаються деякі тенденції занепаду української культури.

3. Загальна характеристика розвитку різних галузей культури

Культурно-освітні традиції, які склалися

в Україні наприкінці XVI — у першій половині

Освіта         XVIII ст. й забезпечували широку грамотність

населення та сприяли створенню потягу

українців до науки, ще існували й на початку

другої половини XVIII ст. (за часів гетьмана Кирила Розумовського). На цей час сформувалася система освіти, яка мала виразні національні ознаки. Діяла широка мережа шкіл. Це були нижчі сотенні й полкові школи, а також колегіуми та Києво-Могилянська академія³⁵. Так, у семи з десяти полків Гетьманщини у 1740—1748 рр. діяло 866 шкіл³⁶. Широку грамотність українському населенню на Лівобережній та Правобережній Україні давали й початкові школи, які діяли при церковних парафіях і утримувалися населенням села або міста, а в Західній Україні вони були під опікою братств. Навчали в цих та в інших початкових школах переважно дяки. Дяки-вчителі в цей час були освіченими людьми, часто вихованцями колегіумів та Києво-Могилянської академії. Діти вчилися з Букваря, з церковних книг Псалтиря та Часослова. Церковнослов'янські тексти в середині XVIII ст. ще вимовлялися на український лад (зокрема, «£ » як [і]; «є» — як [є]; «и», «і» — переважно як [и]; не було «акання», приголосні перед «є», «і» вимовляли твердо, тобто [взль'ікьій], [бзземзртньїй],

" Дзюба О. Українці в культурному житті Росії XVIII ст.: причини міграції // Россия — Украйна: история взаимоотношений. — М., 1997. — С. 115.

" Лубенський поЛковішк 1. Кулябко навіть намагався запровадити обов'язкову початкову освіту. Він наказав сотенним правлінням, щоб усіх козацьких синів, здібних до науки, посилали до пара­фіяльних шкіл, а «нездібних і в літах перерослих» навчаіи військових вправ. У 1760 р. в Лубенському папку за ініціативою І. Кулябка почала навчання грамоти та військової справи понад тисяча козацьких дітей. Ініціативу І. Кулябка схвалив гетьман Кирило Розумовський, і в 1765 р. Генерачьна канцелярія розіслала аналогічні розпорядження в усі полки (Ісаєвич Я. Д. Державність і культурні традиції вХУІІ-ХУШст. // Культура українського народу. - К., 1994. - С. 113-114).

2* 8-159                                                 19

а не [вєлікій], [бєссмє'ртньїй] тощо). В усіх цих школах навчали й музики (про це буде в спеціальному параграфі).

Середню і вищу освіту в Україні забезпечувала Києво-Могилянська академія, а також відкриті в першій половині XVIII ст. колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1726) та в Переяславі (1738).

Наприкінці XVIII ст. в освіті України простежуються негативні тенденції, зумовлені історичною ситуацією (ліквідацією Гетьманства та Запорізької Січі). Початкові сільські школи занепадають через введення кршацтва і вороже ставлення царської влади до заснованих не нею навчальних закладів. Лише окремі з них функціонували і в першій половині XIX ст. ³⁷. У 1782 р. було заборонено мандрування дяків-«бакалярів» (вихованців колегіумів та Києво-Могилянської ака­демії), що були основною народною педагогічною силою давньої України, яка діяла ще з кінця XVI ст. ³⁸. Освіта в Україні повністю підпала під керівництво царської влади. Вона нівелювала освітянські нашональні традиції й через освіту здійснювала русифікацію українсь­кого народу.

У 1786 р. Катерина II запровадила в Росії, а також і в Україні так звані «народні» училища, які повинні були уніфікувати початкову освіту. З мов у «народних» училищах вивчали тільки російську грама­тику. Цариця надавала «народним» училищам матеріальну допомогу, але вимагала, щоб «для преподавания учений присвоен бьиі образ, для всех училищ в Имперші нашей узаконеними»*⁹. У відкритих в Україні «на­родних» училищах навчалися головним чином діти дворян, заможних міщан і купців.

Ускладнилася ситуація і в Києво-Могилянській академії. Наприкінці XVIII ст. простежуються тенденції до її русифікації. З 1786 р. було наказано вести в ній викладання російською мовою. При цьому пильно стежили, щоб у студентів була чиста російська вимова*. Тоді ж за розпорядженням митрополита С. Миславського було наказано, щоб в українських церквах дяки й священики читали молитви й від­правляли Службу «голосом (вимовою. — Л. К. ), свойственньш россий-ско. иу наречию»⁴¹. Це, очевидно, стосувалося й вимови в Україні церковнослов'янських текстів у церковному співі.

^! " Ісаевич ЯЛ Державність і культурні традиції в XVII—XVIII ст. — С. 114.  . ,. .

" Історія української літератури. Т. 2. — К., 1967. — С. 12.                              ,., /.. ..;;

" Акти и документа, относящиеся к истории Киевской академии. Со введением н примечаниями Н. И. Петрова. Т. 5. - К., 1908. - С. 114. * Огіенкоі. І. Українська церква. - К., 1993. - С. 216-218. " Там же. -С. 219.

З середини XVIII ст. Києво-Могилянська академія, незважаючи на розширення програми, поступово починає відставати від рівня університетів нового часу, зокрема, тих, що були відкриті в Росії⁴². Діячі академії прагнули її реорганізувати відповідно до вимог часу й перетворити в університет. Але звернення прогресивної громадськості Києва до царського уряду з проханням дати дозвіл і виділити необхідні кошти на перетворення Києво-Могилянської академії в університет були безрезультатними⁴³. Не дістали підтримки з боку царської влади й проекти відкриття університетів у Батурині та в Чернігові. Своїми указами царський уряд перетворив Києво-Могилянську академію на школу для вищої освіти духовенства. Натомість відкривалися світські освітні заклади в Росії, які відповідали вимогами часу: Акаде­мічний університет у С. -Петербурзі (1748), Московський університет (1755), Академія мистецтв (1758).

Після навчання в Києво-Могилянській академії значна частина вихідців з Лівобережної України завершувала свою освіту в закордон­них, зокрема німецьких університетах. Навчалися не десятки, а сотні молодих людей з родин козацьких старшин, простих козаків і міщан, які роками вчилися в європейських університетах, переходячи від одного до іншого⁴⁴. Значна частина українців навчалася також у російських університетах та в Академії мистецтв.

Складною була ситуація з освітою і в Галичині, на Буковині й на Закарпатті. Занепадає Львівське Ставропігійське братство та його школи. На Правобережній та Західній Україні Польська держава підтримувала єзуїтські та уніатські (так звані василіанські) школи й колегіуми, навчання в яких мало богословський характер. Після входження Галичини до Австро-Угорської імперії (1772 р. ) австрійсь­кий уряд сприяв лише освіті уніатського духовенства. 1776 р. у Відні при церкві св. Варвари було засновано греко-католицьку духовну семінарію (т. зв. Барбареум), в якій дозволялося навчатися галичанам. 1783 р. у Львові австрійський уряд відкрив для освіти греко-католиць-кого духовенства Генеральну Духовну Семінарію, яка стала вищою богословською школою для галичан, а в XIX ст. — осередком націо­нального відродження галицьких українців (М. Шашкевича та ін. )⁴⁵.

⁴² Гр)шевськийМ. Ілюстрована історія України. — К., 1917. — С. 427. '. '■ '                                   • ''

^4! Хижняк 3. Києво-Могилянська академія. — К., 1981. — С. 219.

⁴⁴ Діюба О. Українці в культурному житті Росії (XVIII ст. ): причини екміграції. — С. 115.

⁴⁵ Семчишин М. Тисяча років української культури. Вид. 2-ге. — К., 1993. — С. 178.

21

У 1784 р. цісарським декретом був відкритий німецький університет у Львові — перший університет на українських землях. При ньому утворили Зшсііит Киіпепит («Український інститут»), в якому філо­софські, богословські та правничі дисципліни викладали давньою українською літературною мовою. Але цей інститут проіснував лише до початку 90-х років і не відіграв суттєвої ролі в національному культурному житті'⁴*. Разом з тим, існування університету у Львові сприяло появі людей, які за рівнем освіти не відставали від вихованців Західної Європи. Однак через іноземне поневолення національна освіта в Україні на кінець XVIII ст. занепадає. Вона вже не відповідала запитам часу, бо необхідні були українські університети нового типу. Освіта на території України повністю підпорядковувалася тій владі двох імперій, яким вона належала, і колонізатори не були зацікавлені в розвитку української національної культури.

Потяг і любов до науки змушували багатьох українців продовжувати навчання за межами свого рідного краю, і вони досить часто ставали високоосвіченими людьми.

У другій половині XVIII ст. через тиск Синоду
та царської влади в Лівобережній Україні
Книгодрукування   занепадає й книгодрукування. У XVII ст., як
ми вже відзначали в першій частині підручника,
•                     , книгодрукування набуло широкого розмаху.

Друкарні існували в багатьох містах України, а Києво-Печерська лавра була науковим і друкарським центром. Ситуація з книгодруку­ванням в Україні почала змінюватися після 1686 р., коли українську православну церкву було приєднано до Московського патріархату. Відомий український історик Я. Ісаєвич відзначив, що «вкрай нега­тивний вплив на свободу культурної творчості мало підпорядкування в 1686р. української православної церкви Московському патріархатові. Перед тим українська церква, підлягаючи юрисдикції константино­польських патріархів, фактично була автокефальною»*¹. Після 1686 р. московська церковна влада стала постійно втручатися в друкарські справи України, намагалася їх регламентувати. Києво-Печерській лаврі було наказано, щоб без дозволу Московського патріарха книжок не друкували. Однак Києво-Печерська лавра цього не дотримувалася

⁴⁴ Історія української літератури. Т. 2. — К., 1967. — С. 13. ⁴⁷ Ісаєвич Я. Д. Зазнач, праця. — С. 110.

22

і друкувала без дозволу, що викликало незадоволення Московського патріарха Якима. Він навіть звернувся до Константинопольського патріарха, щоб той наказав українцям стосовно друкування книг в усьому підкорятися Московському патріархові. Проте Константино­польський патріарх на це не погодився, і Лавра, незважаючи на на­кази з Москви, друкувала книжки⁴⁸. Так тривало до указу Петра І від 5 жовтня 1720 р., який у своїх вимогах пішов ще далі: Києво-Печерській лаврі та Чернігівській друкарні заборонялося видавати будь-які українські книги. Дозволялося лише перевидавати старі церковні книги церковно-слов'янською мовою, але й вони мали бути виправлені відповідно до великоросійських книг, щоб у мові не було ніяких відмінностей: «В Києво-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать, да и оньія церковньїя старьія книги для совершеннаго согласия с великороссиискими такими ж церковньши книгами справлять прежде печати, дабьі никакой розни и особливого наречия в оньіх не бьіло»⁴⁹.

З цього часу над київською та чернігівською друкарнями був посташіений суворий цензурний контроль Синоду. Книги могли друкуватися лише з його дозволу. Київська та чернігівська друкарні іноді ухилялися від виконання цього указу, і за це їх штрафували⁵⁰. У 1769 р. Києво-Печерська лавра порушила клопотання про дозвіл надрукувати укра­їнські букварі, але Синод не тільки не дозволив, але й наказав віді­брати назад ті букварі, що вже були на руках⁵¹.

Отже, давні порядки вільного книгодрукування в Україні були лікві­довані російською владою, і українські друкарні змушені були їй підкоритися. Усі видання проходили цензуру в Росії з тим, щоб надруковані в Києво-Печерській лаврі церковні книги нічим не від­різнялися від московських видань. Зовеш не допускалося друкування книг світського змісту та книг українською мовою. Усе це істотно гальмувало розвиток книгодрукування в Укра'іні. Як слушно зауважив Я. Ісаєвич, «укази про цензуру книг, виданих в Україні, засвідчили

^а Огіенко 1. 1. Українська церква. — С. 229.          .. , . -.

¹⁹ Петров Н. Акта и документа... Т. 5. — С. 164.

^м Так, у 1724 р. Києво-Печерська лавра була оштрафована за те, шо видала без дозволу Синоду церковну книгу «Тріодь», «не во всем с великороссийским сходную». У 1726 р. київський митрополит Іосаф Кроковськии склав акафіст св. Варварі, і Києво-Печерська лавра клопотала, щоб його надруку­вали. Друкування дозволили за умови, якщо акафіст буде перекладено «на великороссийское наречие» (Огіенко 1. 1. Українська церква. — С. 232).

" Там же.                                                               ............

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: