" Ода написана російською мовою з деякими українізмами. Переклад В. Шевчука (Алоллонова лютня. Київські поети ХУН-ХУІІІст. - К., 1982. - С. 226-227). ° Історія української літератури ХГХ ст. Кн. 1. — К., 1995. — С. 27.

т

Г. Сковорода був в опозиції до навколишньої дійсності, але він не прагнув змінити її насильницьким шляхом (як, наприклад, О. Радіщев у Росії); його метою було пробудити у своїх сучасників духовні потреби. Втрати й негаразди, яких зазнала Україна в другій половині XVIII ст., не могли пройти повз увагу Г. Сковороди. Він обирає життя «своє­рідного внутрішнього духовного емігранта і на цьому шляху здійснює пошук перспектив удосконалення людини і суспільства»^. Втіливши у життя своє вчення, він набув авторитету серед своїх сучасників як визначний мудрець і наставник.

: -        У друтій половині XVIII ст. в Україні при-

скорюється процес переходу від старої літе-
ітература          ратури до нової. Занепадають давні жанри,

<                           що були пов'язані переважно з релігійною

тематикою (полемічна література, житія святих,

ораторсько-проповідницька проза, паломницька проза, духовна шкільна драма, панегіричні вірші), завершується творчість у жанрі духовного віршування. Натомість виникають світські жанри, але роз­виток їх був загальмований забороною на Лівобережжі друкування будь-яких книг, крім церковних, а також непростими умовами роз­витку культури на Правобережжі. Через це світські жанри української літератури розвивалися в рукописній формі й до нашого часу дійшли не повністю.

Відбувалися змни і в літературній мові. Звужується вживання цер­ковнослов'янської мови, яка на Лівобережжі вбирає в себе російські елементи. Староукраїнська книжно-літературна мова поступово зане­падає. Вона мала певний зв'язок з українським народним мовленням, але при цьому була насичена церковнослов'янізмами, русизмами, полонізмами і стала незрозумілою для переважної більшості народу через її віддаленість від живої народної мови. Частина освічених українців у приватних листах, мемуарах, історичних хроніках перехо­дили на російську мову або писали мовою, наближеною до російської з численними українізмами (тепер це називається суржиком). Як зазначав видатний український філолог П. Житецький, українці, для того, щоб увійти в загальну течію культурного життя, «повинні були відмовитися від своїх власних літературних традицій» і «засвоїти

" Сковорода Г. Дослідження, розвідки, матеріата. — К., 1992. — С. 3.

27

мову так званого освіченого суспільства, яка склалася за російським типом»⁶⁰.

Проте в другій половині XVIII ст. спостерігається й інша тенденція — свідоме ставлення українських авторів до літературного опрацювання живої народної мови і поступове формування нової літературної мови на народній основі. Спочатку ця мова виникла в «малих» літературних формах і жанрах, які вимагали вживання народної мови: у травестійних віршах, байках, легендах. їх авторами були переважно представники демократичної інтелігенції: студенти, духівництво, освічені козаки, міщани. Згодом коло жанрів, створюваних цією мовою, розширилося. Цей процес творення нової української літературної мови на народній основі логічно продовжився на якісно вищому рівні в поемі І. Котля­ревського «Ене'ша», три частини якої були надруковані в Петербурзі у 1798 р. (друге видання — 1808 р., а третє, доповнене, з четвертою частиною — в 1809 р. ). І. Котляревський вважається засновником нової української літератури на народній основі.

Виникнення в кінці XVIII ст. нової української літературної мови на народній основі стало важливим чинником збереження нації, її консолідації в умовах життя українців у складі іноземних імперій. Це вже були перші ознаки національного Відродження, бо в духовній сфері воно починається з мовних питань. Це національне Відродження набуло розвитку в XIX ст.

Крім відзначених староукраїнської, російської й нової української
літературної мови на народній основі, літературу в Україні писали
також латинською, польською, угорською мовами.     . ,. ..; ,,.

Через асиміляторську політику російського самодержавства в Україні і відплив значної частини освіченої інтелігенції в Росію відбувається послаблення літературного процесу. Літературний класицистичний стиль в Україні не виявився так широко, як, наприклад, у Західній Європі чи в Росії, бо він не мав відповідного історичного грунту. Ще на початку XVIII ст. елементи класицизму зароджувалися у твор­чості Ф. Прокоповича, а також у шкільних поетиках і драмах, а в другій половині XVIII ст. ці зародки не переросли в «справжній» класицизм. Український літературний класицизм був представлений обмеженою кількістю творів, не були створені «високі» жанри — трагедія, героїчна поема тощо. Натомість інші жанри класицизму, перш за все, «низькі» були досить поширеними.

^т Житецький П. «Енеща» Котляревського у зв'язку з оглядом української літератури XVIII ст. // П. Г. Житецький. Вибрані праці. — К., 1987. — С. 196.

28

У другій половині XVIII ст. з'явилися нечисленні твори в класици­
стичному жанрі оди-панегірики. Авторами їх були переважно вчителі
та учні навчальних закладів (зокрема Києво-Могилянської академії),
які створювали оди не стільки з покликання, скільки з обов'язку.
Оди складалися з приводу урочистих дат, візитів чи тезоіменитства
світських і церковних можновладців; писалися вони переважно росій­
ською, латинською, польською та угорською мовами і виражали
вірнопідданські почуття, як, наприклад: «Торжество Харьковского
духовного училища» (1787), «Ода на всевождеянное и всерадостное
прибьлгие» (1787), написана з нагоди приїзду Катерини II до Харкова
та Києва. З нагоди прибуття до Києва нового митрополита Ієрофея (1796)
було складено три одописні панегіричні збірки. Класицистичні оди
наприкінці XVIII ст. писали І. Фальковський, П. Лодій, І. Шайдович.
Існували й оди іншого змісту. Так, твір учителя Києво-Могилянської
академії Ігнатія Максимовича «Ода на первьій день мая 1761 года»
оспівував весняне свято студентів цієї академії, яке щорічно проводи­
лося 1-го травня на горі Щекавиці. Своєрідною естетичною деклама­
цією, яка славила музику, була «Ода про музику» (1761), створена
на зразок оди Горація студентом Києво-Могилянської академії Кири-
яком Кондратовичем, який, очевидно, був співаком академічного
хору. У цій оді є такі слова:  ?     ^       < _; : : і <   , :

... Лиш музика для мене мила,                      Півтакти, четвертні частинки...

Що серце в мене полонила,                          Всі паузи перед очима,

Відколи я її пізнав.                                       І септими сприймаю зримо,

Вона скорботу розганяє,                      , Направлю струни свої в лад.

і,        Вливаючись мені у слух,                              Не залишай мене, я прошу, .

'< -> ■ Вона мій розум наповняє.     ^і; > ' Мені ти горло чисте дай,

..;    Всолоджує бентежний дух...         .. ;     О музико, моя хороша,

■ /   Коли захочеться співать, :,                    Чуття розбурхані втишай!..

Високий маючи дишкант,   ^:                 '''. " Ти чусш? Кров моя кипить!

Спускаю звук у нижній акт,                Я Солодка ти моя забаво,

Щоб потім вгору підіймать.                         Моя ти честь, моя ти славо,

Я знаю такт і всі відтінки,  .,. ■, ; ..    В мені довіку будеш жить! "

Для автора оди музика є об'єктом естетичної насолоди, він підкреслює її великі мистецькі можливості.

З'являлися й оди викривального, протестуючого змісту, як, напри­клад, «Ода на рабство» В. Капніста, що була своєрідним протестом проти введення в 1783 р. кріпацтва в Україні⁶².

" Ода написана російською мовою з деякими українізмами. Переклад В. Шевчука (Алоллонова лютня. Київські поети ХУН-ХУІІІст. - К., 1982. - С. 226-227). ° Історія української літератури ХГХ ст. Кн. 1. — К., 1995. — С. 27.

29

Найбільш поширеними в Україні були «низькі» гумористично-сатиричні жанри класицизму: вірші-травестії з елементами бурлеску⁶³ та гумористичні й сатиричні вірші, у яких простежуються й реалістичні

РИСИ.    '■ '! ■ '••■ ■ ■ •■ ■ ■: ■ ■ /•■. ,. ' ■ '• " Ч- -; ■ " ■ ■   ■. •■ ■ '.. -■ ■                                        ' ■ ї-г- '    " " ■ ■ -■ ■ ■ ■ '■ •.. -■ '•■.

Вірші-травестії поділялися на різдвяні й великодні й ґрунтувалися на біблійних та апокрифічних сюжетах. Суть травестії зводилися до того, що тематика «святого письма», «святі образи» подавалися знижено й приземлено. Події й образи осучаснювалися, їм надавався національний колорит. Крім того, використовувалася буденна народна лексика. Різдвяні вірші були травестіями колядок. Так, в одному з таких віршів-травестій розробляється тема віншування новона­родженого Ісуса. Три царі, які приходять його вітати, поводять себе як селяни. «їсько (Йосип) старенький» пригощає царів, даючи їм «по кухлику варенухи, по каганцю сивухи». Вони «як хлиснули», то «сидячи, й заснули»⁶⁴. Вершиною травестійно-бурлескної поезії стала «Енеїда» І. Котляревського, що належала до класицистичного жанру героїко-комічної поеми. У ній І. Котляревський «перелицював» Верґілія, античних та поганських богів на український лад⁶⁵.

Збереглося декілька сатиричних віршів з другої половини XVIII ст. Найяскравіші з них — «Сатирична коляда» (1764) та «Плач киевских монахов» (1786). У «Сатиричній коляді» гнівно критикуються ті, хто «всякий день ходить п'яний од людської крові». До них належать шинкарі, люди, які хабарями добувають «чин благородний», неспра­ведливі судді та ін. У «Плаче киевских монахов» викриваються ченці, які ведуть негідний спосіб життя, дбають лише про матеріальний добробут. У 1773 р. «пасквільні вірші» написав чернець Києво-Печер­ської лаври Ієремія. Він викриває і висміює деяких представників керівної верхівки лаври, їх меркантилізм і лицемірство. За цей твір і його розповсюдження було ухвалено «відібрати в Ієремії папір і чорнильницю» і притягнути його до суду⁶⁶. Ці та інші сатиричні твори були в річиші тенденцій епохи Просвітництва, спрямованих на критику суспільних порядків та людських недоліків.

" Термін травестія походить від італ. ігауеяіге, франц. (га\еяіг «переодягатися», а термін бурлеск — від італ. Ьигіа, франц. ЬигІе5яие «жарт, перебільшене комічне зображення явища».

^м Історія української літератури. Т. 1. — К., 1987. — С. 135.

⁶⁵ Детальніше про І. Котляревського, творчість якого припадає в основному на початок ХГХст.,
йтиметься в третій частині підручника.                                                        .,. -..

⁶⁶ Історія української літератури. Т. 2. — (С, 1967. — С. 66.

№

Не менш примітним явищем були й твори на історичну тематику.

До нас дійшла низка історичних віршів. У діалогічному творі «Разговор Великороссии с Малороссиею» перекладача Генеральної гетьманської канцелярії Семена Дивовича (1762) доводиться, що українська стар­шина повинна мати ті ж самі політичні права, що й російські дворяни. У цьому творі йдеться про визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Є в ньому нарікання на утиски, які чинять російські царські чиновники в Україні.

Славну історію козаччини, переможні битви козаків оспівано в «Героїчних віршах» («Героични стихи о славних воєнних дїйствіях войск запорожских»), що їх написав у 1784 р. якийсь Іоан (мабуть, чернець) з Уманщини⁶⁷.

В історичних віршах відображені й тогочасні події, зокрема Коліїв­щина. Сумний характер мають історичні вірші про зруйнування Січі («Ой під городом Єлисаветом»). Гнівом і болем пройняті історичні вірші, в яких ідеться про закріпачення селян.

Декілька гумористичних віршів написав Іван Некрашевич, який вчився в Києво-Могилянській академії. Він був майстром зображення гумористичних народних сцен; при цьому використовував українську народно-розмовну мову. У «Ярмарку» це — сцена торгу, а в «Исповїді 1789 г. » — комічний діалог попа з селянами.

Видатним прозовим твором на історичну тематику є «Історія Русів» (під терміном «руси» автор розуміє українців), написана російською мовою. Дата створення й автор «Історії Русів» точно не відомі, але деякі дослідники вважають, що вона написана наприкінці XVIII ст. «Історія Русів» поширювалася в численних рукописних списках, і тільки в 1846 р. її опублікував Осип Бодянський у Москві.

Анонімний автор «Історії Русів» розглядає історію України від най­давніших часів до 1769 року. Він написав свій твір у традиціях так званих козацьких літописів і користувався ними, а також залучив перекази та власні спогади. Історичним подіям він дає власну оцінку. Цей прозовий історичний твір написаний талановитим майстром слова у формі політичного памфлету. Автор майстерно змалював образи народних героїв, які в його творі іноді виголошують промови. Ряд епізодів яскраво відтворюють батальні картини і мають новелі­стичний характер. М. Драгоманов відзначав, що «„Історія Русів" написана з палкою любов'ю до України й у великоавтономічному

" Там же. — С. 41.

31

та ліберальному дусі». Головний зміст твору — боротьба українського народу за своє визволення, а основна його засада — показати, що кожен народ має право на самостійний державно-політичний розвиток⁶⁸.

«Історія Русів» цінна не стільки з історіографічного погляду, як з боку пізнання того високого рівня, якого досягла українська суспільна й політична думка в кінці XVIII ст. Автор «Історії Русів» дивився на історію України очима політично грамотної, прогресивно мислячої людини XVIII ст. Він вважав Київську Русь державним утворенням саме українського народу*⁹. Значне місце в його творі займають воле­любні мотиви. Центральною постаттю твору є Богдан Хмельницький, якого автор високо шанує і вважає досконалим політиком. Через промови Богдана Хмельницького до народу, подані у творі, автор «Історії Русів» хотів підняти гідність і волелюбність українського народу. В одній з цих промов говориться, що український народ узявся за зброю «не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших... Всі народи, що живуть на світі, завжди борониш і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землю тварини... боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги... Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? »⁷⁰.

Автор «Історії Русів» був ворогом тиранії. Він вважав, що Росія порушила свої обіцянки щодо України після їх возз'єднання. Нега­тивно зображаються дії Петра І проти України. Свій протест проти абсолютизму, пригнічувальної політики Петра І щодо України автор «Історії Русів» виразив словами гетьмана П. Полуботка, які він говорить прямо в очі російському цареві: «Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув 'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше... Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просішо поновити права наші і привілеї, урочи­стими договорами затверджені, що їх і Ти, Государю, декілька разів потверджував... Поневолювати народи і володіти рабами та невііьниками

^№ Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії русів» // Історія русів. — К.., 1991. — С. 18. ^и Історія Русів. - К.., 1991. - С. 19. '»Там же. - С. 104.

32

є справа Азіатського тирана, а не Християнського Монарха... Я знаю, що нас чекають кайдани і понурі в'язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі звіт неодмінно перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу»⁷¹.

Автор «Історії Русів» був противником кріпацтва. Устами народного героя І. Богуна він так характеризує кріпацтво в Росії: «в народі Мос­ковському владарює наинеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі»¹². Демократично настроєний автор «Історії Русів» виступав проти деспотизму, негативних вчинків шляхти й урядовців, що ставили себе вище законів.

«Історія Русів» (як і «Енеїда» І. Котляревського) була епохальним твором, що мав виняткову вагу для самооздоровлення нації, її про­будження. На думку В. Шевчука, цей твір нагадав збайдужілим земля­кам, які гризлися за маєтки й зі шкури лізли, щоб здобути російське дворянство, «які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити, зрештою, черговий відплив культурної сили з України... »⁷³.

Автор «Історії Русів» своє завдання виконав: цією книгою зачитува­лися, її переписували, бо не всі українці «самознищувалися духовно свідомо, і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили»⁷*.

«Історія Русів» мала великий вплив на митців XIX ст. М. Гоголь користувався цим твором при написанні «Тараса Бульби». «Історія Русів» вплинула на І. Срезневського (видавця «Запорожской стариньї» в Харкові), письменників А. Метлинського. М. Костомарова й особливо на Т. Шевченка. М. Драгоманов писав про великий вплив на Т. Шевченка «Історії Русів», з якої він брав цілі картини. Цей твір, на думку М. Драгоманова, був безпосередньо предтечею «Кобзаря» Т. Шевченка⁷⁵. Під впливом цього твору О. Пушкін написав поему «Полтава» (1828).

" Там же. - С. 287-288.               '       , ^_: ',. /, [

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: